Читать книгу Ліля. Париж. Кохання - Галина Горицька - Страница 6

У тої відьми були очі кольору сливи. Спілої, темної, з краплинками застиглого соку-бурштину з порепаної шкірки плоду, таких принадних для ос і бджіл. Оцими краплинками вона всміхалася Ліадейн – моїй бабусі пра-пра-невідомо-скільки разів. Бабуся вкотре допитувалась у неї:

– Чи можна вчинити гріх?

– Ні, – м’яко похитала головою відьма.

– Але ж… Ти розумієш, що мені доведеться це зробити?

– Ні, – так само коротко відказала жінка з прекрасними, теплими очима, що виблискували в темряві печери. – Я не допоможу тобі у цьому, і не сподівайся. Руни кажуть мені, що ти маєш пройти це випробування до кінця. Так тобі судилося.

У печері було вогко й незатишно. Принаймні Ліадейн так здалося. Зі стін стирчало коріння і мох, підлога нічим не була заслана – ніякої тобі ряднини, чи старого килима, і Ліадейн мусила підібгати під себе ноги й сорочку з цупкого льону. Другу, коротшу, розкішно оздоблену вишивкою з її ініціалами «Л.У.» – Ліадейн Ултан[26], вона вирішила не вимазувати землею з підлоги. Вона дрижала. Однак дрижала вона й до того, як прийти до відунки. Вона дрижала вже кілька день, відтоді, як зрозуміла, що трапилося.

– То що мені робити? Розповісти все моєму батькові? Ти ж знаєш, що буде? Що феній повинен зробити в такому разі? Він точно закує нас у кайдани…

Жінка, що мала унікальні знання й могла відкрити майбутнє, а отже, була відункою, відьмою, підняла на Ліадейн свої прекрасні, сливові очі, які сміялися краплинками бурштину. Мимохідь вона підкидала хмиз у багаття, що зігрівало її гостю. Сама вона давно звикла до холоду печери – ніколи не знімала свій плащ, пошитий з безлічі маленьких білок[27]. А одна, жива й ручна, невпинно бігала туди-сюди по її плечах, зігріваючи шию. Однак відьма бачила, як замерзла дочка Ултана – найвідомішого фенія Ольстеру[28]. І знала, що та недоговорює ані про свої почуття й страхи, ані про те, що зробить із нею та з її братом батько – незважаючи на свій поважний вік, він ще може мати дітей. М’о, не від їхньої матері, своєї коханої дружини, але все одно він уб’є їх, своїх єдиних нащадків, яких би клопотів йому не завдало народити інших. Швидко, не роздумуючи й ні про що не шкодуючи, бо таке не може стерпіти воїн-вікінг Ірландії. Тільки привселюдна швидка (аби не було зайвих запитань, шкодувань і нікому не потрібних ордалій[29]) страта все вирішить.

* * *

– Агов! Та ти чуєш мене?

– Ой, вибач… – відказала я Макс, – замислилася. Згадалась ця історія про Ліадейн…

– Якби не ті твої сімейні архіви, я б не повірила тобі.

– Чого? Ти гадаєш, я це все вигадала, бо конче хотіла побувати в Німеччині? Можна подумати – наймальовничніша країна у світі, – хмикнула я.

– Або хотіла поїхати від мене. Відпочити…

– Ти ж знаєш, що це не так.

– Мені просто важко повірити, що у твоїй родині історія сім’ї переписується щопокоління. Чи як ви там це називаєте? І чому, заради Бога! – Макс в розпачі розвела руками. Я відчувала в ній якесь сум’яття, ніби їй болить ця моя раптова втеча. – Чому саме тепер ти так ухопилася за цю історію?

– Не знаю. Я особисто вже подумки називаю її «Історія Ліадейн», – віджартувалась я.

– Послухай… Ми з тобою вже рік разом, і тебе ніби підмінили… Так, я знаю, ти творча й непередбачувана, але… – Макс не доказала й тільки поморщилася.

– Ну вибач… Коли я буду готова, може, завтра ввечері. А, можливо, трохи пізніше я запрошу тебе на вечерю з вином, морем німецького вина, й спробую пояснити. Гаразд? І я хочу, щоб ти знала (я взяла Макс за руки), я дуже радію, що ти приїхала сюди, до мене, шукати цей захований замок.

Моя дівчинка підняла на мене дві краплини своїх оченят. Зітхнула. Мені здалося, вона хотіла вірити мені, та я й сама хотіла собі вірити…

– Так, ми будемо пити й багато говорити. І пити теж багато! Бо й мені треба дещо тобі сказати… І вся ця історія мегадивна. Ти мене розумієш?

Я тільки зітхнула й не встигла відказати. Перед нами постав він. Замок. Навис, як той ходячий замок Міядзакі, своїми коренями спускаючись аж до нас. Я помітила, що Макс навіть відійшла трохи, аби, задерши макітру, побачити його весь. Звісно, як і всі замки, він стояв на горі. Я й досі не розумію, чому ми його не бачили, коли блукали лісом. Мабуть, і справді він показується тільки тоді, коли сам вирішить…

* * *

Губи відьма не фарбувала, а зволожувала маззю із суміші ниркового сала диких тварин, майорану й вина. Вони були криваво-темними від природи – в тон її очам. Білка, що гріла шию, іноді крадькома лизала їх.

Тож, як відьма стала відьмою? Це не легкий шлях. Це не так, як описує Коельо: таємничо й принадно для всіляких там навколооккультних панночок. Це – остракізм: острах через зневагу. Позакласовість. Маргінальність. Позасуспільність. Майже – потойбіччя.

Відунка усміхнулася кутиками кривавих пелюсток вуст. Колись і вона, як і княжна, оступилась. А чи вона? Швидше, то життя її зіштовхнуло зі сходинки розміреності. Вона була дочкою короля – не якогось там фенія, навіть такого видатного, яким був батько Ліадейн. Навіть не вождя клану. А самого, верховного… Її звабив батьків охоронець – солдат почесної гвардії. Цього факту було достатньо, аби дочку короля кинули в мішок, оглушили, щоб вона втратила свідомість, і викинули в глухому лісі. Ось як мало значила жінка колись. І лишень одне не змінилося: що кухарка, що дочка короля.

Тож відьма чудово розуміла свою гостю – всі її страхи, все її єство, всю її суть. Суть дівчини-жінки, що пішла проти системи, була такою вільною, що кохалася з тим, у кого була закохана, а не з тим, кого їй призначать у чоловіки.

Хмиз швидко догорав. У печері ставало дедалі тепліше й сухіше. На противагу цьому затишку дощ падав стіною, немов та ширма, що закривала вхід у печеру.

– Іди.

– Що? – не зрозуміла Ліадейн.

– Тікай, доки не пізно. Забудь усіх і все, що мала тут. Тепер у тебе є тільки ти.

Ліадейн затамувала подих. З її носа крапали сльози на долівку. Вона знала, що виконає все, що накаже їй ця жінка. Недаремно ж вона прийшла сюди, в непролазну хащу, аби запитати поради в тієї, котра спілкувалася з Богом[30].

– Але, куди? Куди мені тікати?

Відьма знову всміхнулась і зробила вона це так, немов саме сонце зійшло в печері:

– Не переймайся. В мене від мореплавців, що приходили до мене за порадами, залишилися карти світів. Тікай у далекі землі, де ти, якщо подолаєш усі випробування, станеш королевою. Я допомагатиму тобі, являючись у найтяжчі твої хвилини, коли ти будеш на грані життя й смерті. Або коли ти ось-ось ухвалиш рішення, що призведе до смерті багатьох ще ненароджених… – Відьма підняла на Ліадейн, дочку найвідомішого в Ірландії фенія Ултану, свої прекрасні сливові очі. В них бігали бісики від вогнища, бавилися з краплинками бурштину. Ті сливи палали.

– Іди, – наказала відьма Ліадейн.