Читать книгу Ліля. Париж. Кохання - Галина Горицька - Страница 5

Коло перше. Історії циклічні
3

Оглавление

Макс була зі мною вже досить довго, якщо порівняти з тривалістю моїх всіх попередніх стосунків, – цілу вічність. Це дуже не просто пояснити. Я навіть собі зізналася не відразу, що я люблю її – жінку. І сама я також – жіночої статі. Ми вирішили нічого не змінювати: я не пила гормонів і не називала себе в чоловічому роді, не мала тяганини зі зміною статі в паспорті й не гнівалася на батьків, котрі намагалися мені прищепити хороші дівочі манери, аж доки я їм не написала про Макс.

Погодьтесь, вкрай недоречне ім’я для подруги-лесбійки, що грає роль жінки в нашій парі. Вона ж бо мусить бути жіночною? Це ж я, мовляв, мужик! Однак навіщо кліше? Насправді у цьому світі, де хтось кохається з гумовою жінкою, хтось – зі справжньою, але в дупу, а хтось любить котиків з інстаграму й свою маму за яблучний пиріг… кліше давно перестали існувати. І навіть кліше – то тепер знахідка, вкрай вибаглива й тонка річ. Смак на противагу несмаку. А того й узагалі немає, бо що може бути несмаком, якщо границі стерто й повністю зататуйоване тіло моделі-андрогіна (чи то маскулінної дівчини, чи ти худорлявого хлопця – іди знай?), замазане коректором «Макс Фактор» до стану пелюсткової шкіри немовля, – то мейнстрім? Усі його перепостили, хто ще не зробив такої-сякої репліки з власним. І не сфотав своїм останнім айфончиком зображення в трохи брудному дзеркалі вбиральні.

* * *

У цьому світі… Колись усе функціонувало не так. І справа не лише в деревах, котрі були великими, і не лише у велетнях, котрі ще бездоганно вміли пересуватися бобовими стеблинами, а в алегорії й символі, пірамідальній побудові суспільства.

Уся річ у тім, що комунізм як ідеологія й панівне явище ХІХ ст. знищив їхні значення. Так би мовити, мая і стародавні єгиптяни залишилися без своїх таємничих домівок для мерців. Комунізм трансформував суспільну піраміду на чарунки або ланцюг з однаковими отворами в перлових одиницях індивідів. Після його смерчу, що пронісся світом, дочка кухарки й шофера могла помислити про те, аби дотягнутися до зірки[17]. Червона зірка Мао могла й надихала французького нігілістичного генія Годара. Та ба… гадаю навіть сексуальну революцію і вудстоковий угар спричинила саме вона, червона хвиля уседозволеності. І як би здивувалася та кухарка, котрій пророкували керування країною, дізнавшись, що різнокольорові пелюстки фестивального наркотичного стану перед натовпом, який злигався у Вудстоку, детермінував саме він, червоний терор. Даєш революцію!

І річ не в тім, чи Сабріна дотягнеться до свого маніакально коханого Девіда Леррабі, а в тім, що це вже не якась там казочка за участі річкової води та сочевиці[18]. Це вже система – чарунки вулика. Система, що знищила піраміду розшарування суспільства. І вельмишановна словенська дівчинка Меланія (яку автор вкрай поважає, бо у цьому світі в пошані настирність й удачливість) не соромиться свого оголеного минулого, ставши першою міс[19]. Бо ж усі ми, відтоді як кухарці було надано привілей господарювати країною, однакові отвори в перлах…

Може здатися, що автор проти такого визначення людини й має якісь претензії до комунізму. Однак це не так. Автор – за небачене нове. За те, аби три слони, що тримають світ, ще й перевернулися догори дриґом, або стали раком. Автор – за рівні можливості й просто – надможливості кожному суперменові, жінці-кішці та людині-павуку. Просто автор так незграбно намагається пояснити, що раніше, коли юна дочка фенія подалася на край світу, то перевернула догори дриґом усе-усе й навіть тих слонів, що тримали її світ. Бо навіть символи в Середньовіччі не означали того, що означають тепер. Ці глобальні величі впізнаваності, як будинок Крайслера, як кросівки «Адідас», нарешті, як діаманти «Де Бірс», раніше мали потаємнішу й тоншу структуру.

Хоча, так само, як і нині, все було просякнуто символізмом, і навіть колір мав алегоричне значення. Я бачила гравюри з імовірними зображеннями моєї прародички. Я знаю, що вона носила червоне[20].

Цей світ і тоді був крихким, але про це ще ніхто не теревенив на кожному кроці[21], ще не було ядерної зброї, навіть хімічної, променевої, радіологічної. Люди вбивали одне одного цнотливо, дивлячись одне одному у вічі й встромляючи між ребрами холодний метал альшпіс, пік і списів[22].

* * *

Ох, бабусю, ти розумієш, я стала такою, як я є, через тебе. Вибач, що звинувачую тебе, бо не відчуваю своєї вини. Я – той потяг, що їде в депо. Остання подорож…

Іноді, дивлячись на Максиму, я думаю, чи не обрала я цю дівчину, тому що є така, яка я є? А чи це кохання?

У нас все складно. Це не легка любов-полегшення, не кохання з першого погляду, не закоханість підлітків усупереч. Немає алгоритму, котрий би пояснив достеменно, як нам жити. Ми просто чомусь разом і любимо дивитися одна одній у вічі.

Ну і плюс вона дуже жіночна, а я граю роль мужика. Хоча я напевно не знаю, чи я – мужик. Я б сказала, що я – жінка, котра через певні обставини підсвідомо обрала чоловічий шлях. Адже в дитинстві мені подобалися хлопці… Або ж я не визнавала, що мені подобаються дівчата, бо так не заведено? Так би напевно проспівав мені дідусь Фройд, доки я б рефлексувала в нього на шкіряній канапі, бадьоро коливаючи ногою в такт поривам легенького весняного вітру, що колихали б прозору, ніжну штору на вікні…

Мій психоаналітик, провівши низку тестів із залученням різних кольорових дротиків і мого мозку, винесла вердикт: «Я не знаю напевне, чи ти гомосексуалістка. Ось наприклад: я ж тобі не подобаюсь? А я дуже приваблива жінка»[23]. Далі зависла мовчанка, і я пішла додому. А потім також зависла мовчанка: я просто перестала відповідати на її телефонні дзвінки й ходити до неї на прийоми, бо мені здалося, що вона дуже тупий психоаналітик.

Зрештою у Франції не існує заборон одностатевому шлюбу. Звісно, я не цілую Макс у вуста на станції метро «Лувр-Ріволі», аби не бентежити мрійливість Венери Мілоської, проте не відчуваю й обмежень[24]. Просто в паризькому метро не заведено цілуватись. Ось і все. Взагалі, паризьке метро сьогодні чимось невідворотно нагадує Європу до годарівського комунізму. Воно таке саме буржуазне й затиснуте в рамки моралі, як і до червоного нашестя. Але тут не про це.

Тож… Я свято вірю, і це я знаю напевне, що не лукавлю із собою, що не існує якогось певного кохання між чоловіком і жінкою. Є просто кохання загалом і між жінкою й жінкою, і між чоловіком і чоловіком. Це в Середньовіччі таке заборонили. Платон же своєю легендою тільки віддзеркалив те, свідком чого був сам[25].

17

Сабріна з однойменного фільму.

18

Ідеться про Попелюшку. В найдавнішій, відомій людству, єгипетській версії історії фігурувала річкова вода, у якій купалася дівчина, коли сокіл (бог Гор) викрав її золоту пантофлю. У братів Грімм, котрі, до речі, не перші в західноєвропейській традиції казкарства переказали історію Попелюшки, мачуха наказала дівчині перебирати саме цю крупу, допоки вона з рідними дочками розкошуватиме на балу з принцом, аби тій не спадали на думку всілякі крамольні ідеї. Вона ж бо не знала, що Попелюшка вже замислила.

19

Ідеться про Меланію Трамп.

20

Колір монархів, що символізує вогонь, а отже – владу й перемогу.

21

У лекції історика Ярослава Грицака «Крихкий світ: чи і відколи?» зазначено: «Ознака крихкості світу – це можливість його кінця. Я жив в очікуванні атомної війни. 26 вересня 1983-го це ледь не сталося. Радари сприйняли п’ять американських ракет, що летіли як лебединий ключ, і були спрямовані на Радянський Союз. Але черговий офіцер біля «атомної кнопки» Станіслав Петров не повірив у побачене й не виконав інструкцію – не запустив удар у відповідь, який би означав невідворотну третю світову війну».

22

Різновиди колющої держакової зброї, яку використовували у Європі в Середньовіччі.

23

Ідеться про МРТ мозку, яке подекуди призначають, аби, наприклад, викрити злочини педофілів. Бо ділянки, що відповідають за задоволення й збудження, автоматично активізуються, коли їм показують світлини з дітьми.

24

На цій станції метро розставлено прекрасні копії скульптур із Лувра.

25

Цитата з платонівської легенди про дві половинки: «Жінки ж, що являють собою половинку колишньої жінки, до чоловіків не дуже розташовані, їх більше приваблюють жінки, і лесбіянки належать саме до цієї породи. Зате чоловіків, що являють собою половинку колишнього чоловіка, тягне до всього чоловічого: вже в дитинстві, будучи часточками істоти чоловічої статі, вони люблять чоловіків, і їм подобається лежати і обніматися з чоловіками. Це найкращі з хлопчиків і з юнаків, бо вони від природи самі мужні. Деякі, правда, називають їх безсоромними, але це помилка: ведуть вони себе так не через свою безсоромність, а через свою сміливість, мужність і хоробрість, з пристрасті до власної подоби. Тому є переконливий доказ: в зрілі роки тільки такі чоловіки звертаються до державної діяльності».

Ліля. Париж. Кохання

Подняться наверх