Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 10

Відтоді не сиділося людям удома, навіть баба Палажка, скинувши старість зі своїх плечей, поспішала на майдан. У них була одна мета – спинити дорожнечу і спекуляцію, бо вже й паску – а до Великодня залишалося кілька днів – пекти не було з чого.

– Нехай знижують вартість продуктів і встановлюють тверді ціни на них, особливо на борошно та цукор, – кричали дорогою.

Уже й новий громадський комітет лаяли, який чотири комісії створив, а зробити й зараз нічого не може. Дивно було, що й винного ніхто не шукає, хоча вони знали всіх поіменно. Аби якось прожити, згодні були й на талони, і на норму, тільки не на таку мізерну, як зараз. «Живіть як хочете. Раз на землі, то не помрете», – вважали, що саме так думає про них як стара, так і нова влада. Раніше з усім вони мирилися – коли для фронту все в них забирали, для резервістів і поранених, не заплативши й копійки, та коли вже спритні люди своє і їхнє стали приховувати, терпець увірвався.

– Якщо панів та крамарів потрусити, знайдуть сотні, а то й тисячі пудів, які вони збиралися утридорога продати. Ич які! Задумали на нашому горі нажитися! Не дозволимо! – саме нестача харчів змушувала їх так кричати.

Згадали і всім відомого Кравцова, який бив себе у груди та божився, що він за народ, а тепер теж скурвився!

– Ми всі папери написали, а грошей так ніхто й не дав! – прокричала чиясь совіслива голова з відчиненого вікна повітової управи, перед якою вони стояли. Та щойно зібралися їй відповісти, як вона швидко сховалася, аби ніхто в неї не поцілив. Яйцями тут кидатися не збиралися, а каміння в руках дехто тримав. І так багато тих людей набігло, що вже й на площі не поміщалися.

– Гуртом добре й батька бити, – раділа й Палажка. – Треба оточити міську управу, аби звідти ніхто не втік, – вона сьогодні була сміливою, як ніколи.

Так і зробили, ще й магазини взяли в облогу, які були в центрі міста, – збирались і тут шукати приховане. Саме в розпал людського гніву член продовольчої комісії Безпалов, трохи переплативши продавцю, примудрився купити собі тканини більше, ніж йому належало за нормою. Коли з об’ємним пакунком він вийшов із крамниці, на нього одразу накинулися солдатки (дружини солдатів-фронтовиків) – смикали за рукава, покрикували, а розгнівавшись до краю, обмотали купленою тканиною й повели центральними вулицями міста на мотузці. Пізніше хтось до спини причепив чималий аркуш, на якому великими літерами було написано: «Чхати я хотів на ваші норми». А згодом і спереду з’явилася – «Сам контролюю і сам порушую».

Юрба хором вигукувала ті слова, аби всім було зрозуміло, що це тут коїться. А баба Палажка, для ще більшого задоволення, невеликою лозиною підганяла того спійманого бичка, який спочатку погрожував, потім просився, а згодом, звісивши голову, мовчки волочив ноги. Находившись, процесія попрямувала до повітового комісара Данкова. Тепер з-поміж членів старої і нової влади вірили тільки йому.

– Будемо просити, щоб вийшов до нас, – пропонувала якась молодиця.

– Такого чоловіка й просити не треба, він і так вийде, – шанобливо відгукувалася про нього інша. – Це ж той, що роздав місцевим селянам усі свої землі! – почувши таке, всі аж притихли. – У 1905 році, – додала, помітивши, що дехто про те зовсім нічого не знає. – Освічений, інтелігентний, справжній революціонер. Щойно з-за кордону повернувся, був змушений ховатися від царської влади, – і знову тиша, бо й не здогадувалися, що є такі серед них.

– Данков! Данков! Данков! – по хвилі всі дружно кликали того справжнього чоловіка, якого зовсім недавно самі й вибрали.

– Та пропустіть же нашого спійманого бичка наперед, поки ніхто його не відв’язав, – просили демонстрантів. – Нехай комісар ним полюбується, – штовхали його поперед себе, не жаліючи. На ходу давали й інші стусанів далеко не бідному Безпалову. – Дружина вже пропонує за нього чималий викуп, – повідомляв хтось голосно. – Як поведетеся на гроші, тоді нічого не отримаєте! – закричали цареборисівські жінки. І такі вони були дружні, що й самі повірити в те не могли.

Коли залишали майдан, збираючись додому, у баби Палажки був такий щасливий вигляд, неначе їй подарували три фунти золота. Нескладно було здогадатися, що тепер їй хотілося підбити підсумки цього непростого дня. Вона то кахикала, то руки потирала, збираючись із думками.

– Та починайте вже, а то все лаштуєтесь, а воно знову не з тієї ноги, – кепкувала з неї Настя.

– Смійся! Смійся! Сиділи б ви на Великдень без паски, якби не баба Палажка. Тепер борошна нам точно дадуть, – навіть облизувалась, неначе вже пробувала свою смачну паску. – А із землею чомусь тягнуть. То невже поважні чоловіки хочуть, щоб ми знову зібралися? – тепер вона й від такого б не відмовилась. – Чого їм ще не вистачає? Про те, щоб забрати землю, уже й рішення повітового селянського з’їзду є, і не тільки про поміщицьку, а й церковну, монастирську та казенну. Підписано й на передачу її селянам без-кош-тов-но, – і так вона це сказала, неначе з високої трибуни перед великою громадою. – Але чому все затягується? – спинилася й розвела руками.

– Краще б не знати, ніж довго чекати, – любила й Настя їхню багату народну мову.

– Ні, крига скресла, і ми це знаємо, – вона вважала, що до перемоги вже недалеко. – Тільки коли довго тягтимуть, ми й у цьому питанні знайдемо винуватців, – посварилася пальцем у бік земської управи. – Поводимо одного та другого по Ізюму, як Безпалова сьогодні. Того обмотали тканиною, яку він придбав по блату, а Семикіну й Сумцову прив’яжемо до плечей по доброму оклунку з землею. Коли їх потягають, швидко одумаються! – Палажка й до такого була готова.

Йшли та далі говорили про те, як довго це питання визрівало, поки набрало такої ваги. Пригадували й тих перших, що висунули таку вимогу – ними були інтелігентні чоловіки з партії есерів, які ще бозна-коли закликали вимагати демократичних прав, але, поки був на столі шматок хліба, цей люд розкачати не вдалося. Тепер уже кожен селянин розумів, що без боротьби нічого не вийде. Пропала в людей совість, куди й подівся сором, скрізь командують нахабні та крикливі, які роблять усе, аби набити грішми свої кишені. Здається, тим тільки й живуть, усе інше їх просто не цікавить.

– Бач, які ми раніше були дурні, – сьогодні тому дивувалася і Настя. – Не розуміли, навіщо вони свою партію тут створили, навіщо життям своїм ризикують. Усе думали, що з власної користі. Хіба простий люд знав, що йому робити та за ким іти, аби життя кращим ставало?! – і тут вона нічого не вигадала, бо саме ті інтелігентні патріоти намагалися всіх просвітити. Пригадувала, як свого Григорія до них не пускала, а коли того ледь не арештували, то й слухати про них нічого не хотіла.

Тільки про що б не говорили, а знову до землі поверталися, бо ще лишалася та, яка зовсім не оброблялася. Вони й на таку були згодні – на оренду чи викуп, аби за помірну ціну.

– А якщо так не зроблять, нехай самі все засівають, бо ще два тижні – й усе, потім уже не виросте, – баба Палажка аж піт із лоба витерла, хоча сонце ще не дуже пекло. – Та й чого б їх не змусити, коли в нашому повіті малоземельних селян і тих, у кого зовсім землі немає, майже дев’яносто відсотків. По всій Харківській губернії ми на першому місці, – а сама все про ту маленьку купку багатіїв думає. Інші ще й клянуть, а вона поки що стримується від такого гріха. – А якщо справді не засіють, що ж тоді буде?! – розвела руками й розгублено роззирнулася навколо. – Село ж велике! То невже… – і не доказала, уявивши страшну картину.

Від таких слів Насті теж було не по собі, і в її коморі навіть миші похарчуватися було нічим. Збиралася й вона в церкву на службу, яку всім миром замовляють, аби голод не настав. А там й інше з голови не йшло, бо не одна біда до неї завітала, привела і біденят з собою, які й хату догори дриґом перевернули, – так вона думала про свою сім’ю.

– Не хвилюйся за Акима, він живий і здоровий, – баба Палажка неначе думки її читала. – Бачили його днями у Слов’янську, на содовому заводі агітував за більшовиків, – повідомила неприємну новину. – Тільки ніяк я не можу зрозуміти: як він до них потрапив. Спокійний, розсудливий – і до тих горлопанів… – неначе чимось гострим різонула по Настиній душі, а сама, дивуючись, то піднімала плечі, то опускала. – Якщо це хлопці з залізничної котельні втягли його туди, то їх зовсім мало, та й ніхто їх серйозно не сприймає, – розмірковувала неголосно. – Не збагну й іншого: чому вони такі злі на всіх? Щойно дізнаються, що хтось не так думає, одразу вважають його найлютішим ворогом. Есерів називають лизоблюдами буржуазії, а ті їх – посміховиськами. Неначе всі й дорослі, а коли послухаєш – діти та й годі.

Настя не знала, що відповісти. Ні про більшовиків, ні про есерів говорити не хотілося.

– Я так раділа, коли дядько Іван за нього своєму начальству слово замовив, – почала пригадувати, з чого ж усе почалося. – І робота хороша, і зарплата чимала, та й він старався, ніхто не скаже, що ледачий, – сама все терла рукою по обличчі.

Спали на думку і його розповіді про якийсь совєт та матьорих комісарів, які вже й сюди з Росії приїжджають. Навіть запам’ятала, як світилися його очі, коли він про них розповідав.

– Неначе справді пороблено йому стало після зустрічі з ними, – жалілася бабі Палажці, як рідній людині.

– То ти його до Насті Савонихи відведи, нехай пошепче, – повторила те, що люди в таких випадках порадили б. Сама усміхалася, не вважаючи їхню розмову серйозною. – Хоче довести, що не тільки Григорій, а й він не ликом шитий, – це так вона його зрозуміла.

Інколи й Настя про те думала, а іншим разом вважала, що вони просто збили його з пантелику.

– Горлопани… – кимось придумане прізвисько здавалося дуже вдалим. – То хто їх слухає? – хотіла почути відповідь, але Палажка мовчала. – Якраз російські люди й слухають, а їх у нашому Ізюмі багато, і в Слов’янську, і в Краматорську також, – сама й відповідала словами сусіда Петра, який завжди все знав. – Тільки якби з того чого не вийшло, – додала й від себе. – Краще б на війну забрали, – проказала, тяжко зітхнувши. – Гриць із першого дня бігав до військкомату та просився, поки все ж пішов «охотником», тобто добровільно, а цей не хоче. Правда, скоро можуть забрати, не чекаючи, поки двадцять один рік виповниться, адже багато люду побили, а воювати ж треба.

Вона й сама не знала, що з цього краще, то більше й не питала у баби Палажки. А вдома знову дорікала своєму Мусію за те, що так невчасно він її покинув. «Не плач і не побивайся за мною, – неначе знову почула його слова. – Я тобі і звідти допомагатиму, – обіцяв за хвилину до смерті. – Краще заспівай мені…» Після того вони довго дивилися одне на одного. Вона спершу не повірила, думала: почулося, – а здогадалась, то аж волосся на голові дибки стало. Ще до весілля він любив слухати, як вона співає, а відтак, повернувшись додому із заробітків, щоразу нагадував про свою «любиму». І кожного разу Мусій дивився на неї зачаровано. Співати ж над помираючим – такого навіть не чула, тому не наважувалась і рота розкрити. Але Мусій знову шепотів: «Лю-би-му». Тож проковтнувши гірку й тягучу слину, вона почала: «Чорнії брови, карії очі, – ледь було її чутно. – Темні, як нічка, ясні, як день! – якби й хотіла голосніше, то не змогла б, так тремтів її голос. – Ой очі, очі, очі дівочі, – бачила і в його очах сльози. – Де ж ви навчились зводить людей?» Вона й зараз пам’ятає, як на його обличчі почав моститися потойбічний спокій, навіть відчула ту мить, коли душа пташкою випурхнула з тіла. І тоді хотілося не співати, а кричати, тільки не могла порушити страшну тишу, яка враз запанувала в їхній хаті. Після смерті чоловіка жодного разу не співала – не до пісень стало, усе швидко покотилося, неначе згори в якусь прірву.