Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 13

Майже в той самий час пробирався додому і Яків Іщенко. Уся його 43-тя піхотна дивізія, покинувши бойові позиції, дезертирувала з фронту. Невдовзі вояки розбіглися по Україні, а їх залишилося декілька чоловік. Дорога була далекою і важкою. Часто доводилося переховуватись, аби не потрапити до рук загороджувальних загонів, які тільки тим і займалися, що ловили таких, як він. Якщо добровільно не здавали зброю, їх могли заарештувати, а то й розстріляти просто на місці, тому й ховався він від усіх. Не такий він сміливий, щоб так ризикувати, але у свій Цареборисів повинен прийти зі зброєю, інакше й більшовикам буде непотрібний. Уже й розкаювався, бо не просто стомився, а перетворився на справжнього розбійника. З неприхованою заздрістю думав про свого товариша дитинства Грицька Савона.

«Чи не герой, – уявляв його з двома хрестами, які бачив на власні очі. Інші визнавати не хотів, бо то вже забагато. – Бідняк, – хоча й сам з таких, але й про це думав з іронією. – Кравець, – неначе забув, що сам кашкетник. В очі Грицькові, звісно, нічого сказати не наважився б, то хоч так намагався відвести душу. – Шив би й далі штани та піджаки. Чому ж розчарувався у чесній справі? – зараз йому хотілося одягти форму жандарма й допитати Грицька по-справжньому. – Якби тебе тоді піймали, сидів би зараз у в’язниці, – навіть уявляв його за ґратами з опущеною головою. – До есерів він унадився, неначе там гроші платили. – Він і сам одного разу там був, але від тих інтелігентів, які про життя селян говорили, його мало не знудило. – І що про бідняцьке життя можуть знати ситі люди? Аж нічого. І як мені не було, але я не пішов маєтки грабувати, як ти, – дорікав Грицю. Гадаєш, усе з рук зійшло? Ні, брате, знайдуться люди, які все розкопають і заведуть на тебе карну справу, – від того надуманого його темній душі навіть веселіше ставало. – А що, зачепив я тебе за живе, бо й біля лівого ока сіпатися стало. Нервуєш, я ж тебе знаю. Але й зараз стверджуєш, що то більшовики з тими в’язнями. Чому ж тоді на Кавказ утік? Тільки не треба про те, що хотів на війну потрапити, а була б судимість, ніхто б тебе не взяв. У твої байки ніхто не повірить, – інколи й сам не знав, навіщо все перекручує, у той час як розумом уже давно керувала заздрість. – Нічого, знайдеться й на тебе такий слідчий, у якого і німий говорить».

Та коли дістався свого Ізюмського повіту, аж затремтів, пригадавши Грицеву шаблю і його блискавичну реакцію. З того часу спогади про дитинство не давали йому навіть перепочити. Усе нагадували, як часто малий Яків бігав до Грицька додому, аби його мати хоч щось дала поїсти. Та так ставало тепло й затишно в їхній хаті, що коли повертався у свою, аж сльози з очей капали. Але сьогодні й це збурювало в його душі протест, особливо проти товариша дитинства. «У твоїх батьків хоч щось було, а в моїх геть нічого. Батько від сухот помер, ще коли мені чотири роки не виповнилося, а мати наймитувала в пана Чалого, куди мене ніколи не пускали. Гнали звідти палицями, аби не об’їдав їхніх собак. Бувало й цькували, аби не ліз до їхнього корита по вівсяну та пшоняну кашу з кониною. Тоді я навіть їм заздрив, бо мені жилося набагато гірше. Ти ж ніколи не стояв з простягнутою рукою, а мені доводилося, – хоч і неприємно було пригадувати свої поневіряння, але забути про них він не міг. – Та й одежина на тобі хоч старенька була, а я зовсім у лахмітті ходив, спав там, де ніч застала, мився дощами, а одяг сушив своїм худим тілом. З восьми років по наймах. І не тікав від жодного пана, як ти, бо за миску супу ладен був робити будь-що», – після кожної такої сповіді йому завжди ставало важко дихати, навіть ковток води чи горілки не допоміг би, тож набравши повітря повні легені, сидів якусь хвилину, поки в голові не починало паморочитися.

А перед ним два парубки вже біжать у військкомат проситися на фронт. Гриць справді хотів, а Яків просто слідом, аби форму на себе вдіти та похизуватися. З них насміхаються, кажуть: ще треба рік-другий підрости, а вони за місяць знову туди прямують. Після чергової невдачі щодуху мчать на вокзал – дивитись, як відправляють призовників, як плачуть матері, жінки й наречені та як весело грає гармошка. «І все-таки ти потрапив на війну раніше. А там уже як риба у воді. Зі шкіри вилазив, аби вийти в „люди“. Тому й в ударний батальйон записався, розраховуючи, що там швидше зможеш добитися підвищення військового звання».

Та про що б він не думав, той червневий заколот, а разом з ним і шабля в Грицевій руці, були перед його очима.

«Не прощу я тобі цього, ніколи не прощу, – аж кулаком махав у повітрі. – Знаю я тебе – ти й у гайдамаки пішов за званням петлюрівського офіцера, мало тобі було Георгіївських хрестів. Не інакше, як порівнюєш себе з Наполеоном. Пригадую, як ти ще в Цареборисові пишався таким прізвиськом. Звісно, щось є спільне між вами – той теж малий на зріст був, із бідного й непомітного корсиканця молодим вибився в офіцери. Але він став імператором Франції, а ти про таке навіть не мрій. Тобою захоплюються тільки тому, що вони тебе не знають. А я знаю, ти – реакційний авантюрист, – сказав, навіть не розуміючи, що воно означає. – Ти завжди читав мої думки, а сьогодні я твої читаю. І що тобі скажу, друже, наостанок: з цього часу наші шляхи розходяться. Я від більшовиків не відмовлюся, а ти вирішив, що совєтська влада тобі не підходить, значить, ти пошився слугою буржуазії й поміщиків, – нічого кращого не вигадав, як повторити слова більшовиків щодо тих, хто не з ними. – Ще всі взнають, хто такий Яків Іщенко», – бив себе кулаком у груди та задоволено усміхався. А поглянувши на поношену та вилинялу шинелю, брудні обмотки замість чобіт, облізлу солдатську шапку, скривився, схилив голову та й мовчки пішов далі.