Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 8

Дивний час настав ув Ізюмі – з кожним днем на вулиці можна було побачити все більше людей. Неначе й клопоти ті самі, а вони все в гурти збираються. Сказати, що серйозні розмови тут точаться, то ні – радше чогось чекають.

– Пишуть, що царя скинули! – голосно повідомляє на майдані невеликий хлопчина з чималим пакунком газет.

Поспішає їх розкласти, аби не тільки продати, а й добре виторгувати, тоді і йому якась додаткова копійчина перепаде. У думках уже й пальто новеньке приміряє, і чоботи на ярмарку, погоджується й на поношені, коли на нові грошей не вистачить, тільки б воду не пропускали, бо скоро така багнюка розвезеться, що й із двору не вийти.

Невдовзі біля нього вже товклося багато різного люду. Одні пробиралися наперед, аби якомога швидше купити газету, інші відходили убік читати, треті вже великим гуртом обговорювали. А хлопчина продовжував кричати: «Цар Микола Другий зрікся престолу! Міністри й урядовці розбіглися! У Петрограді не працюють заводи й фабрики! Усі люди страйкують! Громлять в’язниці і винні склади!»

Серед того вже доволі великого гурту з’явилися й люди в поліцейській формі, бо як не швидко розходиться та політика від центру імперії, сюди вона аж сьогодні добралася. Останнім часом вони «добре слідкували за порядком», від чого всі в’язниці й табори Сибіру були переповнені. Тепер до іншого дожили – уже їхні дільниці починають громити. І що їм робити? І хто їм скаже, поки один уряд на другий зміниться? Вирішили далі слідкувати за порядком, тим паче, що люди все одно їх бояться. Так і зараз – нібито нічого й не сталося, ніби ніхто на них не звертає уваги, але натовп потихеньку рідіє. Не стало чути й малого з його вже охриплим голосом. Газети валяються просто на землі, але й безкоштовно ніхто не насмілюється їх піднімати. Та щойно полісмени пішли далі, як люди розхапали навіть замазані землею. І натовп знову загудів.

– То невже правда, що царя з престолу скинули? – мало не голосила немолода жінка, яка з важкою торбиною прямувала на базар.

– Та не скинули, сам зрікся, – доводив молодий чоловік у військовій формі.

Таких тут багато вештається, адже зовсім недалеко військова частина, де, перш ніж відправити на війну, навчають стріляти, ще й резервні війська розквартировані по всьому місту.

– Трон пропонують брату государя Михайлу, а він не хоче на нього сідати! – цей смільчак голосно сміявся.

– Владу передали графу Львову – лібералу, який очолював Союз земств і міст Росії. Тимчасово до скликання Установчих зборів, – ким був цей серйозний чоловік у простому робітничому одязі, невідомо, але відчувалося, що він обізнаний у політичних питаннях.

– А як же далі воно буде? – багато хто вже починав журитися.

– А чи знімуть сухий закон, бо й тут громитимуть не тільки винні заводи, а й горілчані, – багатьох і таке турбувало.

– І чого плакати за тим царем, коли він не може нагодувати своїх підданих! Так йому й треба! – ще зовсім молодий парубок і не збирався жалкувати.

– То невже стріляли в мирних людей? – був тут і дід Карпо.

– Та ні, драгуни перейшли на бік страйкарів, – поспішав з відповіддю ще один. Придивившись до нього, Карпо впізнав Грицевого товариша Якова.

– А ти чому не на фронті? Невже переховуєшся? – свердлив його своїми колючими очима та розглядав солдатську форму.

Дізнавшись, що той і досі неподалік у резервних військах, знизав плечима. Зрозумів одне: не горить бажанням воювати цей давно вже не голодний хлопець, вигадує причини, шукає якісь зачіпки, аби відтягти. Спитав дід і про другого товариша – Андрія, із яким Гриць по наймах поневірявся та на кравця вчився. Почувши, що той після поранення одразу додому повернувся, навіть не став питати про його здоров’я.

– А в нашого Савона вже два Георгіївські хрести на гімнастерці поблискують, – похвалився такою новиною. – А ти на два роки старший за нього.

Бачив, як заздрість проскочила по обличчю Якова, як він втягнув нижню губу, як нервово тер руки, але відповіді так і не дочекався.

– Чи ти не радий?

Дідові аж сміятися з нього хотілося або сказати: «А що, за Грицем так бігав, тепер у штани наклав зі страху, чи що?» Але не став. «Я не такий спритний і не такий сміливий», – уже й таку відповідь сам за нього вигадав, тільки й такого не почув. Лише побачив, як густий рум’янець умостився на щоках Якова, немов у дівки під час сватання. «То тільки Гришка так може», – наостанок мало таке не бовкнув, та лише махнув рукою.

Після того Карпо мовчки йшов додому, так його вразив Яків Іщенко. «Ось тепер і побачимо, хто є хто», – думав не тільки про свого вихованця, задерикуватого, але справедливого Гриця, а й про його товаришів. – Так-так, хлопці, час покаже, хто є хто! – ще крутилося біля нього почуте і побачене, та хвиля тривоги вже накотила. Не від того далекого Петрограду, не від царя-батюшки – він її вже відчував тут, на цій землі. Не знав, що попереду, але здавалося, що люди ходитимуть по калюжах… Навіть договорити не зміг, аби не наврочити. «Нехай те, що привиділося, обійде стороною, – приказував, аби подалі втекти від того видіння. Це все ті більшовики розпочинають, теж мені „справжні революціонери“. Не було тих партій до дев’ятисотого року, і жили люди; тепер пішли рости як гриби після дощу, аби розділити людей на групки, потім зіштовхнути, і нехай свої зі своїми чубляться. Тільки поки вони те робитимуть, хтось третій владу в свої руки візьме. Так завжди було. Мій дід іще коли говорив: якби не билися козаки під Полтавою один проти одного, москалі ніколи б не перемогли. А воно знову те саме починається, тільки в іншому вигляді. А що, москалі – мастаки на такі вигадки», – він бубонів собі під носа та вдавав, що поспішає. У цей час більш за все йому хотілося, аби його вдома хтось чекав, але вже й старий собака здох. «Нехай обійде стороною!» – знову повторив, бо щось холодне просто під шкіру пробиралося. Та так колотило те невідоме завтра, що вирішив завернути до Насті, аби не бути наодинці.

Про події сьогоднішнього дня там розповідати не довелося, бо на полику, де вони завжди спали, лежав Мусій. Вигляд у нього був такий, неначе він просто стомився і щойно задрімав. А немолодий лікар розвів руками і повідомив: «Нічим допомогти не можу. Щоб людина не дихала і не вмирала, – такого й чути мені не доводилось». А Настя була іншої думки: він живий, колись із його батьком таке трапилося. Був чоловік як дуб, а вдарив кінь – і вмить став схожим на мерця. Чумаки поховали його обіч дороги, адже попереду в них був неблизький шлях, а вдома пом’янули, як годиться, проте він уві сні нікому спокою не давав – відкопайте, і все. Тож коли розмерзлася по весні земля, поїхали могилу шукати. Знайшли і відкопали, відкрили труну – та мало не попадали з переляку. Сумнівів не було – оживши, мрець перевернувся, про що свідчили не лише пошкрябані руки, а й обличчя.

– Мій Мусій лежатиме, поки не почне смердіти, – на тому поставила крапку.

Хоч і була вона засмучена, але не голосила. Змочувала водичкою його вуста, а свої аж кусала, так їй боляче було дивитися на нього. Та й мовчки по хаті більше не ходила, усе з ним говорила, неначе не бачила цілих півроку.

– Ти чуєш мене, Мусію? – спитає інколи та далі править своє. Коли про Гриця зайшлося, то й фотокартку до нього піднесла. – Дивно тільки: ні на що не скаржився, нікого не лаяв, і на все знаходив якісь слова. – Видно, тепер зрозуміти не могла: як же він жив на цьому світі? – Виходить, я тебе не цінувала, усе щось мені не так було. Прости мене, любий! – сама терпіла, аби на крик не зірватися. – Яка я без тебе господиня? – а руки так і складаються хрестом на грудях.

Тепер рада була діду все розказати.

– І де взялися оті дезертири з фронту? Віддав би їм одразу і гроші, й коня, то, може, й не вдарили б прикладом по голові, – усе журилася. – Ніщо біди не провіщало, – подивилася Карпові в очі, аби їй повірив. – Зарізав він кабанчика, а я хліба напекла та сиру наробила, ото й повіз він усе те у Святогірський монастир. Монахи завжди своїм обходилися, тепер же годувати поранених із фронту треба. Сусід недавно цілий віз усякої всячини туди відвіз, а ми хоч трохи вирішили підзаробити, поки на Таврію не вирушив. І повертався, ще коли не стемніло, уже й до Цареборисова майже доїхав. Правда, якби десь далі, то замерз би, а на нашій дорозі завжди хтось та й трапиться, інколи навіть цілі гурти людей кудись прямують, – продовжувала. – А я, побачивши підводу під двором, одразу вискочила його зустрічати. Думала: зайде до хати, та будемо гроші рахувати, а він на возі немов мрець лежить. І що робити? Кого кликати, коли за погонича старий дід? Тож узяла його на руки та й понесла сама. А потім усе себе лаяла за те, що таке дурне надумала – харчі продавати, коли завтра й самим не буде чого їсти. Нормально жили, навіть на життя ніколи не скаржилися, та й, дякувати Богові, діти не ледачі виросли, тож усі разом на хліб собі заробили б, – так вона думала про свою сім’ю. – Тепер як встанеш, Мусію, більше й слова поганого від мене не почуєш, і мішки на спині в Таврії не носитимеш, – поглянувши на свої зовсім не жіночі руки, знову склала їх та до грудей притулила. – Комусь, може, ми смішними здавалися, – зиркнула на Карпа та аж засоромилась, – але жили душа в душу.

І так Карпові сподобалися ті слова, що він мало не заплакав. Ішов не поспішаючи додому та далі дивувався: «Неначе таких двоє різних зібралося, а все-таки любов була між ними». Біля свого двору навіть спинився: «І неправда, що то стихійне лихо, як колись казали старі козаки. Любов – то нагорода від Господа». Поглянув на небо та помовчав – дякував за те, що і в його серце кинув колись жаринку палкого кохання.

А за годину вже вкотре діставав свою торбину для далекої дороги. Знову думав про Самарський монастир, де можна знайти мир та спокій, чого так йому не вистачало останнім часом. Але й Гриця хотілося діждатись і побачити, як людям землю роздаватимуть, про що знову тут заговорили. Тож, пошарудівши сухарями, знову повісив торбину біля порога.

Думав Карпо, що петроградські події сюди не скоро доберуться, а коли щось і станеться, то в місті, а не в слободі, де про зречення царя й досі переказувати бояться. До того ж, здавалося, усе й без них зробиться. Коли з іншого боку на все це погляне, ще й добре поскубе свого оселедця, дійде зовсім іншого висновку: хтось довго думав і вигадав забрати в поміщиків землю, а в капіталістів фабрики й заводи саме таким способом, видавши це за бажання людей. Вони, звісно, не проти, але хто ж їм віддасть свою власність? За декілька днів він знову не вірить, що все це серйозно. Хоча чує, що новина про падіння царату вже добралася і до Харкова, і до Ізюма. Події стукають у двері, а де-не-де вже ломляться у кожну хату.

– Насте, а Мусій усе ще лежить? – спитав одного ранку, прочинивши двері.

– Так, діду, два тижні. Лікар нас не забуває, але допомоги ніякої. І що думати! Невже помре? – у її запалих очах був лише смуток. – То заходьте, трохи посидите, щось розкажете, гляди, і мені веселіше стане. А може, Мусій ваш голос почує та… – вона ще мала якусь надію. – Що в центрі відбувається? – у неї й гадки не було, що дід чогось не знає. – Чи не стихли ще розмови про землю? – хоча й боялася почути щось невтішне, усе ж питала. – А якщо й так, то чи дістанеться вона простим людям?

– Не думаю.

– Тоді навіщо затівають?

– Про це згодом дізнаємося. Зараз якби гірше не стало, – у нього було погане передчуття, але він не став про те говорити.

– Кажуть, ви на демонстрації в Ізюмі були, – зараз усі переказували почуте, тож дійшло і до неї.

– Гм… – він усміхнувся у вуса. – Правду кажуть. Випадково потрапив.

Почав виправдовуватися, ніби негоже старим людям по демонстраціях тинятися. Їхнє діло – цвинтар, обирай собі місце та готуй душу до зустрічі з Богом. А демонстрації залиш молодим, їм жити, їм і майбутнє обирати.

– Сусід на ярмарок їхав, а мені треба було дратву купити, – цього він не вигадав, так і було. – Люди просять чоботи полагодити, а в мене нема чим. Уже й бачу погано, але зранку та на сонці ще можу щось зробити. Та і як ти не будеш трудитися, коли без копійки завжди погано, а зараз тим паче, – ще ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився на бідність. – Тож тільки-но приїхали, – продовжував, – коли до центру демонстрація суне, та така велика, якої тут ще й не було. Зі стихійного мітингу робітників залізничних майстерень, кажуть, розпочалася. Отож, поки мітингували, до них із навколишніх сіл люди позбігалися, тоді й вирішили рушати до влади. А коли дорогою ще й місцеві приєдналися, на майдані всім і місця не вистачило, уздовж вулиць стояли один біля одного скільки око бачить. І знову біля реального училища та міської думи розпочався мітинг, кінця якого ми так і не дочекалися, а кажуть, що аж до ночі там кричали.

– Що ж дума? – хотілося Насті про все дізнатися.

– Розбіглася з переляку. Так поспішали, що навіть одного чиновника в кабінеті замкнули. Бідолаха, мабуть, цілу ніч так тремтів – ось-ось громитимуть і його уб’ють, – що до ранку навіть посивів. А мітингувальники кинулися звільняти політичних в’язнів із в’язниці. Думали, що штурмом брати її доведеться, але й там опору ніхто не чинив. Так і випустили триста сорок п’ять чоловік, серед яких жодного політичного не виявилося – в основному кримінальні злочинці та дезертири з фронту. Оце таке, – дід смикав чуба, який більше на купу нечесаної конопляної паклі скидався. – Поки думали-гадали, що з ними робити, вони хутко розбіглися хто куди. Правда, п’ятдесят злочинців, розчулені такою великодушністю революції, попросилися на фронт, а ще десятків зо три пішли назад у в’язницю, бо їм не було куди йти і на що жити. Отакої! – самому то сміятися хотілося, то насупитися, лише культя однаково стукала об долівку. – Чи вийде з того щось позитивне, ще не знаємо, але сколихнути людей вдалося, – зробив такий висновок. – Тепер вони щодня йдуть на площу як на роботу: то якісь комітети обирають, то на з’їзд своїх делегатів висувають. І хто б повірив, що за такий короткий строк ми свого міста не впізнаємо, – і знову хапає рукою ту дерев’яну ногу, яка по підлозі вже витанцьовувати стала.

– А може, й правда, що з того щось добре вийде, – Настя ж, здається, раділа. – Коли вже немає царя, то нехай той Тимчасовий уряд щось робить, а робітничі та солдатські комітети допомагають. Уже коли почали, треба до кінця йти, – сама аж розчервонілася, хоча в хаті було зовсім не жарко.

– Не про кінець мова, це лише початок, – що далі, то все більш сумним ставав дід. – На тому майдані вчора відбулася наступна демонстрація, – продовжував, – присвячена пам’яті борців за революцію. Нехай би в Петрограді, а в нас ніхто їх не бачив – але навіть панахиду відслужили.

– Невже?! Ще зовсім недавно по всіх церквах проклинали антихристів-бунтівників і царя славили, – її здивовані очі аж круглими зробилися.

– Отакі ми є, – сам дивувався, як швидко все змінюється. – Раніше, було, не відірвати селянина від його роботи, не витягти з двору, а тепер усе навпаки: два тижні ніхто не працює! – дід так дивувався, що аж його кошлаті брови лізли одна на другу. – Щоб так задурити людям голови!.. – недоказавши, він махнув рукою. – Але згадаєш мої слова: це ненадовго, скоро знову ніхто їх на ті мітинги не витягне.

– Ні, ходитимуть, бо так далі бути не може! – вона аж підвелася, аби не кричати Мусію на вухо. – Раз так взялися, заберуть у поміщиків землю. Ось побачите! Нам нічого, а їм усе, це ж несправедливо!

Коли він зачиняв двері, вона вже вигукувала все, що він чув на демонстрації. Йдучи додому, Карпо намагався зрозуміти: звідки в неї такий настрій? А пригадавши, як Григорія мало не схопила поліція, коли накрили зібрання есерів, усе збагнув: до сьогоднішніх подій уже давно готувалися. Тож бував там і Гриць, бо не було такого в Цареборисові, щоб він про те не знав або не брав у ньому участі. Може, й не став членом їхньої партії, але дід був упевнений, що програму їхню вивчив, аби добратися до суті. «Як змінився останнім часом», – говорили про нього родичі й просто знайомі. А він інколи про правду та несправедливість таке скаже, що диву давалися.

Та про що б Карпо не думав цього вечора, майдан увесь час крутився біля нього. Різні там були люди, різні й розмови. Хтось, майже йому на вухо, кричав, що він проти війни, інший – проти Тимчасового уряду. А високий чоловік із голосом оперного співака голосніше за всіх: «Більшовики-буржуї продали німцям Росію! Бити їх, бити!» Знайшлися й такі, які наполягали на продовженні війни, вели розмови про анексії та контрибуції. Дід усе повторював ті слова, бо в кого раніше не питав, що то воно таке, ніхто не міг толком пояснити. «Анексії та контрибуції… Гм…» – з тим і лягав спати.