Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 6

Тільки нічого не сталося вмить – минуло п’ять років, а землю вони й досі не отримали, не могли й купити, бо вона ще дорожчою стала. Уже й Гриць її підріс, а все як і було. З того часу, як він поїхав із дому, сидить вона біля вікна і сумує. Усе на дорогу поглядає, яка веде до центру села. Хоч і розуміє, що ніхто його з війни не відпустить, поки вона триває, та очі, знай, шукають на ній невеличкого чоловіка у військовій формі. Віджене від себе погані думки й перехреститься на святий куток, а вони, неначе спасівські мухи, знову обсідають її голову.

Порадував він її останнім часом – прислав фотокартку. Не худий, у солдатській формі, високих начищених чоботях, а очі аж блищать. Вони завжди були блискучими, а тепер від того блиску в неї аж мороз по спині бігав, адже на грудях – два Георгіївські хрести. Пише, що перший отримав за участь у боях під Ковно, а другий – за розвідку в таборі ворога. Прочитавши листа, складе його трикутником та за образи сховає, а за хвилину знову дістає та перечитує, бо й досі повірити в таке не може. «Ой-йой! – хитає головою. – Як я тобі не наказувала, усе ж знала: не зможеш десь усередині ховатися, тобі треба тільки попереду бігти, а коли стріляти, то краще за всіх, не станеш і кулям кланятись». Сама пригадала, як, проводжаючи, поставила йому обереги від ворогів видимих і невидимих, щоб не брала ні куля, ні шабля. Спало на думку й інше – купають вони з бабусею маленького Грицика в цілющих травах, а старенька все щось шепоче, натирає його тільце якимись мазями з трав та коріння, співає колискову тоненьким голоском, який уже зовсім скидається на дитячий. У той час вона була худенькою і маленькою, але з сильним духом. Говорила, що той її дух до нього перейде, а Настя такого ніколи не матиме. Збиралася ще багато чого розповісти, тільки все відкладала.

«Два хрести – два Георгії, – знову Настя на фотокартку поглядає. – Виходить, щойно на фронт потрапив, і за чотири місяці вже й нагороду отримав. Ой-йой, синку! Пишатися треба, а мені страшно від того, що багато крові біля тебе. То як же вижити в такому пеклі? А головне: я й досі не знаю, за що ти воюєш, – то губи її ворушаться, то сльози з очей визирають. – Дід Карпо каже, що війна не отєчествєнная, – прошепотівши, неначе комусь на вухо, вона аж руки на грудях склала. – Тоді навіщо ти, сину, людей убиваєш? – сама на ікону Спасителя зиркнула. – І на кому гріха буде більше – на тобі чи на тому, хто тебе туди послав?» – а від тих слів, здалося, й у Господа очі наляканими стали.

Сама все малим його пригадує. Ось він попід хатою бігає, то в одне вікно, то в друге заглядає – боїться заходити, гадає, що цього разу мати точно його битиме.

– Ти знову втік від господаря? – обізвалася сердитим голосом. А він, завжди такий бідовий, тепер лише оченятами кліпає.

– Що ж, заходь, – відчинила двері. – Думала, що звик, а ти знову за старе? – а лозина біля порога аж проситься погуляти по спині малого. – Такі, як ти, усі при ділі – одні навчаються, інші працюють, то й тобі тинятися та ледарювати ніхто не дозволить. Гадаєш, легко просити в багатіїв роботу для такого непокірного наймита? – одна рука знову до тієї лозини тягнеться, а друга тим часом сльози витирає. Думка й зовсім про інше: ховалося, дурненьке, то за копицею сіна, то в дровнику, боялося на очі потрапити. Само замерзло, аж тремтить, – та так їй хочеться синочка пожаліти, що й стримати себе не може. Бач, уже б утік, як колись, а тепер стоїть і не зводить із мене очей – скучив, – нарешті підхопила його під руки й обняла міцно.

– Що ж робитимемо, сину? – вирвалося з відчаю.

– Не журіться, мамо, – ще тремтить його борода, а в погляді зовсім нічого дитячого не лишилося. – Я з татом й у Таврію піду. Він казав, що там і для мене робота знайдеться. Буду овець пасти чи телят, а вам зароблені гроші принесу, – вона вперше бачила його таким дорослим.

– Добре, Грицю. Добре, а поки що на залізницю збігаєш, дядька Данила попросиш, нехай хоч на місяць-другий біля себе пристроїть, а там і весна прийде.

Сама заходилася воду гріти, аби помити своє замурзане дитя, а вже коли поклала його спати, довго сиділа поряд. Від того, що він удома, так було добре на душі, так спокійно, що й не передати. Уже й дорослим його бачила, та чомусь все у військовій формі. «То невже воювати йому доведеться? – аж не повірила, адже навколо все спокійно. – Дурниці, тут хоча б ще трохи підріс та на кравця вивчився. Тоді якось проживе».

Тепер, пригадавши той час, лише зітхнула, бо вже дорослий її Гриць. Хоч і малий та непоказний, зате скрізь перший. І під катком для розкрою тканин з Андрієм спав, і по господарству в того майстра вправлявся, і стусанів отримував, та все-таки непогано шити навчився. Але й те було йому не до душі. Змінився тільки тоді, коли в залізничних майстернях працювати став. Ще б пак – навколо самі дорослі чоловіки. Але й він не з слабких виявився – дивував усіх своєю силою, навіть гадали: звідки вона у нього береться? Не знала вона, радіти з того чи ні, бо тільки не по його – так і поб’є когось зі старших. І що йому не казала, верховодити він так і не перестав. Тепер надіялась, що на війні розуму набереться. «Храни, Господи, мого розбишаку, мого воїна, мого любого синочка! Бережи й ти, Матінко Божа, мого героя!» – мало не щодня турбувала всіх святих, аби хоч хтось її почув.

Ще одного за своїм вікном побачила. Хто ж такий? Придивляється й до того малого. А він, заглядаючи, усе слину ковтає – голодний. «Та це ж дружок Яків, – нарешті впізнала. – І як не ковтати, коли в цього бідного дитяти завжди очі голодні. Тільки зайде, було, до хати, одразу шукаю йому хоч сухаря, який він може й не жувавши проковтнути, а миску супу чи синьої затірки, то й ще швидше, – пригадувала Грицевого товариша. – Багато таких бідняків, а йому взагалі за двох дісталося – батько помер, а мати наймичка, та ще й вродлива. Ото вже зазнала наруги! – Настя важко зітхала. – І чому в світі така несправедливість? Одні не знають, що їм з’їсти, так усе набридло, а другі голодні. В одних від одежі скрині тріщать, а в других – одні чоботи на всіх дітей. І коли воно краще житиметься?» – навіть перехрестилася, бо в святій книзі написано: треба все знести, а вона й зараз із тим незгодна.

– Мамо, – зайшовши до хати, озвався її Тимофій. – А можна сьогодні з вами про своє поговорити? – видно, не вперше питається.

– То ти про військкомат чи про одруження? – повернула до нього свою голову. – Якщо про військкомат, то сиди вдома. Хто ж мені допомагатиме, коли й ти з дому підеш? Сказали тобі, що з одним оком не беруть, то й заспокойся, – пригадала, як і над цим дитям плакала, бо мало не померло. І де та хвороба взялася? Усі перехворіли – і нічого, а ця дитина осліпла на одне око.

– Нічого, я вже звик, приноровився, – пробасив зовсім дорослий Тимофій.

– На Гриця не треба рівнятися, – продовжувала далі. – У нього своя дорога, – вона й так бачила, що у них різна вдача. – А якщо ти знову про одруження, то погуляй трохи. Нікуди твоя Меланя не дінеться, коли ще якийсь рік посидить біля своїх батьків. Зараз брати її нікуди, – обвела поглядом свою малу хату. – Тут і без неї тісно. Оксанка сьогодні на скриню свою постіль перенесла. Твердо, каже, зате сама собі хазяйка, – кивнула в той бік. – А коли всі повстаєте вранці, то й кочергою біля печі не розвернутися, – умовляла, хоча й шкода було, бо й сама ще не забула, як хотілося заміж. – Тільки ти не сердься, якось воно буде, – додала після недовгої мовчанки. – Нехай коли Гришка з війни повернеться, бо і йому ж хочеться на братовому весіллі погуляти, – навіть зраділа, що таке на думку спало. – Оце вже потанцює! – аж у грудях щось плигати почало. – Як піде гопака, то й скаче, і колесом крутиться, а хлопці лише кліпають очима, бо не те що танцювати, дивитися за ним не встигають. І хто його навчив? – А усмішка один за другим роки з неї скидає, та так спішить, так спішить, неначе зовсім молодою зробити задумала. – Бач, казали, що безграмотним залишиться, а він як гарно пише. Бідкалися, що й не читатиме, а він швидко й правильно. Говорили, що наймитом ціле життя буде, але й у тому помилилися, – від задоволення аж совалась на лаві. – Який не є, а до всього хист має! – ті думки так посолодили її душу, що й від меду солодше не буває.

Тільки по хвилі все те минуло, а в їхній хаті знову запала тиша. Настя, як і раніше, зиркає на дорогу, а Тимофій мовчки топчеться біля порога, хоче про своє договорити, та знову не наважується.

– Чи ти й досі тут? – повернулася вона до нього. – Наноси води, поки не стемніло, потім підемо господарство порати.

– Яке господарство, коли знову до двору підвода під’їхала, – хлопець аж зігнувся, аби побачити через маленьке віконце, бо тільки він у сім’ї ростом у матір вдався. – Чи щось заробите, а часу багато заберуть, – хоч і не подобалось йому те, чим вона займається, але сперечатися з нею не мав права.

– То не твоє діло, – різко обірвала. – Якщо не буду допомагати людям, Бог мене покарає, – відказала коротко.

Може, й не хотіла, але мусила прийняти ті знання, бо старенька мати дуже просила. «Нехай іншим разом, – тепер сама відкладала. – Нехай завтра, ви ж іще на ногах», – та так і дотягла, коли та вже ледве говорила.

Зараз про інше думала: «І чого він мені дорікає? Напевно, Меланині батьки щось говорять чи їхні родичі, – намагалася вгадати. – А що людям? Сьогодні вони до тебе дитину перелякану несуть та слізно просять, а завтра обсудять. Тільки мати радила на те не зважати, – пригадувала її настанови. – І грошей ніколи не вимагати – хто що дасть. А я й за хлібину чи десяток яєць дякую. Якщо в людини нема нічого, то й таку не вижену, коли в неї скрута велика, ще й своїм поділюся. Виходить, що це не заробітки, а мій обов’язок, – розмірковувала, шукаючи, чим себе заспокоїти. – Коли це не Боже діло, нехай Він позбавить мене тих знань, зробить так, щоб я все забула».

Пригадалось, як на сповіді отець Сергій наполягав покаятися, а вона так і не зрозуміла, за що. Сердилася й на свої думки, які час від часу намагалися душу гризти. Та коли хтось стукав у двері чи просто просився в хату зі своєю бідою, ураз про все забувала.