Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 15

– Виходь, Насте, до нас! – гукала її баба Палажка з вулиці. – Давно ми тебе не звали, нехай, думали, на свого синочка надивиться, – про повернення Григорія в перший же день уся слобода переказувала. – Ще б пак, офіцером-фронтовиком прийшов, а вже що нагород – на повні груди. У блискучих чоботях, у новенькій формі, навхрест оперезаний портупеєю, іде гордовито вулицею рідної слободи, а хрести та медалі при кожному кроці так і подзенькують, – з такою насолодою розказувала баба Палажка, що в Насті від щастя аж очі мокрими стали. – Аж тут колишній поліцейський урядник дибає, який за парубоцькі витівки ще за декілька років до війни погрожував йому буцегарнею. Тепер же, ще й не порівнявшись із Грицем, виструнчився і приклав руку до форменого кашкета. «Ваше благородіє, господін поручік», – тільки й устиг сказати, бо, побачивши чотири хрести, аж язика проковтнув. Так і стояв, поки й видно було військового коменданта Савонова Григорія Мусійовича, – розповідаючи, баба Палажка трясла вказівним пальцем біля вуха, намагаючись надати сказаному ще більшого значення. – А він неначе підріс, чи то чоботи на підборах та хвацький кашкет зросту додають? – спитавши, не стала й відповіді чекати, бо то ж не головне. – Шкода, що Мусій його не дочекався. Жодна хвороба не причепилася б, якби зустрів такого сина, – хитала головою та мало не заплакала. – А я ж його на свої руки прийняла, – навіть поглянула на них здивовано. – Уже тоді сказала, що бісеня якесь народилося, до того він був в’юнкий. Чи не так?

– Пригадую, усе пригадую, – терла очі Настя, а вуста сміятися хотіли. – Інші діти й справді звичайними народилися, а цей… – і знову недоказала, не знаючи до того, що й від радості горло перехоплює.

– Ще я тоді його з Сірком порівнювала та про пиріжок розказувала, – повитуха й досі про те не забула. – Одного тільки не зрозуміла: на війну пішов Савон, а з війни чомусь повернувся Савоновим, – сама аж руками розвела.

– Ще й на фронті Савоном був, поки документи на нагороду не відправили, – пояснювала Настя майже пошепки. – Видно, військове командування мало право нагороджувати Георгіївськими хрестами воїнів тільки з російськими прізвищами. Так каже дід Карпо.

– Оце так! А я думала: випадково, – здається, баба Палажка ще більше здивувалася. – Виходить, тепер усі твої діти будуть Савони, а він Савоновим так і залишиться?

– Мабуть так, ніхто ж його документи не перероблятиме, – вона не вважала це чимось важливим. – То куди ж ви зібралися? Чи й сьогодні на мітинг?

– Куди ж іще. Ходи й ти з нами, – і не збиралися без неї рушати.

– Чого вдома сидіти, коли там доля наша вирішується? – просили вже всі хором.

Дорогою розказували, що й на відкриття Установчих зборів туди ходили, і «Слава Україні!» там кричали. Повідали, що таке гасло їхній Данков із Києва привіз. Повторювали за ним й інше: «Нехай живе Українська Народна Республіка козаків, робітників і селян!» І тільки, було, трохи відпочинуть, як знову – «Вся влада Українській Центральній Раді!» І нічого, що вони там захрипли та застудилися; зате отримали таку радість, неначе весна надворі стала, коли вже й на зиму повернуло.

– Нарешті, а то в Києві та Полтаві вже давно так кричать, а в нас ніби не Україна, – раділа тому й баба Палажка.

Ще ніхто тут не говорив таких слів, усе про хліб та про землю. А вона й далі розповідала про військовий парад під жовто-блакитними прапорами, про той настрій, який там панував, і про те щастя, яке звідти принесла у грудях додому.

– А планували більшовики збити нас з пантелику, – наближався до їхнього гурту дядько Іван, брат Мусія, який сьогодні був не на роботі. – Хотіли провести під червоними прапорами, – раніше його ніяка політика не цікавила, а зараз і він не міг стояти осторонь. – Та, дякувати Богу, після виступів наших українських промовців свято відкриття Всеросійських Установчих зборів перетворилося на українське свято. Тепер будемо на Центральну Раду надіятися, а то ми і не російські, і не українські були.

Так і йшли, спочатку вигукували ті українські гасла нібито жартома, на Ізюмській дорозі кричали голосніше, а коли наближалися до центральної площі, де вже стояло багато люду, кричали, скільки було духу. Ні для кого не було новиною, що цареборисівці ще здавна вважалися волелюбним людом, і тепер їм хотілося те довести на ділі. Тим паче, що саме зараз кожен мав визначитися: хто за Українську Центральну Раду, а хто за Російський Совєт народних комісарів на чолі з Леніним.

– А кажуть, що жовтоблакитників у нас переважна більшість.

Настя із задоволенням переказувала почуте, бо тепер її Григорій не лише читає вдома газети, а й так розповідає багато новин. Вона й не хвалиться нікому, бо досі не може збагнути, що це її син – той самий розбишака, якому багато хто пророкував зовсім інше майбутнє.

– Не тільки селяни за них, – спокійно продовжувала далі, – а й інтелігенція Ізюма, і навіть частина поміщиків, – і це була правда. – От який час настав: справді кожен має визначитись.

Може, й не до кінця розуміли ці прості люди, про що йдеться, але відчували якийсь новий дух, що витав над ними. І лише дехто думав про козацькі гени, які почали в них прокидатися. Тому й були вони серйозними, як ніколи. Тільки баба Палажка, кумедно скривившись, додала дещо іронічно:

– Українське національно-шовіністіческоє двіженіє.

Це вона про те, як більшовики називають їхній український рух, який не так давно народився, але з кожним днем міцнів і розширювався.

– Горлопани!

Дядько Іван голосно відповів на її репліку, бо вони йому страх як надоїли в залізничних майстернях. То гурток «Красная звєзда» створили, то якийсь загін «красної гвардії», – поки не з’ясувалося, що то російськомовні молодики та кримінальні елементи, які навіть свій ревком і революційний штаб розвалили, бо не ті більшовики там були. «І що вони далі робитимуть? – аж плечі його піднялись та опустилися. – Навіть не знаю, але люди почали їх боятися», – і це було правдою.

На майдані стояли мовчки, аби почути, що ж діється у великій залі жіночої гімназії, де проходить повітовий селянський з’їзд.

А звідти передають, що більшовики почали шалену агітацію серед інших депутатів. З усіх кутків тільки й лунає: «Вся власть Совєтам!», «Товаріщі крестьянє, нє верьте буржуазной Центральной Радє!», «Єйо паддержівают только каледінці і корниловци!» – так переказували учасники мітингу, яким дозволено стояти в тій залі біля дверей. – Горлопанять, неначе це якийсь більшовицький мітинг, а не селянський з’їзд, – уже хтось і від себе додав, але й те пішло далі.

Зашумів люд, почувши таке, заворушився, уже й кулаки стиснуті і в очах неспокій, коли й пропозиція звідкись не забарилася: за комір повитягувати тих баламутів, як котів поганих. Але представники есерів, які вже шостий з’їзд тут організували, заперечують, хочуть довести все до кінця мирними методами.

– Ось трохи зачекайте, воно зміниться, – заспокоює і якийсь інтелігентний чоловік, що стоїть неподалік від них. – Уже президію обрали, куди жоден більшовик не потрапив, – додав і радісну новину.

– Нарешті зрозуміли селяни, що вони не туди тягнуть! – не зміг промовчати і дядько Іван. І знову така тиша запанувала, що чути навіть, як люди сопуть.

– Ха-ха! – уже сміються з більшовиків. – Кажуть, що вони міркують, як колись французький король: після мене хоч потоп.

– Правильно, – відгукується на те площа.

– Хтось говорить, що тут жили наші батьки й діди, і нам не однаково, як будуть жити наші діти та онуки. Чи добре впорядковану вільну країну їм залишимо, чи зруйнований край, – якийсь молодий чоловік навіть на дерево заліз, аби одразу повторити почуте. – Гласний Гавриленко говорить українською мовою, а ті кажуть, що тут тієї мови ніхто не розуміє. Ти ба які! – уже й сам коментує. – А він наголошує, що Ізюмський повіт – це Україна!

– Україна! Україна! – закричали всі разом, неначе вона тільки-но народилася. – У нас усі села споконвіку говорять українською, то хіба не Україна! – дивуються й самі. А в міста навезли російських людей, та так багато, що тепер там і мови нашої не чути, – вискочила і така правда з їхніх вуст. – Як торгуватися на базарі, аби задарма видурити, вони розуміють, а тут, бачите, ні. Та й узагалі – чому ми повинні говорити їхньою мовою, коли ми у себе вдома? – від того, що так добре вивели, навіть дружно засміялися.

І як не махав руками той, що сидів на дереві, заспокоїлись вони не скоро.

– Анікеєв проти автономії України! – ледь докричався молодий чоловік, якому вже й рукавиці подали, тільки б не злазив. – Каже, що даремно глотки деремо, бо тільки Установчі збори Росії можуть таке вирішити, а вони ніколи не погодяться рвати імперію на шматки.