Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 14

Цього осіннього ранку знову поспішав до Настиного подвір’я сусід Петро.

– Хочеш ікону гарну купити? – питав, підійшовши ближче. – Є Спасителя, Богородиці, навіть Трійці, і за розмірами різні – більші й менші. То що?

– Ікони? – її трохи посивіле волосся, здається, піднімало біленьку хустину на голові. – І де ти їх узяв? – вона й гадки не мала, що тут під боком торгують іконами. Уже й подивитися збиралася, і прицінитися, тільки одне насторожило – щось він мнеться.

– Хлопці одні тут носили, – видно було, що вигадував на ходу, – а в мене залишили, аби в місто з’їздити, – хоч і намагався виглядати правдивим, усе ж якась підозра у неї закралася.

– Грошей у мене немає.

Не просто відказала, а по-правді, бо Прокіп ще не повернувся із заробітків, а від Мусійових уже нічого не лишилося. Інколи навіть сама дивувалась, як вона кінці з кінцями зводить.

– То можна й за три літри горілки придбати.

Сказав і лупає очима. Хоч і далеко ховає свій сором, усе ж коли-не-коли той візьме та й вилізе на обличчя, а то й прямо з очей вигляне.

– Ікону за три літри самогону? – аж плечі її піднялися.

Щоб хтось пропонував ікону, перед якою треба молитися, за самогон – такого вона ще ніколи не чула, тому скривила обличчя та дугою вигнула вже трохи вилинялі брови.

– То з чого самогон гнати, коли зерна у цьому році на хліб не вистачає?!

Сама все до нього придивлялася та міркувала: скільки ж його дружина Одарка наховала того спирту, що він із Бахмута привіз? Вона вже чула, що зараз за нього багато що виміняти можна.

– Ти знаєш, то я пожартував, а ти й повірила, – чомусь позадкував від її тину. – Нема у мене ні спирту, ні ікон. Бачу, що ти завжди похмура ходиш, то дай, думаю, таке вигадаю.

– І з чого ти взяв, Петре? Я останнім часом узагалі за все забула. Гришка мій із війни з чотирма Георгіївськими хрестами повернувся, – неначе хлюпнула на нього холодною водою з відра. – Уже й на роботі, комендантом Цареборисова та залізниці його призначили, – а тепер неначе і відро на голову йому наділа.

– Правда? – аж оторопів від несподіванки її проворний сусід. – Тоді кланяйся йому від мене. А за ті дурниці, які я тобі наговорив, забудь. Пізно вчора з Донбасу повернувся, мабуть, перетрудився, – намагався усміхнутися і швидко подався додому.

Насті хотілося не те, що сміятися, а реготати, але вона себе стримала. Знала, що поспішає Петро спирт свій ховати, бо як дізнається про те Гриць, то й у землі знайде. Змусить розказати й про тих, що іконами торгують, і де вони їх узяли, бо не інакше, як зі святої обителі потягли разом із золотими хрестами. Сама роздумувала: говорити про те синові чи ні. Зараз йому з дезертирами вистачає роботи, а потім видно буде. Згадувала той дивний ранок, поглядала і на Петрову хату, але ні його, ні дружини більше не бачила. Уже аж під вечір з’явився він перед її порогом із величеньким глечиком молока.

– Це Григорію Мусійовичу, – навіть поштиво вклонився. – Нехай від’їдається наше благородіє, гаспадін паручік. Коли щось треба буде, ти цьому Петру скажеш, а він тобі й чорта лисого дістане, – це він так пропонував їй свої послуги. – Чотири Георгії, повний кавалер, це ж треба! – чи справді його так вразило, чи лише вдавав, але це був уже не той Петро.

Їй і з цього хотілося сміятись, навіть забула подякувати, але за мить його вже й не видно було, неначе крізь землю провалився.

А ось вечір того дня виявився зовсім іншим – неначе сам нечистий крутив її душу, від чого навіть на свіже повітря доводилося виходити. Уже думала, що з Грицем щось сталося, а потім і Прокіп мерещився, і віз рипів точнісінько так, як той, на якому добрі люди привезли її Мусія до двору. Останній раз зібралася вже, як зовсім темно стало, і тільки-но відчинила двері, як перед нею…

– О Боже! Оксанко, що з тобою, дитино моя? – Настя аж руками сплеснула. Одразу кинулась до доньки, яка, може, й давно стояла перед порогом, не наважуючись зайти до хати. – Щось трапилось? – пригорнула до себе та ще дужче налякалася: тремтить уся, як спіймане зайченя. А коли за руку потягла, то й зовсім кров у голову вдарила. – Хтось гнався за тобою чи… – не наважилась сказати те, що на думку прийшло. – Кажи матері, доню, що б не сталося, кажи, усе одно нам удвох із тобою рішати, – намагалася хоч якось її розговорити. – То невже прямо в монастирі хтось… – і знову замовкла. – Мабуть, Молодніков… – саме на ньому зійшлися її думки. – Я ось піду туди! – у гарячці одразу й рушати зібралася. – Ось я йому покажу! – погрожувала, ще не розуміючи, що робитиме. – А може, Гриця туди відправити? Той усіх виведе на чисту воду!

– Не треба нічого робити, – ледве проказала. – Я не хочу, щоб про те хтось знав, – хлипала точнісінько так, як у дитинстві. – Він мені нічого не встиг зробити, лише піймав і зачинив ув одній із кімнат монастирського маєтку, – промовила трохи розбірливіше. – Поміщицький син саме нагодився. Якби не він… – при згадці про те їй знову ставало зле. Аж тепер мати помітила синці, які проглядали з-під розірваного одягу.

– Справжній садист! – уже вкотре накидала на себе старий суконний піджак, аби відправитися шукати кривдника. – Хто посмів чіпати мою дитину? – уже й на неї той колотун перескочив.

Вважала, що так і було, просто донька боїться в тому зізнатися. Різні варіанти в голові перебрала, та на жодному не спинилася. Навіть коли мила її в кориті, не почула від неї нічого конкретного. Не сказала вона й слова, коли Настя шепотіла молитву, лише згодом побілілі вуста розтулилися:

– Синці й подряпини від того, що я з вікна стрибнула. Якби воно відчинилося, може б, і не було такого, а коли розбила, то й сама порізалась. Тільки що було робити, коли він на двері вже налягав.

– Ти з розбитого вікна плигнула вниз на бите скло? – мати дивилася на неї і не могла повірити. – Там же високо, до того ж кущі й дерева внизу… – аж саму той страх почав колотити. – Як же потім?.. – не могла навіть уявити.

– Дотемна ховалася в лісі, а він усе кричав і погрожував мене вбити, – там їй було ще страшніше. – Пробіжу трохи та знов послухаю, а сама все Миколая Чудотворця кличу на допомогу. Коли люди де й узялися – возом їхали, то й мене підвезли. Їй-богу, нікого не було на дорозі, та й потім пропала підвода, тільки-но я з неї зіскочила.

– О Господи! – аж сплеснула Настя долонями. Не знала, що й думати: чи насправді чудо сталося, чи то дитині від страху так здалося. – Раз так просила, може, й Сам приїхав за тобою, – встала та перехрестилася на його ікону. – Значить, Молодніков. Теж мені президент Святогірської республіки. Захопив з дружками не лише монастирський, а й панський маєток і проїдає та пропиває чуже добро. Свій уряд, бачите, у нього, свої депутати – наймити з лісопильні. Ні земська управа їм не указ, ні повітова. Але я йому цього не прощу!

– Тільки Грицю нічого не кажіть, не хочу, щоб він думав, що мене обезчестили, – просила донька. – А ви ще читайте молитву, бо знову все починає тремтіти, – Оксана ледве вдягала чисту сорочку.

– Чому ж. Він завжди тебе захищав, тому й зараз у нашій слободі ніхто не посміє тебе скривдити.

– Не треба, він був проти того, щоб я туди йшла, а я і його не послухала.

І читала Настя того вечора, і на віск переляк виливала, і святою водою через сито порскала – робила все, що знала, аби доньці полегшало. Навіть цілу ніч за руку тримала, бо щойно відпустить, як її донька знову починає кричати.

Сама чого тільки не передумала до ранку. Пригадала й те, як не пускала туди свою «сестру милосердя», а вона так просилася, що й на коліна ставала. Пізніше змушувала всім хвалитися, що брат то два, а то вже три Георгіївські хрести отримав, аби боялися її чіпати, а воно й це не допомогло. Пригадувала й інше: як багато люду було в їхньому Святогірському монастирі ще на початку війни, коли російська влада через Ізюмську земську управу розміщувала там і поранених з фронту, і біженців, і депортованих із Західної України, де війна вже точилася. Але був порядок і всім давали лад. Ну, трохи не всім, бо не любили монахи іновірців, навіть виживали – тому, разом із людьми, розійшлася й погана слава про цю святу обитель.

Згодом біженці подалися світ за очі, повтікали додому й вояки, які після лікування мали на фронт повертатися, лишилися лише каліки та ті, хто від війни там ховався. Саме вони й напоумили місцеву голоту на створення «Святогірської республіки». З того часу не знала і влада, що з ними робити, то й вирішила: вважати все те неправдою, а хто переказуватиме чутки, тих вона каратиме. Про свавілля бандитів говорили по-різному: одні називали їх першою ластівкою ультралівого анархізму, а інші – совєтською ластівкою більшовицького сепаратизму. «І де тільки такі слова взялися, яких тут ніколи не чули? – дивувалася Настя. – Одне я зрозуміла: такими шматками можуть усю нашу землю захопити, тоді довкола будуть самі республіки, як Святогірська. Ото життя настане!»

Сама вкотре дякувала Богові, що її дитина вже вдома. Передумала й Грицю говорити, який згарячу міг і самосуд учинити. А чи виправдають його потім, раз влада вирішила їх не помічати? З тим і задрімала, поки Оксанка своїм криком знову її не розбудила.