Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 11

Раніше по осені лише холодний вітер носився поміж хатами, а зараз новини від нього не відставали. Уже й звикли до них, збайдужіли, інколи навіть до кінця їх дослухати не хотіли. Одного дня, тільки-но зачинила Настя двері, зібравшись прибрати в хаті після вранішньої метушні, коли сусід постукав.

– Відчиняй, ти такого ще не чула! – вона поспішила до дверей, бо він був дуже збуджений. – У Бахмуті велика гульба, – одразу й почав, забувши навіть поздоровкатись. – Солдати розгромили великий казенний горілчаний завод. Виносять і вивозять величезні сулії з горілкою, – завжди говорив, що він непитущий, а то аж слину ковтнув; мабуть, і йому взнаки давався «сухий закон». – Гусаки[1] по десять літрів, – ще й руками показав, які вони великі. – Одні далі їх везуть, другі просто там наливають, треті частують, а четверті вже співають, – та так у нього очі заблищали, неначе й сам там не одну чарчину перехилив під свої невеличкі вуса. «Боже, царя храні!» – затягнув пісню, яку ще й зараз вважали гімном Російської імперії. «Гордих смірітелю, слабих хранітелю, всєх утєшітелю, всєм ніспошлі!» – горлав так, що вона вже й не сумнівалася: він щойно звідти. – Це вони так співають, – показав рукою у бік Бахмута.

– Ото антихристи! – Настя ніколи не була на боці тих, хто чинить безчинства. – Добралися все-таки. Дід Карпо ще коли говорив, що ніде й пляшки дістати, а там їх багато. Припускав, що колись доберуться до них, бо про горілку солдат щодня думає. Виходить: як у воду дивився, – чомусь ця історія їй здавалася смішною. – І скільки ж тих любителів зеленого змія?

– Цілий полк, п’ять тисяч солдатів, – відрапортував їй по-військовому.

– Оце так! – одразу і її чорні брови зійшлися докупи.

Він далі розказував, а вона уявляла, як за горілкою потяглися місцеві з усієї округи – хто возом, а хто й підтюпцем. Їхали й залізницею, бо на другий день про те вже знали не тільки в Харкові, а й на Дону. І з Донбасу поспішають туди шахтарі, адже такий подарунок їм навіть не снився. А місто Бахмут за декілька днів стало просто не впізнати – скрізь валяються п’яні, і їх так багато, що місцевим мешканцям доводиться через них переступати. Тільки в перші дні вони й не збиралися скаржитися – набравши й собі оковитої, ховали її та прикопували, розуміючи, що за день-два знову «сухий закон» повернеться. Лаяти військових почали лише згодом, за ними й міліцію, яка, замість наведення порядку, браталася з солдатами. А коли з людських дворів почали тягти на закуску все, хто що зловив – гусака, качку, курку, а то й теля здорове, – кричали на них і гнали геть. Б’ють баби їх лопатами, а вони все одно картоплю на городах копають. Лізуть у погріб, як у свій, та так усе виїдають, що в бочці й розсолу не лишається. Дівчатам та молодицям і зовсім горе, їм і до колодязя не вийти, ловлять їх просто серед білого дня й одразу спідницю на голову задирають. А ввечері в місті видно, немов удень, бо навколо вогнища палають: м’ясо смажиться, та горілка рікою ллється.

– Тож люди вже й горілці тій не раді, бо ці п’яниці загидили як дороги, так і двори та городи, і сморід ще перед містом чути. І ніхто нічого зробити їм не може, адже вони зі зброєю. А що п’яним – спочатку вони билися, коли нап’ються, тепер уже стріляються, часто мертві й живі поряд сплять, лише після похмілля всіх холодних тягнуть до річки, щоб і кінці у воду сховати. А в Бахмутці й так багато втоплеників ще з першого дня гульбища, тож і пливуть надуті мерці у Сіверський Дінець.

– Моторошна картина, – від почутого Настя аж руки на грудях склала. – Що ж далі, Петре?

– Не знаю. Ті, що туди поїхали, назад поки що не повернулися. А стрілянину вночі аж сюди чути. Тільки то не гвинтівки, а вже кулемети працюють, буває, й гармата бабахне – а чи по людях, чи в поле, хто його знає.

– І що, усіх постріляють? – поки питала про можливий кінець, її брови аж високо на лобі спинилися.

– Може й так статися, – у його голосі не було ні жалю, ні страху. – Що ж робити, коли їх усе більше й більше стає? – і такий у нього був вигляд, неначе він їх бачив. – Після міліції військових прислали порядки наводити, але й ті спилися. Якби ж роззброїти – тільки як те зробити, коли вони біля заводу свої кулемети поставили; спершу для того, щоб крім них там ніхто не хазяйнував, а тепер – щоб відстрілюватися, вирішивши, що їм поспішати нікуди. Окопи порили, барикади зробили – усе по науці, військові ж.

– А з чого ж почалося? – хотілося Насті й про те дізнатися.

– Кажуть, більшовики в їхній полк пробралися і так їх загітували, а вони справді уміють це робити, що солдати перестали слухатися своїх командирів і пішли громити крамниці, міську управу, думу, маєтки багатих, словом – усе, що потрапляло під руку. Мабуть, чули про страйк військових у нас і в Балаклії, бо ті вважали, що їм живеться гірше, ніж робітникам. До того ж годувати стали погано, посилаючись на війну. А тут не інакше, як хтось таку ідею підкинув, от і кинулися всі до горілчаного заводу.

– А ти, Петре, все ж там був, – давно здогадавшись, вона вирішила про те сказати.

– Ні, Бог з тобою. Я ж непитущий, – сам розгубився і вже пошкодував, що прибіг до неї з такою новиною. – А от Акима твого там бачили, – неначе обухом по голові її вдарив.

– Невже! – вона аж зблідла. – Чого ж ти одразу не сказав? Півгодини голову морочиш, і аж тепер надумався! – але він уже тікав на вулицю, щоб більше нічого не питала.

Тисячі солдатів, гусаки з горілкою, усі туди з’їжджаються і збігаються, шахтарі, міліціонери, солдати, наливають, частують, співають, люди по хатах ховаються, є убиті й потоплені – усе скоєне знову промайнуло перед її очима. «Акиме, і навіщо я тебе на світ Божий народила!» – кричала її душа, а вуста мовчали. Лише згодом прийшла до тями. Швидко одягла чистішу кофтину та спідницю, накинула на плечі Мусіїв шерстяний піджак і майже побігла до вокзалу. «Я ось тобі покажу! Ти більше ніколи не будеш агітувати! – від гніву аж душа тряслася, неначе збиралася й зовсім з грудей вискочити. – Дорослий він! І не чекайте на нього! – пригадувала останні слова. – Оце я виростила! Оце дочекалася помочі! – ніяк не могла заспокоїтись. – Тепер не знаєш, у який бік бігти», – з такими словами спинилася вже на пероні.

Тут було людно, як ніколи, та все ж більше військових, ніж цивільних. Вона шукала родича її покійного Мусія – Данила, який працював на залізниці. Але він перший її помітив.

– Що ти робиш у такій сутолоці? – спитав, нахмуривши брови.

– Тебе шукаю, – зраділа вона. – Мені б у Бахмут якось потрапити, – не хотілося навіть йому говорити правду.

– Я так і зрозумів. Але це зовсім неможливо. Там зараз дуже багато люду, може, й більше десяти тисяч. Учора й наших резервістів туди відправили, а сьогодні ще два батальйони юнкерів із Чугуєва, з ними й бригаду кулеметників на платформах. Якщо гуляки не здадуть зброю, їх усіх розстріляють. Такий наказ із Петрограда отримали, – він знав про всю ту оказію. – То кого ти там шукатимеш? – хотів, щоб вона сама сказала. А не діждавшись, додав: – Більшовиків там уже давно нема. Не такі вони дурні, щоб під розстріл потрапити – заколотили і повтікали. Тільки ніяк не збагну – навіщо воно їм?

Сам збирався наперед пробратися, бо паротяг уже прогудів, а він за декілька хвилин мав перевірити колеса і всю рухому частину потяга.

– Як з’явиться Аким, даси мені знати. Я з ним ще не говорив, а в мене теж рука важка, – махнувши нею, пішов виконувати свою роботу.

Настя стояла на пероні геть розгублена. Її штовхали, обходили, а їй так хотілося скочити у потяг в останню мить, що ледь себе стримала. Нагнула голову та поволокла додому неслухняні ноги. «Почуй мене, Акимчику! Прийди. І слова тобі не скажу, тільки б живим повернувся», – тремтіла її борода, як і в нього, коли він збирався плакати.

Не спалося і цього разу, а почувши шарудіння за дверима, одразу схопилася на ноги.

– Господи! – мало не сплеснула руками. – Який замурзаний і мокрий! – хоч і ледь блимала її лампадка перед образами, вона все побачила.

– Не світіть світло, – попросив він одразу. – Я лише на хвилину.

Їй так хотілося його обняти, припасти до його грудей і заридати, але вона швидко метнулася шукати якусь суху одежину.

– Мабуть, тікав і падав, – намагалася вгадати. – А після дощу слизько, та й земля мокра, – торохтіла не перестаючи. – Головне, що живий і добрався, – а в душі радість із тривогою так зчепилися, що й розборонити їх не могла. – Я тебе сховаю, – уже планувала вона. – Трохи погрієшся в хаті, і сховаю. Якщо тут небезпечно, до діда Карпа відведу, – шморгала носом, який, знай, мокрів. – А за день-другий – залізницею на Кавказ до його знайомих відправлю. Правда, можна й ближче – у монастир податися, там Оксанка про тебе подбає, – вона не могла на чомусь спинитись.

– Я в Харків поїду, там у своїх і буду, – обмившись у темряві холодною водою, він уже переодягався.

– У своїх… – повторила вона його слова й задумалась. – У своїх… – ще раз сказала, бо дуже вони їй боляче зробили. – Та здадуть вони тебе, здадуть! – хотілось застерегти сина. – Бач, що зробили! Ти ж не хотів, щоб таке сталося? – намагалася хоч щось у нього вивідати.

– Простіть мене, мамо! – від того голосу навіть тиша завмерла.

Чи насправді грім гримів, чи то їй так здалося, а блискавки в очах точно були. Вони спалахували одна за одною, розрізаючи темряву. Заспокоїлись, лише коли вони з Акимом обнялися і довго так стояли посеред хати. Хоча й була вона при пам’яті, але нічого не могла сказати. А він, узявши торбину з окрайцем хліба, поглянув на батькову фотокартку з чорною стрічкою і ступив до дверей.

– Я повернуся, обов’язково повернуся, – проказав якимсь тихим, неначе не своїм голосом.

Не пам’ятала Настя, коли він зачинив двері, а сама вона впала на коліна перед образами, – отямилась аж тоді, як густий туман за вікном зовсім розвіявся. Розігнула спину, стомившись молитися, та й стала до тиші прислухатися. У її хаті ніхто не кричав і не плакав, навіть здавалося, що й Акима тут не було, лише мокра брудна одіж нагадувала про нього. Тільки торкнулася її рукою, як одразу відчула тремтіння його тіла, і знову почула останні слова: «Я повернуся… повернуся… повернуся…» Щоб не збожеволіти, заходилася прати, коли з кишені знову листівка випала. Дістала її не кваплячись, прочитала пошепки і вкинула в розтоплену грубку. «Один воює, щоб мир був, а другий хоче війну розпалити, – сердито поглянула на Мусієву фотокартку. – А ти казав, що допомагатимеш, – неначе й зараз докоряти йому збиралася. – Тільки звідти нічого ти не зрозумієш, – додала й таке. – Тут поряд – і то не розібратися, а вже з неба… – бликнула на вікно й трохи зраділа, бо за ним починало світати. – Спочивай із миром, а ми вже якось будемо», – саме зараз вона починала відпускати його від себе.