Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 12

Давно чекав Григорій того часу, коли сидітиме у вагоні. Він їхав на «отєчествєнную», а повертається зі світової війни. На душі було гарно, у кишені – документи про демобілізацію, а попереду Київ, потім Харків, звідки й до свого Цареборисова рукою подати. Минуло всього декілька місяців, як він свідомо вступив до війська Центральної Ради, тому зараз на ньому була бездоганна форма петлюрівського офіцера, навхрест оперезана портупеєю, на голові замість кокарди високий кашкет із тризубом та зображенням черепа, схрещених кісток і лаврового вінка, яке носили гренадери-смертники. На ногах високі начищені чоботи, а на грудях цілий іконостас: чотири Георгіївські хрести (повний кавалер), до того ще й дві Георгіївські медалі. Такий комплект нечасто можна було зустріти на чиїхось грудях, тому й ловив на собі людські погляди, особливо молодих дівчат та військових, а провідниця вагона навіть шанобливо вклонилася.

– Заходьте, пане поручику, для вас найкраще місце, – і захитала поперед нього широкою спідницею.

Умостившись зручніше та пригрівшись трохи, бо за вікном була холодна осінь, Григорій почав дрімати. Аби відпочити, йому не потрібно було спати годинами, достатньо й декількох хвилин, як знову відчував бадьорість. Вважав, що таким його зробив той «батальйон смерті», де й за декілька діб не вдавалося не те що прилягти, а й просто звести очі. До нього приймали всіх, кому набридло безрадісне, повне лінощів, матюків і бешкетування полкове життя, тому й були вони не такі, як інші – трохи похмурі, трохи стомлені, але справжні вояки. У думках лише основне завдання: прорив укріпленої смуги супротивника та утримання створеного проходу до прибуття основних військ. У кожного на голові сталева каска, з собою карабін, ножиці для різки колючого дроту, револьвер та кинджал, а ще сім-вісім гранат у спеціальних брезентових чохлах, якими кожен оперізувався хрест-навхрест через плече. Під убивчий вогонь вони йшли на окопи противника, у розвідку, а то й на утихомирення цілого полку, адже більшість перестала слухатися свого начальства.

Пригадував і той час, коли він їхав на війну. Навіть бачив того хлопчину з миловидним, радше дівочим обличчям, геть не схожого на нього нині. Та коли той на ходу вскочив у потяг, він одразу відчув у ньому свою миттєву реакцію.

– Куди це ти зібрався? – схопивши за рукав, нахилився до нього удвічі вищий чоловік у військовій формі. – Висадити його на наступній зупинці, – наказав комусь та й пішов.

А поїзд, набравши пару, чахкотів далі. Двічі його висаджували, тож їхав, бувало, й із вітерцем на даху. Хотілося бодай до Харкова добратися, якщо на фронт потрапити не вдасться. Але не було такого, щоб задумав Григорій – і воно не вийшло. Замість трьох місяців у підготовчих військах пробув лише три тижні. У той час довго не вчили новобранців, бо не встигали поповнювати десятимільйонну армію, яка швидко танула. Уміє стріляти з гвинтівки, ходити в шерензі, колоти багнетом і бити прикладом опудало на плацу – то й можна відправляти. Григорія взяли умовно, зваживши на те, що хлопець проситься хоч патрони підносити. Та вже за кілька днів він виявився найбільш здібним учнем: навчився влучно стріляти, а про шаблю й мови не було – коли вона потрапляла до його рук, навіть полковнику страшно ставало. Усе ж не дуже впевнено відчував себе, коли на фронт відправили з трьохлінійкою Мосіна, у той час як ворог уже застосовував засоби масового знищення – авіацію, танки, артилерію, кулемети і навіть хімічну зброю.

Пригадав, їдучи, і штабного писаря першої військової частини, який, вивчивши його документи, високо звів брови й уже хотів доповісти своєму начальству. Але Григорій, зібравши енергію в один клубок, як учив його старий Карпо, штовхав гострим поглядом його пальці по паперу, поки вони не написали в наказі, що йому вже виповнилося вісімнадцять років. Сумнівався і ротний, коли він потрапив на фронт, хитав головою, міряючи поглядом його малий зріст, – але Григорію вдалося і цьому заглянути в очі.

– Нехай воює, коли так хоче, – махнув і той рукою.

Та за декілька тижнів він уже йшов попереду бувалих солдатів.

Так він і їхав – то щось пригадає, то знову думає, як удома розказуватиме про свій фронтовий шлях, про окремий ударний батальйон – спеціальний елітний підрозділ, повністю сформований із добровольців, нагороджених Георгіївськими хрестами, яких посилали на найнебезпечніші ділянки фронту.

З’явився перед очима і його товариш Яків, якого на дуже широкому фронті пощастило зустріти навіть декілька разів. Особливо вразила остання зустріч. Одного дня вони отримали наказ: утихомирити бунтівників 5-ї роти 170-го Молодечненського піхотного полку 43-ї піхотної дивізії, які відмовилися йти в наступ. Зовсім не мав бажання розправлятися зі своїми, але жоден наказ на війні не обговорювався з підлеглими. Уже був досвід, як поставити на місце заколотників, адже дезертирство на фронті – стараннями більшовиків та їхніх прибічників – досягло апогею, тож їхній ударний батальйон, швидко зібравшись, вирушив виконувати наказ.

Тільки не йшов із голови товариш дитинства Яків Іщенко, який теж там міг бути. А спогади вже витягували з минулого різні події: ось вони, будучи ще підлітками, разом ідуть у Таврію на заробітки. Гриць виявився витривалішим і міг довше йти без води та їжі, а босі ноги, які в Якова геть позбивалися за дорогу, у Гриця неначе іншою шкірою вкрилися – грубою, шкарубкою. Боліла й спина, коли носили на ній важкі мішки, але він майже не жалівся, у той час як його товариш і тут виявився набагато слабшим, і не лише фізично. Єдине, що дивувало: батько забороняв допомагати Якову, вважаючи його хитрим і ледачим. Але й на те Григорій не звертав уваги, лише інколи з’являлась якась неприязнь, бо страх як не любив боязливих. Бісила й розгубленість, яку він не раз помічав на Яковому обличчі, а з єдиного листа, якого від нього отримав, здавалося, що товариш з ним не щирий, щось приховує чи не доказує. Тепер гадав: «Чому він, будучи головою ротного і членом полкового солдатських комітетів, воював так, що не отримав ні вищого звання, ні жодної нагороди?» Йому невтямки було, що той активно провадить гнилу більшовицьку політику під привабливими гаслами – «За мир, свободу, землю й хліб». Разом із деякими своїми земляками виконує вказівки більшовицької партії про братання. Закликає залишати фронт і повертатися додому зі зброєю для боротьби із залишками царату. І робить це не заради своїх переконань, а за гроші. «Якою ж буде зустріч сьогодні? – крутилося таке на думці. – Чи оновилася його заяча кров, чи перестав він шукати собі кумирів серед зрадників?» Допускав, що й той пригадує його розбишакою та бунтарем, але не знайде в чому ще дорікнути. Зараз відчував себе не по роках досвідченим і дорослим. Ще далеко до виважених і освічених чоловіків, на яких рівнявся, все ж і йому є чим похвалитися в свої неповні двадцять років. Тому, відкинувши все зайве, перш ніж відправитися на виконання завдання, прийняв своє рішення: «Що б не сталося, а товариш дитинства ним повинен і залишитися».

Про все, що думав дорогою, одразу забував у бою, де необхідно бути максимально зібраним, бо «смертників» завжди було набагато менше, тож доводилося одному ставати проти п’ятьох, а то й проти десятьох. Не кожен зміг таке витримати – довгий час знаходитись на межі життя і смерті, коли організм швидко виснажується; а Григорій у такій ситуації був як риба у воді. Своєю силою управляв сам, і вже коли заніс шаблю над чиєюсь головою, то годі тому вояці ухилитися. Лише раз спинився, неначе хтось схопив його за руку. І добре – бо то був Яків. Вони не мали часу ні на вітання, ні на розмови, просто Григорій дав йому шанс вислизнути і щезнути. «Не вбивати ж товариша дитинства, якщо той навіть учинив злочин», – такими були його правила.

Довго він згадував той випадок, не забув і зараз. Та і як забути, коли міг одним ударом розрубати його навпіл – таку мав силу в руках, якої не було навіть у здорових латиських стрільців. «Був товариш і…» – від самої думки ставало моторошно. Усе ж твердий і загартований характер дався взнаки. Адже це він, Григорій Савонов – найкращий розвідник, який не раз пробирався в глибокий тил ворога. І лише він знав, як це йому вдавалось.

Тим часом у сусідньому купе вже говорили голосно, неначе випили по цілій склянці оковитої, хоча «сухий закон» ще ніхто в Російській імперії не скасовував. Якийсь очевидець розважливо розказував про події лютого цього ж сімнадцятого року, коли в Петрограді тисячі людей вийшли на вулицю. Туди їх гнали порожні прилавки магазинів і картки, на які все рідше можна було щось купити. Він не зустрічав таких, які збиралися скинути царя, бо в основному всі просили хліба. Та як не кричали, влада й не намагалася їх почути. Згодом «Долой самодєржавіє!» почало лунати, «Долой войну!» – так кричали солдати, які хтозна-де взялися. Невдовзі замість представників влади з’явилися озброєні драгуни, які, врізавшись у натовп мітингувальників, почали піками бити по головах кого попало. Люди розбігалися в різні боки, і якби не козаки, які почали гнати і драгунів, і поліцію, та все частіше кричати «ура!», ніякої революції не сталося б.

– От молодці! – підхвалював інший.

– Я тоже там был, – приєднався й третій до тієї розмови. – Двадцать пятого числа стоял целый день, – хизувався своїм пітерським акцентом. – Еле добрался до площади, ведь даже трамваи не ходили, – вже з перших слів Григорій у ньому розпізнав більшовика. – Ещё не успел рассмотреться, а конная полиция уже тут как тут, и давай стрелять. Первыми упали те, что были на трибуне, потом в полицию полетели бутылки, петарды, гранаты, а возле Гостиного двора по мирным людям драгуны открыли настоящий огонь, как в 1905 году. Всех косили с пулемётов, и меня чуть не убили. Целый час лежал на холодной мостовой, не поднимая головы. И что я должен теперь делать? Простить им такое? Никогда. Я буду уничтожать эту мразь, и царя Николашку не пожалел бы, сам бы повесил, а рядом всю его семью.

– Якщо сам упораєшся, то чому ж тоді Леніна в запломбованому вагоні з Німеччини привезли? – розважливий голос випустив чергу іронічних слів, аби знову кинути того блудослова на холодну бруківку.

– И справлюсь, придёт время, и справлюсь, – на щось натякав, не сказавши й слова про Леніна. – Так вот, – зібрався далі розповідати, – и двадцать шестого меня туда понесло. Как раз толпа по войскам камнями кидала, а они в ответ пулями, – уже й не просять його, а він продовжує, та аж на крик зривається. – Многих убили в тот день, а ещё больше забрали в тюрьму. Тогда и вышли на улицы во всех городах – смотри, мир, какая Россия! Царю после этого ничего не оставалось, как отречься от престола. Там и раньше не было согласия – Дума о своём, правительство о своём, а он заставить их не мог. Все и разбежались, а жандармы спрятались, не зная, кому служить. Вот так распался царский режим.

– То ти й далі розказуй, коли взявся, бо то ж не кінець, а лише початок, – хтось так стукнув по столику, що й склянки забряжчали. – Це твої більшовики все й розхитали. Тепер сто партій з підпілля вилізло, і кожна людям щось обіцяє, але й вони хлібом не нагодують.

– Ты что, питерским рабочим не веришь? – нескладно було здогадатися, що він б’є себе кулаком у груди. – Наверное в Житомире или под Черниговом сало ел в то время, когда я там мерз да жизнью рисковал, – він майже кожне слово пересипав своєю лайкою.

– Ти диви, який він революціонер! – сміялися з нього. – Полежав годину на бруківці, і вже революціонером став!

– И стал! – він уже кричав на весь вагон. – Это наша революция! И если не веришь, значит ты враг, а мы всех врагов уничтожим! Мы всех уничтожим!

Після такої нісенітниці вони вже зчепилися. Не звернули уваги й на Григорія, коли він відчинив двері їхнього купе. Та коли миттєво скрутив одного й другого, почали проситися.

– Ти чию горілку тут пив та салом заїдав? – зробив боляче тому горе-революціонеру.

– А ти навіщо пригощаєш, коли знаєш, що він усе одно по пиці дасть, – аж струсонув того, який говорив українською. – І щоб тиша мені була, бо я таких, як ви, швидко втихомирюю, – стукнув їх лобами й розкидав на протилежні полиці.

Може б, і далі продовжували, бо ті аж сопіли від злості, однак побачивши чотири Георгіївські хрести на петлюрівській формі цього невисокого, але дужого вояка, одразу заспокоїлись.

І знову запала тиша. Коли буйні сусіди вже хропіли, Григорій лежав і думав про них. Шкода було свого українця, який самогоном та салом пригощає різну нечисть. А того пітерського й самому відлупцювати хотілося, страх як не любив тих більшовиків, більшість із яких не так давно ще належала до кримінальних елементів і сиділа у в’язниці за різні злочини. Але війна навчила його бути стриманим, а крім того, розбиратися в людях і розуміти, що не все потрібно вирішувати силою, її треба застосовувати в крайньому разі, коли слів уже ніхто не чує.

«Що ж буде, коли такий москаль до влади прийде?» – він ще не думав про самостійну Україну, тому й далі переймався спільною імперією. Заспокоював себе лише тим, що в Росії є багато нормальних людей, навіть таких, які за неї життя готові віддати. Та й Тимчасовий уряд не поводиться так агресивно, навіть коли Україна про свою автономію говорить. А на більшовиків він надивився, вони злі і вкрай радикальні, хоча багато хто вважає, що зараз саме за такими можуть піти люди.

Досвідчений вояка Великої війни Григорій Савонов, який сто разів побував у її пекельному горнилі, вважав: «Якщо й повірять їм, то швидко розчаруються, бо ніхто всіх людей одразу не нагодує, адже скрізь витовчена земля. Ніде й купити, бо і в Європі голод починається. І смертну кару не скасують, поки навколо таке твориться. Мабуть, есери мають рацію: треба всім дійти мирної згоди, аби не сталося гіршого – за хліб і брат на брата піти може, – він знову був на їхньому боці, ба більше – вступив до лав їхньої партії. – Тільки хтозна, чи так вийде, бо ті брехуни не відступляться».

Прокинувся пізно ввечері, коли вже й поряд із ним точилися розмови. Цього разу якісь досвідчені офіцери, підсівши дорогою, також Пітерські події обговорювали.

– Тимчасовий уряд теж боїться розбурханої народної стихії, тому й уклав союз із виконкомом Петроградської Ради депутатів, який став популярним серед солдатів та робітників, – чує притишену розмову. – У результаті більшість посад у новому Кабінеті Міністрів отримали есери і меншовики, тобто представники народних мас. З одного боку це добре, але й таке не принесло в Петроград стабільності, бо війна не скінчилася і їсти нема чого. Страх перед голодом знову жене людей на вулицю.

– Щоб відволікти народні маси, влада почала підготовку до масштабного наступу на фронті. І пішло: загальна мобілізація, збір коштів на підтримку армії і так далі, – це вже інший голос і теж немолодого чоловіка. – Чому ж тоді нічого не вийшло?

– Пізно було, друже, пізно. Економіка валиться, заводи й фабрики спиняються, то хіба можна в таких умовах нормально підготуватися до операції? Пригадай шістнадцяте червня, коли розпочався наступ на Станіслав, Калуш і Галич. Уже тоді не вистачало зброї та боєприпасів. Російським артилеристам видавали на добу лише по два снаряди на гармату. А право солдатів самим обирати командирів та заборона на носіння зброї офіцерами ще більше розклали армію.

– Виходить, знову безлад на фронті й голодні міста.

Григорій ще не вмів так складно говорити, усе ж неповні двадцять років, тому і вдавав, що спить. Сам прислухався до кожного слова, і все йому було зрозуміло.

– Звісно, це – прорахунки Тимчасового уряду, у результаті чого навіть генерали не хочуть виконувати наказів ставки, – здається, про війну вони знали все. – А в підсумку російська армія втратила вбитими і пораненими понад п’ятдесят тисяч солдатів за тринадцять днів боїв. Лінія ж фронту знову відкотилася назад, а німецькі війська ще далі просунулися на територію України. Здається, усе зайшло в глухий кут, звідки годі придумати, як вибратися, – і це Григорія приголомшило, бо він вірив кожному їхньому слову.

– Оце саме тоді й почала зростати популярність більшовиків, які нахабно брешуть, а люди від безвиході хочуть бодай комусь вірити. І це дуже небезпечно. Тепер не тільки на фронті, а й у Петрограді в ході вуличних заворушень люди йдуть за ними, вважаючи, що тільки вони можуть швидко закінчити війну, навести порядок і провести радикальні реформи. А я в цій історії доброго кінця не бачу: або він поганий, або зовсім страшний, – прогнози й цього чоловіка були невтішними.

Григорію хотілося, щоб чоловіки ще довго тут сиділи та далі перемовлялися, але на наступній зупинці вони взяли в руки свої речі. Один із них торкнувся його плеча і сказав: «Молодий герою, сховай свій кітель із хрестами, бо додому не довезеш, а вони в тебе кров’ю зароблені».

У відповідь він хотів заперечити, що з його грудей ніхто нічого не зніме, але замість того просто схопився і почав дякувати. Йому приємно було, що ці розумні люди назвали його молодим героєм.

– А от цікаво, – ще раз повернувся до нього один із них, – чи всі щаблі молодих командирів ти пройшов на фронті?

Григорій чітко по-військовому доповів про все по порядку: як був командиром відділення, потім командиром взводу, а ставши фельдфебелем, займав посаду командира роти. Повідав і про те, що «охотник» Савонов починав сімнадцятий рік на фронті в унтер-офіцерському чині підпрапорщика Російської імператорської армії. А за часів Тимчасового уряду за бойові заслуги його підвищено до першого обер-офіцерського звання – прапорщика (молодшого лейтенанта) Революційної армії вільної Росії.

– Бач, і правильно, умови отримання унтер-офіцерського звання і повинні бути такими суворими, – більше доводив своєму товаришеві, ніж Грицькові. – Крім теоретичних та практичних знань, у першу чергу має бути бездоганна моральність. Навіть тим, хто був покараний за крадіжку чи зазнав тілесних покарань за легкі провини, унтер-офіцерське звання не повинно надаватися, – він майже дослівно цитував інструкцію. – Шкода, що так пізно розговорилися, – знову цей чоловік у цивільному звертався до свого товариша, генерал-майора, який на фронті командував дивізією.

«Чому їхали саме тут? – устиг подумати. – Мабуть, тому, що всі потяги переповнені, а на вулиці йде холодний дощ».

– Не припиняй боротьбу, молодий герою, – бажали йому на прощання. – Може статися так, що боротися доведеться ще довго. А без таких, як ти, виграти ту боротьбу буде неможливо.

Про що йшлося, він зрозуміє лише декілька років по тому, а зараз протирає запотіле вікно й шукає очима тих двох чоловіків, які так мало тут були і так багато сказали.

Їхав далі та дивувався, що окремі події війни ніяк не хотіли від нього віддалятися, мало того: самі лізли в очі. Ще не встигне заплющити їх, як уже наближається перший німецький роз’їзд, а з ним і перше бойове хрещення. Ось шестеро солдатів стоять перед командиром. Хоча й порох уже нюхали, але в рукопашний бій ще не потрапляли. Зараз, крім нього, серед живих уже нікого не лишилось, а тоді всі були веселі й бадьорі, самі на завдання просилися. Думали, що й двадцять п’ять добре навчених німецьких кавалеристів на вгодованих конях їх не злякають. Та коли, з’явившись на їхній дорозі, вони витягли свої піки і галопом понеслися просто на них, де й узялася розгубленість. Він і зараз пригадує той легкий холодок на спині, який змушував зібратися з силами, ухилятися від нападу та роз’їхатись подалі один від одного. Про що думали його товариші, він не знав, лише для себе вирішив: якомога більше вбити ворогів, а далі – будь що буде. Розраховував на пістолет, але після декількох пострілів у ньому заскочив патрон. Якби не мав такої реакції, саме тут був би вбитий, тож, схопившись за шашку, став рубати ворога. Але якою б сильною не була його рука, невдовзі залишився і без такої зброї. І в цю мить смерть з косою на нього поглядала, тільки оддалік, бо й голими руками міг скрутити їй голову. А він, думаючи, як вижити, зміг відняти в німецького солдата гостру піку та по одному доколоти останніх. Непросте діло, тим паче в такому сум’ятті, але все у нього вийшло. А вже коли впав останній німецький солдат, він почав їх розглядати – поряд один на другому лежали німецький офіцер та унтер-офіцер, а трохи далі ще п’ять чоловік на його території цієї битви. Куди не гляне, скрізь калюжі крові, де-не-де кінська змішалася з людською. Від неї нудило й трясло – і не лише їх, а й навіть декількох уцілілих коней, які носилися навколо побоїща, наче навіжені.

Вони ж обнімали своїх чотириногих, мов людей, а попереду було ще шість верст. Лише повернувшись, зрозуміли: цього разу їм пощастило, тільки на ньому нарахували п’ятнадцять ран, на диво – жодної смертельної. Ніхто не впізнав і коня, який із десятьма пораненнями не галопом, звісно, але зміг пройти той непростий шлях до своїх. Тож Григорій розповів про все побратимам і, напившись води та отримавши першу допомогу, влігся спати. І якби не тремтіли ноги, можна було б подумати, що він здох.

Ще гомонять бувалі солдати про Георгіївські хрести, які вони заслужили сьогодні, ще бойове хрещення мерехтить в очах, а попереду вже з’явилася їхня Маргарита. Зовсім недавно всі сприймали її за коротко підстриженого парубка, якого звали Інокентієм. Коли все розкрилося, вона стала не просто медсестрою, а талісманом їхнього полку, бо не лише допомагала пораненим, а й молилася за них у свої вісімнадцять років. І не було солдата, який би не був у неї закоханий. Вона ж намагалася всіх любити, і це їй вдавалося. Навіть коли сама втратила свідомість і Григорій виніс її з поля бою, не наважилась виділити його серед інших. Не запрошувала в гості й пізніше, хоча виглядала його після кожного бойового завдання.

Пригадав і той вечір, коли вона показувала листи від своїх рідних та ненароком торкнулася його руки. Їхні очі вмить зустрілись, і він побачив, як червона барва проступає на її обличчі. «Вибач, – навіть зараз почувся її голос. – Я приїхала сюди не по жениха. Я мріяла врятувати… – зробила невелику паузу, вирішуючи, чи варто таке говорити цьому парубку, та все ж додала, – Росію». І хто б що не думав, але то була правда. У цьому він ще раз переконався, перечитавши її листи до батьків. У кожному рідні благали доню повернутися додому, а вона в останньому їм відповіла: «Господи! Як хочеться, щоб ви нарешті заспокоїлись. Не заради жарту якогось я це зробила, а для того, щоб допомогти Росії. І не важливо, скільки років прожити, а що зробити за той відведений час. Тому я пишаюся своїм вибором – я була на Великій війні, де врятувала сотні життів. Моліться за мене, за Росію і за все людство». Таким був внутрішній світ двадцятирічної дівчини, яким Григорій був приголомшений.

Так і залишилась вона для нього святою Маргаритою, бо й зараз не вірив, що такі люди народжуються на цій землі. Вона була тим створінням, яке могло спуститися лише з неба – туди й пішла, як додому. Не забулась і та мить, коли, проводжаючи її в останню путь, весь полк стояв на колінах. Після того вони не раз просили свого командуючого нагородити Маргариту Георгіївським хрестом посмертно, але так і не дочекалися. Видно, не всім подобалася така її відвертість і прямота.

Крутилося в думках і парубоцьке минуле. Чи то часу не було раніше його згадувати, чи від війни воно так далеко сховалося, що й жодного разу не вигулькнуло; тепер же цареборисівські хлопці й дівчата неначе з підпілля виходили. Серед них ясноока козачка Марія з чорними бровами, русява Катерина з губами, схожими на налиту спілу вишню, і маленька тендітна Олександра. Марія все просила провести її додому, удаючи, що темряви боїться, а Катерина пішки приходила до нього аж в Ізюм, коли він наймався шити одяг в одного кравця. З’являлася під вечір, аби разом повертатися додому, маючи надію, що за дванадцять кілометрів зможе почути щось приємне на свою адресу. Але частіше вони йшли мовчки. На деревах виспівували солов’ї, а поряд буяло літо. Катерина все зітхала, а він навіть не розумів, навіщо вона стоптує свої єдині туфлі. Лише Сашуню хотілося йому цілувати. Уже й обняв одного вечора, і до себе притиснув, навіть відчув, як колотиться її серце, коли дід Карпо з’явився. Старий швидко схопив його за рукав, неначе злодія піймав на гарячому. Та коли Григорій і на те не звернув уваги, він прошепотів: «Дурню, тобі ж не можна закохуватись, уся сила пропаде». Хоча й було це в думках чи в його уяві, але кров остудити вдалося. Тож, відпустивши Сашуню зі своїх обіймів, Гриць пішов додому. Шугали кажани над головою, кричали сичі неподалік, а він лише посміювався, бо й мертвих не боявся. Ще в дитинстві сидів цілу ніч біля труни з покійним дядьком – так себе загартовував.

«Що з нею зараз?» – тепер шкодував, що не написав їй жодного листа. Може, тому що був зовсім молодий і не знав, про що писати дівчатам, а може, знову послухав діда Карпа. Зараз Григорій міг розслабитись і пригадувати і її сіро-голубі очі й те, як вона, збираючись усміхатися, дивно складала свої губенята, як рум’янцем заливалися її щоки, коли він на неї дивився. Від того завжди паморочилась голова. «Чи захоче його бачити, чи заміж вийшла та дитину народила, поки він воював? А якщо кинеться на шию?» – відчував, що цього разу він не піде від неї, навіть якщо з’явиться дід Карпо. Та і вчення дідове здавалося трохи смішним, мало того: тепер він не хотів бути інакшим і підкорятися якимось таємним законам. Пройшовши таку криваву м’ясорубку, хотів бути звичайною людиною і кохати. А вже за хвилину сумнівався, що саме так має вчинити. «Може, й справді у мене інша місія в цьому житті?» – згоден був і на неї, вважаючи, що тихе і спокійне життя не для нього. У такі моменти знову пригадував молоденьку інтелігентну дівчину з Саратова, яка поклала своє життя заради миру на землі. «Маргарита», – вуста самі шепотіли її ім’я, а серце шкодувало, що він так і не наважився сказати їй усе те, що хотілося. Мабуть, просто не зміг, вважаючи її набагато розумнішою, хоча була вона старшою лише на рік.

Тепер дивився на свої руки, загинав пальці, рахуючи роки, і все думав: двадцять років – це багато чи мало? Коли одяг шити, то мало, а коли воювати – то багато, бо здавалося, що війна накинула на нього всі п’ятнадцять, а то й більше. Інколи думав про зустріч того Григорія, який на ходу скочив у вагон, бажаючи потрапити на фронт, і другого, котрий повертається з війни. Уявляв, як вони наближаються один до одного, але, не впізнавши, розходяться у різні боки.

За думками його довгий шлях додому все ж скорочувався, хоча перевантажений потяг, здавалося, нікуди не поспішав. Коли думки знову поверталися до кохання, ставав двадцятилітнім парубком, який ще жодного разу не кохав по-справжньому, а коли до війни – усі тридцять п’ять ховалися за його плечима й часто нагадували, що більшої біди, ніж війна, не буває. Та коли пригадував тих поважних чоловіків, які не мали певності в тому, що після цієї війни на їхній землі встановиться мир та спокій, згоден був знову брати до рук зброю, повіривши, що без таких, як він, виграти ту боротьбу буде неможливо.