Читать книгу Політ ворона. Доля отамана - Ганна Ткаченко - Страница 3

– Бач, Насте, твоє дитя так поспішало на світ Божий, що ти й крикнути не встигла, – про те, що маля з її рук ледь не вислизнуло, тітка Палажка змовчала. – Якби ще по воду пішла, то й біля колодязя загубила б, – стверджувала повитуха, зав’язуючи немовляті пуповину. – А ти кажеш: рано, – сама уважно придивлялась до дитини. – Бач який! Тільки-но вискочив, і вже випинається! Швидкий буде хлопчик, дуже швидкий! – мотала головою й доводила свою справу до кінця. – Оце так подарунок Мусію ми приготували! – підняла немовля на долонях, щоб показати породіллі. – Ти ба, уже й на руках його не втримаю. Здається, скочить і побіжить по хаті, – у самої від радості аж очі блищали. – Без ліку дітей прийняла, а такого не бачила, – вона то кліпала віями, то знову всміхалася. – Раз у нас таке народилося, тоді, може, й про Сірка правда? – згадала колись почуте. – Старий Андрон розповідав, що той, тільки-но народившись, схопив пиріжок і з’їв його? Мабуть, таки було декілька зубів у його роті, просто так люди не стали б вигадувати. А що, часом одна мати таких різних народить, що й сама дивується. У тебе теж ті хлопці не такі були, спокійніші, а це якесь бісеня ти виносила, – сама й не переставала милуватися ним. – Радій, Мусію, третій син, та ще який! – голосно вигукнула, неначе він стояв за дверима чи у дворі за вікном. А сповивши новонародженого, поклала біля матері.

– Давай йому цицю, бо крику вже повна хата. А ти кажеш: недоношене! – і цього разу вона не хмурила брови, страх як не любила спокійних та вайлуватих. – Шукай її швидше, а то й вуха позакладало, – підганяла Настю. – Коли довго кричатиме, з хрестинами не відкладай, після обіду неси його до церкви. Якщо несила буде, мені перекажеш, я й сама все зроблю. Зараз же сусідчиній дочці накажу вдома сидіти. Такої хрещеної матері ні в кого не буде – не дівка, а писанка красна. Як одягне вишиту сорочку, плахту, узує червоні чобітки, а на шию – червоне намисто, то хоч картину з неї малюй.

Поки вона збуджено про це говорила, Настя про своє думала.

– І де того Мусія нечистий носить?

Здивувалася й сама, коли таке з її вуст злетіло. Поглядала й раніше на маленьке віконце, тепер і зовсім не відривала від нього очей, неначе чоловік ось-ось мав під’їхати до їхнього двору.

– Обіцяв перед Покровою повернутися, а вже й Казанська минула, – аж зітхнула бідолашна. – І що думати: усе частіше зривається сніг, заморозки все дужчі, а його й досі нема. Хоч би не замерз у дорозі, – навіть покусані губи тремтіти починали.

– Бач, кажеш одне, а думаєш про інше, – не складно було Палажці про все здогадатися. – Сердита, поки не відчинить чоловік двері, а потім куди все й дінеться – защебечеш, мов пташка навесні: мій любий, мій дорогенький, – сама аж очі примружила, уявляючи їхню зустріч. – І нічого, що він тобі по плече, зате який жилавий – щойно сніг зійшов, так і подався в Таврію на заробітки. Важка робота – тягати мішки на плечах, але заради тебе та дітей за тридев’ять земель іде по копійку. Навіть чумакувати, кажуть, легше, одне тільки – спробуй зароблене додому довезти, бо що не балка, то й бандити. Правда, їх і під боком вистачає – у Государевій неподалік Святих гір. Ще такого не було, щоб рік минув, а там нікого не обібрали. І що за місцина, скажи, така?! Тут тобі Богу моляться, а поряд грабують. І це ж відколи! Ще мій дід переказував, як у сиву давнину там харцизи промишляли. З козаків вони, на Донбасі жили, але жодній владі не підкорялися – ні московській, ні запорозькій. То, може, нинішні від них і пішли? – таке сказала, що й самій дивно стало. – Нападали й на послів, коли ті на Москву їхали. Навіть государеву казну пограбувати примудрилися, яку й тепер тут шукають, та так в одному місці берег Сіверського Дінця перекопують, що й трава там рости не встигає. А що, охочих дармовим поласуватися й зараз багато. Дивно тільки: п’ять століть минуло, а ніхто й досі ту казну не знайшов.

Хоча й любила вона поговорити, але за свою справу не забувала, тож, довівши все до кінця, зітхнула з полегшенням і тричі перехрестилася на святий куток.

– Дякуй Богові й ти, Насте, – наставляла породіллю, – та частіше цицькою рота малому закривай, – знову ніби приклеїла на своє обличчя усмішку. – Треба ж якось Мусія дочекатися, – зиркнула довкола, переконавшись, як багато роботи в цій хаті. – Здається мені, що він уже близько. Може, завтра по обіді й побачиш його під своїм двором.

Їй завжди хотілося завершити свою справу чимось заспокійливим, тому й цю госпóду не могла залишити, поки не запанує тут радість, від якої навіть у нетопленій хаті затишно стає. Не сестра вона їй, не племінниця і навіть не далека родичка, а просто рідна душа.

– Ні, не завтра, а сьогодні, – породілля аж схопитися хотіла. – Сьогодні після обіду, – так упевнено сказала, неначе він сам сповістив їй про своє повернення.

Високо піднявши брови, повитуха їх так і не опустила, а збираючись додому, проказала наступне:

– А от цікаво, хто ж із нас вгадав – сьогодні чи завтра?! Гм… побачимо. А втім, яка різниця, аби здоровим повернувся та не з порожніми руками, – додала по хвилі. – За зиму відігріється вдома, господарство доведе до ладу, а по весні знову почимчикує, – багато вона знала про життя заробітчан та їхніх родин, яких тут було чимало.

– Отак і живемо – з ранньої весни й до пізньої осені я сама, а він щойно з’явиться вдома, так ще одну дитину встругає, – сказавши таке, Настя витерла сльози.

– Тож добре, жінка для того й живе на світі, щоб дітей народжувати. А ви ще молоді, вам Бог ще не одне дасть.

Сама гадала: чи то вона від любові так, чи від якоїсь образи, однак вирішила додати:

– Зате коли виростуть, у вас буде багато помічників, які й на старості не дадуть пропасти.

Вона не вперше говорила такі слова, вважаючи, що людям про те треба нагадувати, бо у них на роздуми завжди не вистачає часу. Сама зітхала та по-доброму заздрила тим, у кого батьки й діти за великим столом не поміщаються. Коли підростали свої дві донечки, вона й синочків мріяла мати, а їх усе не було. Невдовзі й народжувати не стало від кого – чоловік від пропасниці помер, а іншого вона не шукала. Тоді й навчила її рідна тітка приймати дітей на світ Божий. Вимолила і для себе аж чотирнадцять онуків. Тепер і в неї довгий стіл у дворі під вишнею, де так гамірно буває у святкові дні.

– От тільки цікаво, – знову її думки повернулися в цю хату, – як же він до тебе прибився? Висока була дівка, статна, усі гадали, що за якогось козака вийде, а вона за малого, з виду непоказного. Багатьох ти тоді здивувала! – спинивши свій погляд на Настиному обличчі, чекала відповіді.

– Боялися мене хлопці, а він не злякався, – ще покриті спрагою вуста породіллі нарешті розтяглися в усмішку. – Подарунки носив – намисто, шовку турецького на плаття. Було йому де дістати, батько чумакував. А як заговорить, та так ніжно… – навіть тепер її очі зблиснули тією молодістю, яка ще не забулася.

– А ти кажеш: встругає, – Палажка головою мотнула. – Будуть ще діти, обов’язково будуть, – навіть облизала свої пошерхлі від вітру губи, неначе по них хтось мазнув медом. – То що, уже пускати твоїх жевжиків у хату, чи ще нехай погуляють? – нагадувала про синочків, які в сінях уже давно клямкою стукали. – Заходьте, розбишаки, тільки тихо поводьтеся, тут такий братик народився, що всім дасть прикурити! – повідомляла їм новину. – Краще на піч залізьте, там він вас не дістане, – радила трохи розгубленим хлопчакам, які косилися на сповиту ляльку, що лежала поряд із матір’ю.

Таке вигадавши, сама ледь не засміялася, та все ж знову стала серйозною, адже хотілося, щоб у цій хаті нарешті настав спокій. А хлопчаки, хоча й пирхали, на піч усе-таки полізли. Шаруділи просом, яке там сушилося, та перешіптувались, але голосу, про всяк випадок, не подавали.

– Будьте здорові та чекайте на свого батька! – на тому й зачинила повитуха їхні двері. – А що, і дасть прикурити, – знову повторила, чуючи його крик і в сінях. – Дістанеться й Мусію, коли додому прийде. Літом у коморі б сховався чи на горищі, а тепер скрізь холодно.

Чомусь сумнівалася, що буде в них спокій, навіть коли він виросте. Якби хтось у неї спитав, звідки таке взялося, вона б не відповіла, бо й на думці такого не було. А поганої думки завжди боялася, тож і цю назад сховала б, але точно знала, що й одному не вдалося навіть неповоротку схопити. Слово стримати можна, а думка сама собі господиня, де хоче, там і літає. Тому одразу про Бога та святих згадала: «Допоможи їм, Миколаю угоднику, виростити цю дитину. Самим важко буде, дуже важко». І таке не знає, звідки взялося.

Хоча й не впевнена була, що все вийде саме так, однак того вечора отець Сергій Любарський та псаломщик Василь Бутовський у дерев’яній Миколаївській церкві Цареборисова охрестили дитину. У метричній посвідці записали, що в родині мешканця Цареборисова Мусія Никифоровича Савона та його законної дружини Анастасії Гаврилівни народився син Григорій. Вона там теж була і дитину на руках тримала, адже нарекли її хрещеною бабусею. Із церкви слідом за ними шкутильгав і дід Карпо, який вважався тут старим запорожцем. Ніхто не знав, де він утратив ногу, бо вже давно замість неї була дерев’яна культя, але спираючись на палицю, намагався не відставати. Дехто при зустрічі кланявся йому, дехто відвертався, переказуючи іншим, що той дід – старий відьмак, в якого сам домовик у хаті замітає. Звідки таке взялося, ніхто б не збагнув, як і те, що цей дід заподіяв комусь лихо. Усе ж дещиця правди в тому була, адже складно було витримати погляд Карпа більше двох хвилин. Тільки це не про Настю – давно звикнувши до нього, вона лише сміялася з інших, ба більше: привітно зустрічала свекрового товариша, розуміючи, як непросто йому доживати віку в сумній порожній хаті.

Шкодував Карпо за Никифором, який так рано їх покинув, бо лише з ним він був відвертим і міг довго сидіти під цим двором на сухій осиковій колоді. Шкодував і заздрив, вважаючи, що архангел Михаїл забрав друга до свого воїнства, а він, як не просився, мусить далі тягати свою культю. Тепер сам, бува, посидить тут трохи та побубонить собі під носа, бо дослухатися до його розмов ніхто не збирається.

– Ти, Насте, ось що… – кахикав у кулак. – Слідкуй за хлопчиком, – наказував, коли вони з Мусієм до хати повернули. – Непросте дитя народилося! – цієї хвилини в його очах неначе одна за одною спалахували блискавки. – Непросте… – повторив ще раз. – Тому й не довіряй його нікому, – то зиркав на них, то опускав голову, якось незручно йому було. – А ти, Мусію, щоб через півроку ще тут був, – здивував і того своїм наказом. – Коли проріжеться перший зуб, понесеш сина до церкви і замовиш молебень Іоанну-воїну, а повернувшись додому, посадиш його на коня і відпустиш. Якщо схопиться й утримається в сідлі – це одне! А коли злякається й почне плакати – це зовсім інше, – спочатку радість на його обличчі була, а відтак розчаровано махнув рукою.

– А якщо з коня впаде? – спинилася Настя й міцніше притисла до себе дитину.

– То погано, тоді буде убитий на полі бою, – не задумуючись, сказав, що чув.

Хоч і з дерев’яною ногою був дід Карпо, усе-таки намагався стояти рівно, навіть довгі сиві вуса не смикав, як робив завжди, коли нервував.

– Ростиме звичайною дитиною, як і ті двоє, – не сприйнявши це серйозно, вона твердо проказала своє.

– Ті звичайними й народилися, а цей ні, – не збирався Карпо відступати. Звів густі кошлаті брови докупи й стукнув культею об мерзлувату землю. – Я знаю, що кажу, тому зробиш саме так, – грізно поглянув на цю вже немолоду пару.

Нічого не сказавши у відповідь, Настя понесла дитину до хати, а за нею мовчки пішов і Мусій.

– Ось так, – замотав головою старий запорожець. Аби заспокоїтись, трохи перепочив на холодній колоді та й потягнув культю додому.

Відтоді все частіше можна було бачити його біля цього двору, заходив інколи й до хати, але на хвилину, аби поїсти гарячого супу та хоч одним оком поглянути на малого Гришуню. Сам багато про що думав, але Насті більше нічого не наказував і нічого в неї не питав. Тільки по весні, почувши, що в дитини прорізався зуб, знову нагадав про службу в церкві Іоанну-воїну.

Цього разу Настя не сперечалась. Кому, як не їй, відомо, що й справді це дитя не таке, як інші – занадто швидке і занадто дуже для своїх шести місяців. Стоячи на службі, вона то пишалася, бо на нього всі звертали увагу, то дивувалася, бо навіть її сильні руки не могли його утримати, таке воно було вертке. Боячись розсердити отця Сергія, часто відходила назад, а згодом знову з’являлася попереду всіх. Уже тоді, знаючи блискавичну реакцію малого бешкетника, міцно тримала його рученята, щоб не вихопив хреста в священика чи не вибив чашу, коли той ставав просто перед ними. Коли геть терпіння бракло, на декілька хвилин передавала дитину Мусієві, бо відчуваючи батькову слабинку, він одразу починав знімати косинки з прихожанок та переспівувати хор, чим смішив усіх присутніх.

Декілька разів навіть додому збиралася, уже й у двір виходила і до хвіртки прямувала, та пригадавши Карпові слова, щоразу повертала назад. Тож коли знову пробралася наперед, отець Сергій забрав його в олтар, обніс навколо великого престолу, на якому під час Літургії здійснюється таїнство – хліб і вино перетворюються в тіло і кров Господні, а потім причастив першим. Після служби додому поверталися задоволені, немовби вони з Мусієм зробили дуже важливу справу. Але, наблизившись до свого двору, спинилися посеред дороги – під їхнім плетеним тином стояв дід Карпо з гнідим конем, боки якого аж виблискували на сонці.

– Не віддам! – раптом спохопилася Настя, неначе зараз мала проводжати сина в далеку дорогу, де на полі бою вирішувалася його доля – жити чи померти.

Бачачи, що Мусій не зробить усе як годиться, Карпо сам підійшов і простяг до дитини свої зашкарублі руки. За мить посадив малого Гриця на коня так вправно, ніби не раз тренувався. Коли кінь застриг вухами і ступив крок уперед, мати аж скрикнула, але манюсінький вершник умить схопився за кінську гриву і сидів так, неначе теж тренувався давненько.

– Ось так, Насте! – у діда Карпа аж очі вологими стали. – Не просто воїн у тебе виросте, а… – старий так розхвилювався, що й не доказав. Намагався схопити малого під руки, щоб зняти з коня, але дитя так учепилося в гриву, що довелося Мусію розгинати його цупкенькі пальці. Після того дід високо підняв хлопчика, а той, вириваючись із усієї сили, кричав і тягнув рученята до Гнідого.

– Ось так, Насте! – знову повторив Карпо, тільки тепер зі щасливою усмішкою на вустах, якої в нього ніхто ніколи не бачив. – Не простий воїн, а О-ТА-МАН! – проказав так голосно, неначе повідомляв великій громаді.

– О, Господи! – Настя ще дужче притиснула до себе таке рідне дитятко.

– А ти, Мусію, завтра зранку зробиш для Грицика ліжечко з високими бортиками, щоб він звідти не вискочив, ще й маленьке віконце з одного боку виріжеш, щоб вранішнє сонце світило просто на його личко.

Після таких наказів дід, зітхнувши з полегшенням, пошкутильгав додому, а Мусій та Настя ще якусь мить стояли, ошелешені почутим. Прийшовши до тями, розсміялися й пішли до хати. Та все-таки наступний день Мусій розпочав з того, що поліз на горище шукати суху дошку.