Читать книгу Пер Ґінт - Генрик Ибсен - Страница 16

Галявина перед новозбудованою хатиною в лісі. Над дверми– оленячі роги. Високий сніг. Вечоріє.

Пер Ґінт стоїть перед дверми, до яких прибиває великий дерев’яний замок.

Пер Ґінт: (сміється час до часу)

Замок сюди, щоби від злобних тролів

Й лихих людей запертися безпечно;

Замок сюди, щоб жодна вража сила

Моїх порогів не переступила!

Приходять смерком, стукають, товчуться:

– Відкривай! Ми наче думи невгомонні,

Мов дні хмарні, мов ночі ми безсонні!

Влізаєм в постіль, шугаєм в огнище,

Крізь комин їдем, мов змії огненні;

Гі-гі, Пер Ґінт! Нема такого замка,

Нема запори для думок і змор!

Сольвейга надбігає з гори на лижах. На голові в неї шаль, у руках клунок.

Сольвейга: Благословенна праця твоїх рук.

Мене ти кликав – я прийшла.

Здоров був!

Пер Ґінт: Сольвейго! Ти ж це чи не ти? Ні – ти!

Й тобі не лячно підійти до мене?

Сольвейга: Прислав ти вістку на устах дитини;

І з того часу чула я твій голос

У шумі вітру, що будив долини,

В твоєї неньки споминах і снах.

Плили туманні дні й безсонні ночі,

А кожна хвиля з думкою про тебе

Життя гіркою трутою сповняла,

А туга радість зводила до сліз.

І хоч думок я всіх твоїх не знала,

Та голос твій мене до тебе ніс.

Пер Ґінт: А батько?

Сольвейга: Батько? Так як світ широкий,

Немає серця, щоб мене спинило.

Немає більше…

Пер Ґінт: Сольвейго, люба, чиста

І це для мене?

Сольвейга: Все для тебе тільки!

Тепер ти мусиш всім для мене стати.

(У сльозах)

Найтяжче було з Гельгою прощатись…

Та тяжче ще із батьком тихим-кротким,

Та тяжче всіх із ненькою… з усіми!

Пер Ґінт: А знаєш ти про це, моя дитино,

Що я не маю ні кола, ні тину?

Сольвейга: Невже ж була б я з всім тим розійшлася

Для скарбів світа, з чим душа зрослася?

Пер Ґінт: А знаєш ти, що хай там за горою

Мене хто стріне, то кінець зі мною?

Сольвейга: На що слова тут тратить без потреби –

Усе те знаю і прийшла до тебе.

Пер Ґінт: Так геть запори й замки дерев’яні!

Немає місця тут брудним думкам,

Коли поріг ти мій переступила,

Моя хижина замінилась в храм!

Позволь, царівно, хай на тебе гляну,

Вгору підійму вибрану, кохану,

Одежі край устами доторкну!

Повір, не зблуджу по крутих стежках.

Не впаду – сонце несучи в руках!

Візьму тебе, піднявши вгору руки,

Аби тебе собою не скалять

І понесу на ясні ниви-луки,

Де заворожені квітки про щастя снять…

Моє ти сонце, ти дитя пещене!

Й подумать тільки– ти цвітеш для мене?

Та знай – тужив до тебе я весь час,

Для тебе я строїв у лісі хату,

Для тебе я звалю її і враз,

Нову з підвалин вистрою палату!

Сольвейга: Нову чи ні – там гарно, де ми в двох,

Тут легко дихать повними грудьми,

А там внизу так вузько, душно-парно.

Тікала я відтіль, немов з тюрми,

А тут у тому шумі скільки мрій

І тонів скільки в цій тиші – тут гарно!

Пер Ґінт: І певна ти в цьому, ламаєш всі мости?

Сольвейга: Потік, що ним пливу, не вміє взад плисти.

Пер Ґінт: Моя ти вся! Війди в нутро, як пані,

А я піду набрати в лісі дров;

Нехай горить, весь час сторожитиму грані,

До приказів твоїх стоятиму готов.

(Відчиняє двері. Сольвейга входить у хату. Пер стоїть хвилину спокійно, нараз вибухає голосним сміхом і радісно підстрибує)

Царівно ти моя, віднайдена, здобута!

Тепер є в мене ціль – новий терем здвигнути.

Бере сокиру і йде. Цієї самої миті виринає з корчів пристаркувата жінка в подраній зеленій намітці, за нею йде, спотикаючись, огидний хлопчисько із фляжкою в руці.

Жінка: Здорові були – Пере Легкодуху!

Пер Ґінт: Це що? Це хто?

Жінка: Старі, давні знайомі.

Моя хатина тут при твоїм домі –

Сусіди ми.

Пер Ґінт: І я цього не знав?

Жінка: Як дім строїв ти, мій тоді ж ставав.

Пер Ґінт: (хоче йти)

Спішусь.

Жінка: Як завше. Тільки – як біжи,

Та я тебе чи сяк, чи так – догоню.

Пер Ґінт: Тут помилка.

Жінка: Я раз лиш помилялась;

В той день, як ти обіцював мені.

Пер Ґінт: Обіцював? Кому? Якого чорта?

Жінка: Забув ти вечір в батьковій палаті?

Забув?

Пер Ґінт: Хіба ж я мав що пам’ятати?

Коли ж то ми зустрілися в останнє?

Жінка: Тоді, як ти присяг мені в коханні!

(До хлопця)

Дай батькові пива; він спрагнений дуже.

Пер Ґінт: Ти п’яна, що батьком мене звеш…

Жінка: Мій друже –

По шкурі ти сина свого не пізнав?

У нього ж криве все таке, як і в тебе.

Пер Ґінт: Мовчи ж бо, помано!

Жінка: Вертишся, мов в’юн.

Пер Ґінт: Цей чорт довгоногий…

Жінка: Нівроку – росте.

Пер Ґінт: Я з відьмою мав би кохатися?

.Жінка: Пер!

Який бо ти грубий й нечемний тепер! (Плаче)

І в чому ж я винна, що моя краса

Змарніла, неначе на сонці роса?

Хребет мій зігнувся в молодості літ,

Як я того чорта привела на світ.

Та хочеш ти красу мені вернути,

То мусиш прогнати її і забути!

Пер Ґінт: Геть, відьмо!

Жінка: Мій Пере – шкода твого крику!

Пер Ґінт: Я лоб тобі скручу!

Жінка: Попробуй – скрути!

Лиш знай, я не впаду від твого удару.

Піду собі нині та завтра прийду –

Пройду через двері і в кожну хвилину,

Коли ви, обнявшись, присядете вдвох,

Будете про щастя своє жебоніти,

Я поміж вас влізу й свого зажадаю;

З обома ти будеш кохання ділити,

Обоїм цілуї будеш роздавати,

Один раз для неї, а другий – мені.

Доволі на нині, а завтра прийду.

Пер Ґінт: Пекельна потворо!

Жінка: Однак твого сина

Годуй собі тату. Ну що ж, чортеня,

Чи підеш за татом?

Хлопець: (плює на Пера Ґінта) Плюю я на тебе!

Пожди, я сокирою ще догоджу!

Жінка: (цілує хлопчиська)

Яка ж бо головка в чортяти! Напевне

Ти батька свойого у кут заженеш.

Пер Ґінт: (тупає ногою)

Коби так далеко відсіля!..

Жінка: Як близько.

Пер Ґінт: (стискає кулаки)

І все те! –

Жінка: І все те – «з нічого робить!»

Мені тебе шкода.

Пер Ґінт: Як страшно обидно!

Сольвейґо! Ти серце моє золоте!

Жінка: Звичайно – найбільше страдають невинні.

Дитину за те б’ють, що родичі свині.

Плентається назад в хащі. За нею хлопчисько, жбурнувши фляжкою в Пера Ґінта.

Пер Ґінт: (після довгої мовчанки)

«Покинь, зверни!» – казав Кривий. Так, так!

Розсипався терем царський. Між вами

Піднявся мур стрімкий, непроходимий…

Усе кругом противне і безцільне…

Покинь, зверни! Не йти ж мені пробоєм,

Шукати стежки, що веде до неї.

Не найду… Справді, щоб не було стежки?

Читав колись я десь про каяття,

Та де, коли, що було там? Тут книжки

Нема, а я забув слова і мисли…

Ніхто мені в пустім, безлюднім лісі

Цього закляття не повість. Мій Боже!

Покута. Що ж – для цього треба літ,

Життя цілого треба – ех, як нудно!

Розбити все, що ясне і промінне

Й куски докупи братися ліпить?

Так можна скрипку склеїти, та дзвін

Розбитий, вже ніколи не задзвонить,

Квітки, ногами стоптані, не встануть.

Та ні – це ж привид, неприємний сон,

Тепер він зник з очей, та з серця

Хіба він зникне? Піде вслід за мною,

Забрудить все довкола і споганить…

Невже ж і Інгрид й три лісні повії

Прийдуть і схочуть, щоб я їх носив,

Вгору піднявши, на руках, мов сонце?

Покинь, зверни! Хай будуть твої руки

Немов найвищі в тім лісі смереки,

То ще заблизько ти б її тримав,

То ще би власним брудом забагнив.

Значиться – треба обійти, минути,

Піти без втрати, як немає жнив,

Стрясти мов порох з себе і забути…

(Робить кілька кроків у напрямку хати, але зупиняється)

Ввійти по всім тім без лиця, без чести,

Тягти думок брудних огидні шмати,

Брехать, слова пусті, нещирі плести,

Піти на сповідь й правди не казати?

(Відкидає сокиру геть)

Свята хвилина. Йти й руками тими,

Її торкнувшись, образити святість?

Сольвейга: (на порозі)

Вертаєш?

Пер Ґінт: (пів голосом) Боком.

Сольвейга: Як?

Пер Ґінт: Зажди, дитино.

Робота в мене довга і важка.

Сольвейга: Піду й поможу; в парі скорше піде.

Пер Ґінт: Остань на місці, сам скінчити мушу.

Сольвейга: Не забарися!

Пер Ґінт: Жди мене. Прийду

Зараз чи згодом – жди мене.

Сольвейга: Я жду!

Пер Ґінт іде в ліс. Сольвейга стоїть на порозі.