Читать книгу Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 22
РЕДАКТОР КАРК
XVII
ОглавлениеРанком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.
Спокiйно:
– Добре.
Чуття казало:
– Тепер багато знайдеться.
Стрiчав руду борiдку – це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:
– Практика – велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.
Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.
Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.
Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.
Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.
З вiкна видно третину мiста – з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи в Нiмеччинi, потiм бараки з тифозними – тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в гарячцi, а палати сумнi. I думають палати велику народну думу: де правда?
…Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…
– А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
– Говорiть.
– Не думаєте ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.
…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим – над вечором, над мiстом.
Редактор Карк:
– А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацiї з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.
На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.
Карк згадав: український мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Український мужик i на заводi – вiн усюди український. Буває вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiє умирати.
Це було в листопадi. Український мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало їх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:
– Простiть, господа… чи то пак, як вас…
Було ще й у ярках – ярки багато знають…
Я: на те революцiя, на те боротьба.
Вiн, редактор Карк:
– А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаїльцiв у Петроградi; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.
Так от. Карк казав:
– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Україну?
Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
– Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.
…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?
…Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
– Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моєї мами життя керує, а моєю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здається, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, i там реп’яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поїхали в мiсто.
Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавнє, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:
– Ала-верди! Ала-верди!
I ще:
– Губ-трамот! Ала-верди!
Нюся покликала:
– Вам боляче? Скажiть правду!
Вiн:
– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiє його – я про дим – i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi буває тоскно.
Нюся:
– Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi – величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от пiд малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькi мiста». I текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…
Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. I було тоскно.
Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.
Так просидiв до трьох годин ночi.
…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.