Читать книгу Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 32

Марiя пiшла в свою роту.

Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.

Пiдiйшла до лампи:

– Що пишете?

Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:

– Клята буква. Нiяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.

Марiя сiла допомагати.

Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву «чи».

Писали довго вдвох.

…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру «чи».

Лiтера «чи» довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.

Потiм Марiя пiшла до Вадима.

Було пiзно, але вiн працював.

Голубом положила руку йому на плече:

– Слухай, Вадиме!

Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.

Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.

– Слухай, Вадиме.

– Так… слухаю…

Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:

– Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.

Вадим уважно подивився на Марiю:

– I… я тебе теж кохаю!

Вона:

– Але…

Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.

Вадим сказав напiвсерйозно:

– Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.

Марiя:

– Так, ти мiй ворог.

I тихо розсипала хорий смiх.