Читать книгу Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 28

I

До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися.

Стоять стiною, хмуряться.

В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.

Солонський Яр: як i село.

В селi пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями – i лiс, i село, i небо.

Тодi горить, чарує папороть.

Солонський Яр – природна фортеця.

– Солонськi острожники казали:

– Є Холодний Яр, це – Солонський Яр… Атож…

А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:

– I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх вiдтiля.

Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.

– Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…

…Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.

Вранцi дiзнаються, кого обiбрано «до цурки».

…Стоїть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрiє ранковий шлях, од вiтрякiвперехиляється на дiлянку молодняку.

…У немите вiкно волосної Ради дороги майже не видно.

Савко Гордiєнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й пiдiйшов до натовпу.

– Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?

– Аякже: Матвiя Юхименка.

Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:

– Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.

У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.

Савко вдарив себе по чолi:

– От напасть… Прийдеться воювати.

Згодились.

– Дивiться, вам виднiше… А що напасть – то правда.

Але Савчин сусiда попередив:

– Ти гляди, Савко, п’ять предсiдателiв ухекали, то… може, й тебе отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.

…А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами. Iще чути було там про Савка:

– Така йому фортуна: плохий буде – хай головує, а зачепить – лихо буде…

Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти. Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.

…Пахло дубовим молодняком.

II

«…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всi люди в роз’їздах».

Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.

Савко подумав: «Дiйсно пора».

Зiбрав мiлiцiонерiв:

– Гайда!

Мiлiцiонери – старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.

Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:

– А що, того… можна буде в Солонiвцi самогону… Чуєш, Савко?

Голова не чує, задумався. Думає вiн, що йому робити: острожникiв, звичайно, на селi не застанеш, а солончани своїх не видадуть.

…Скоро в’їхали в лiс.

Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину вiд ударiв копит.

Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь лiс.

Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з Савчиним.

– Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?

– Це кого? Солончан?

– Авжеж!

Савко сказав:

– Наказ єсть з уїзду. Нiззя.

– Ага… Ну, то iнше дiло.

А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.

– Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?

– А тобi що з того?

– Та як же: все таки слабода…

Савко скрушно похитав головою:

– Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?

– Звiсно, що нi.

– Отож-бо й є. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.

Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню.

…Пiд’їжджали до Солонського Яру.

Дорiжка веде прямо в село, а треба заїхати з iншого боку.

Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.

Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi.

Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.

Туї нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.

…Порiшили: коли виїдуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру).

Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.

Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.

Нарештi загiн вискочив на рiжу.

…Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.

– Стiй! Куди бiжиш? Стiй!

Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.

Савко скрикнув:

– Стрiляй у повiтря!

Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.

Пiд’їхали до голохватських будiвель.

– Дома хазяї?

Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.

– А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали – i справдi комунiя наскочила.

Савко суворо подивився i спитав:

– Де ваш предсiдатель?

– Та староста ж!

– Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.

Незабаром прийшов голова. До нього:

– Де твої голохвастiвцi? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.

Усмiхається:

– Де ж я їх вiзьму… Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Миколає угоднику, не маленькi – є де сховатися.

А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:

– Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi приїхали, треба ж таки пiдправитись.

Савко рiшуче одрiзав:

– Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:

– Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, їй-богу!

Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а «старостi» наказав негайно подати пiдводу.

Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».

Зашумiв Солонський Яр.

У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з неї одiж на пiдводу. А вiд’їжджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвастiвське кубло, коли острожники не з’являться доброхiтно в Млинки.

Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i до хатiв посунулись чоловiчi постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.

III

У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.

Бiгали, лопотiли перекупки.

А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.

Савко й рудий мiлiцiонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськiм Яру, i викрикували:

– Люди добрi, пiзнавайте своє добро!

Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати своє.

В натовп падало бiле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кiнським потом, i мукали покiрнi корови.

…До Савка пiдiйшов низенький чоловiк в обiдранiй свитинi. Обличчя йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.

Полапав зелену хустку, погладив її нiжно й ледве чутно промовив:

– Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї… Але раптом зник кудись: впiрнув у натовп. Тiльки бiля «потребiлки» вiн пiдiйшов знову до Савка й тоненько, нiби горох розсипав, запитав:

– А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?

А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:

– Конешно, Дуньчина…

…Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав сонце. Десь викрикують щiтники й бiжить гул за вигiн, де стоять забитi панськi будiвлi.

– Люди добрi, пiзнавайте своє добро.

…Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спинi бiсового батька пiзнаєш.

Рудий мiлiцiонер виблискує червоним носом, i вiд нього далеко несеться дух самогону.

Iще з годину походили – нiхто не признає…

– Що за напасть!

Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.

…В Радi повно народу.

Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:

– Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.

– Чому це?

Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:

– Тут вони.

– Хто це?

– Та солончани ж, голохвастiвцi.

Вдарив себе Савко по потилицi:

– Так он воно чого нiхто не визнає!

Покликав рудого мiлiцiонера:

– Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.

Похитав головою рудий:

– Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.

Нiколи Савковi базiкати, схопив гвинтiвку й побiг. Ходить повз гончарiв, нiби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп.

Грає сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.

А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре – до коней пiшли.

Нарештi Савко побачив їх. Кинувся у натовп.

Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що на полтавський лiс.

– Гай, держи!

Савко нацiлився й вистрiлив.

Галас! Галас! Галас!

Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.

Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера – й гайда за солончанами.

…Затривожився базар, гончарi заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.

Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i ще закликали до себе наляканий нарiд.

Десь кричала перекупка:

– Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!

IV

…Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обнiжках своїх золотих ланiв. Блукає вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху.

…Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити їй груди своїм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…

…Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:

– Втекли!

В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.

Втирав хусткою пiт.

– Повернемо, мабуть, додому, чи що?

– Нi! Гайда на Солонський Яр.

– Та чого ж ми поїдемо?

– А того, що треба видивитись, осточортiли вже.

Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий.

Поїхали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село – усе ховалося в зеленiй тишi.

Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.

Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався заєць i залопотiв по листях.

(…Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).

…Казав мiлiцiонер:

– А може б, помирилися… Слиш, Савко?

– Нiззя…

– А то, їй-богу, могорич запили б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна.

Конi рвонулись i кинулися з лiсу.

Засвистiв вiтер.

Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв.

Рудий мiлiцiонер зупинив коня:

– Братцi, не бийте!

Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки.

– Цок! Цок! Цок!

Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу.

– Цок! Цок! Цок!

Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)

…Свистить вiтер.

…Нарештi Савко вискочив у поле.

На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур’яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур’янами.

Знову гримнув випал – то вискочила на узлiсся ватага солончан.

Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.

Захропла.

Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.

Ватага зупинилася.

Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.

Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.

Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першої хати.

Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору…

…Скоро в дворi були й солончани.

…Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.

Голохвастiвцi витягли з хати хазяїна:

– Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? ’

– Та я ж… їй-богу… Свиснув чмiлем у повiтря нагай.

Хазяїн заплакав i вказав на комору.

Заревли солончани, оточили будiвлю.

Гей, ти! Чого перелякався – вилазь!

I наставили пiд комору одрiзи.

…Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.

Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.

Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.

Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.

…Млинки мовчали.

…За вiтряками голохвастiвцi зупинились;

– Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!

…А потiм двоє одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi.

…На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур’яни.

Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi.

– Рятуйте! Рятуйте!

…А глибокої ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв.

…Тiєї ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.

I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур’яни, i гостро пахло дубовим молодняком.