Читать книгу Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 27

Глибокi борозни лiт… I це – тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоїх?

…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.

Школа, клас…

До повiту – 60, до станцiї – 80.

Навкруги: глуш, глуш, глуш…

Це глибокий чатинник моєї несибiрської тайги.

…Знаєте, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутої, розвiяної поеми «Азiя».

«…В п’ятому вiцi – дикiм i далекiм – вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… I вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.

…Проходили вiки. I прийшов глухий вiк – XIV. I на невiдомих азiятських верхiв’ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…»

Це nota bene до моєї вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.

…Сосни гудуть-гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вiтри.

Ох ви, сосни мої – азiятський край!

…Школа, клас.

Дiтвора спiває:

– Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет…Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна бiжить:

– Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Миколаївна скiнчила прогiмназiю – то так далеко! – Нестiр – сторож:

– …Миколаївно! А хiба вже, мать, нема!

– Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестiр:

– Ох, Миколаївно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiвається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…

Закурюють.

…Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках – фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр.

Тодi сни… А може, таємна ява?

– …у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн приїхав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.

Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.

На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у неї пишнi молодi перса, у неї золотi кучерi…

…(Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)

…Над архiпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пiсня.

…I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль.

– …Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!

Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою тугої перси ревли вiд солодких мук отари самцiв.

Вона:

– …Олексо! Мiй божевiльний! Я п’янiю… Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!

…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли!

I прокинулась рiка до порогiв.

(Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)

…Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.

(—Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)

– …Миколаївно! Чи чуєте?

– Чую, Несторе.

– Мабуть, прийшов кiнець. З’їли сукинi сини революцiю.

– Бог його знає, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижнi приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.

…А сосни гудуть-гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни мої – азiятський край!

…Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:

– Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших… Треба, каже (читає по записцi)… двадцять п’ять архiвоєнських комунiзмiв… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?

…Пф! – свiчка погасла.

– Бог його знає, Несторе!

…Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак – великий чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.

…Спiвала:

– А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка…

– …Наталочко! Моє миле котятко!

…Вiн приїхав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про бунт – такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в океанi… шумують, шумують води: вал за валом. На сходi – маяк. Рев сирени.

…А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Миколаївна – це недосяжнi кургани зiр.

…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.

…А бунт вирiс i положив бритву на горло.

Вiн:

– Наталочко! Я йду туди, до них!

– Iди, милий.

Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються – хто в бунт…У Сибiр на золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.

…I знову сни… а може, таємна яв?.. Хiба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестiр?

…Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.

У п’ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал другої молодостi. I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзаної стеблини) на Нестора. Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв її.

Але не зрозумiв, ї одiйшла друга молодiсть… А третя нiколи не приходить.

…Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.

– …Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник моєї несибiрської тайги назустрiч свiжому вiтровi…

День за днем, рiк за роком – у вiчнiсть… ( – Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)

…Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля пошту й тютюн «Бурас» за дев’ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До глибокої ночi вони курили й грали у хвильки.

…Азiя – не Азiя. Провiнцiя – далi, провiнцiя – глибше.

Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набiї. За сараєм iржала, вила i рожала замети нiч.

…А сосни гудуть – гудуть…

– Чого так сосни гудуть.

– Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни мої – азiятський край!

…Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це остання згадка другої молодости.

…Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.

I знову фуга.

…А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.

У школi бiженець Стасик.

Наталя Миколаївна читає iсторiю: – Поляки гнiтили український народ.

Дiтвора до хлопчиська:

– Стасику! А ти ж полячок!

– Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.

I скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталi Миколаївнi кажуть:

– Навiщо ж ви так говорите?

– Боже мiй, нас так учили в прогiмназiї.

А то ще буває з Богом. Дiти:

– Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вiрить: ми самi бачили.

I ще:

– Наталю Миколаївно! А навiщо ви iкону зняли?

– Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволяє.

…Давно це: до Наталi Миколаївни з’їжджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.

А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху.

Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:

– Ну, вже завтра об’язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо.

– Купiть, Несторе!

…Налили по рюмцi. Випили… Темнiє… I знову надворi фуга.

…А сосни гудуть – гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

…Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни мої – азiятський край!