Читать книгу Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 33

На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.

Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.

Дерева порожнiли – голо. А листя спiшили, падали.

Падали. Падали.

Стоси.

Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.

По станицi пройшла мiдна тиша.

Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель – витягали воду.

Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:

– Паф! Паф!

А червоноармiйцi хвилювались:

– Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?

Гофман летючий мiтинг:

– Паф! Паф!

Заспокоїлись.

Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.

Це – революцiя.

Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять – на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.

I ширяємо над землею замрiянi, далекi.

…Хiба це не поезiя?

Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.

…Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.

Сказала лукаво Гофмановi:

– От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б’ють на п’ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?

Гофман:

– Нiчого… От прочитайте в «Правдi» про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.

…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:

– Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.

Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:

– Що ти так часто до мене?

– А як же: я ж тебе кохаю.

– Так?

…Марiя порадила проїхатись на пошту.

Згодився.

Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

…Виїхали в степ пiсля обiду.

На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.

Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.

А потiм сказала:

– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

– I я не люблю.

Вона:

– Це символ всефедеративного мiщанства.

– Так.

Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.

Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.

…Пiд’їхав Зиммель i несподiвано заговорив:

– Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!

Вадим сухо сказав:

– Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.

Зиммель, ображений, вiд’їхав.

Марiя – iронiя. Кинула:

– Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п’яниця й картьожник.

Вадим:

– Просто – не та романтика.

Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

– А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?

– Не знаю, а на це хворiєш i ти – на романтику.

– Не думаю!

…А потiм знову мислi про роки – такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб.

Вадим був надто чорний.

I дороги бiгли – чорнi, степовi.

Туманiв Ельбрус.

Було холодно й прозоро.

На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду – поставили фортецю.

Проїхали ще двi верстви.

…I було так:

…Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.

Марiя тривожно:

– Що тобi?

Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.

Марiя зупинила конi. Пiд’їхав Зиммель.

Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:

– Що з тобою, Вадиме?

Серед степу стояли конi й куделили вухами.

Зиммель злiз iз свого жеребця й прив’язав його до тачанки.

Схвильовано сказала Зиммелевi:

– Повертайте додому… скорiше.

Тепер побiгли дороги на схiд.

Чорнi, степовi.

Марiя згадала: «доживає останнi днi». Гiрський чингал знову впав на серце лезом.

Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.

В зелених бiлках Марiї промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця.

Тачанка вiдходила на захiд.

– Вадиме, що з тобою?

Вадим сказав ледве чутно:

– Нiчого… менi легше…

Марiя приложила уста до Вадимового волосся:

– Милий мiй…

Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя.

Мiцнiшав вiтер.

…Марiя тривожно дивилась на захiд.