Читать книгу Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 31

По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.

З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.

Марiя пiшла в школу.

…Сотня. Напруженiсть.

…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?

– Ми не ра-би!

Клас гудiв грубо, незграбно.

Пахло рiллею, грунтом.

Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничної прозорої води.

В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.

…В обiд прийшов до Марiї Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрiсть.

Обiдав з Марiєю, їв, як i завжди, мало.

Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрської породи, а в бiлках стояла зелена вода.

Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.

Сказав Гофман:

– А Зиммель знову накапостив. Марiя:

– Що там таке?

– Як же: послав червоноармiйця по карти (знаєте, женщини, карти та iнше), а їх бiля Шкурiвської станцiї в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.

– Ну й радiйте. Ви ж самi кажете – не можна без цього. Гофман уперто одрубав:

– Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камiнь.

Ще говорив.

Тодi Марiя спитала:

– Скажiть менi: де кiнчається ваша дурiсть i починається контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiває: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.

– Ви так думаєте?

– Я цього певна.

Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:

– Тодi виходьте з партiї.

– А чому вам не вийти?

Марiя пiдвелась.

Гофман сказав спокiйно:

– Тому, що нам все ясно.

– Гм… логiка!

…А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.

Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.

Марiя усмiхнулась:

– Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а тепер будуть викручувати руки.

Зиммель:

– Почекайте, товаришко.

Ще усмiхнулась:

– Ну, що ви… то я так… жартую…

З вiкна бачили гори й сивi верхiв’я Ельбрусу. Верхiв’я знову бiгли в тумани.

Десь спiвали червоноармiйцi кавказьких пiсень i радянських пiсень. Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспiї, бо й пiснi були солонi й забутi, мов мiльйони лiт.

Пiснi були веселi й сумнi – радянськi.

Сосна, що привiз їй Зиммель, лежала на книгах, а одну вiтку Марiя держала в руцi.

Зиммель говорив про своїх козакiв, що їх знайдено бiля Шкурiвської станцiї в колодязi.

Гофман суворо вiдрубав:

– Ви б мовчали краще.

Знизав плечима Зиммель:

– Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?

Вмiшалася Марiя й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичної етики.

Зиммель розiйшовся й уперто доводив:

1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;

2) норми полової моралi й Коллонтай не найти;

3) поняття про мораль дуже «односительне».

Нарештi вiн сказав:

– Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що має, припустiм, грошi й не дає їх на проценти.

Марiя:

– Вiдци?

– Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.

Гофман почервонiв:

– Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партiї.

I раптом закричав на Зиммелля:

– Геть вiдци… мальчишка!..

Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.

– Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.

Гофман одразу ж одiйшов:

– Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.

I сiв на лiжко.

Марiя усмiхалась.

Зиммель свиснув демонстративно.

– Робоча опозицiя.

Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м’яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.

У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:

– Ми не раби!

А другий голос дзвiнко одкликався:

– Рабами не будемо!

Ще думала Марiя про дитячу наївнiсть мiльйонової маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.

Гофман заспокоївся й дивився на сосну:

– От куди б нашому Вадимовi. В бiр.

Марiя раптом згадала й сказала з сумом:

– Це ж жорстоко…

– Ви про Вадима?

– Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

За вiкном знову посувався синiй листопад.

Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.

Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.

Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.