Читать книгу Сині етюди - Хвильовий Микола - Страница 43

I

Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:

Товаришi!

Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!

Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.

Хто не з нами, той проти нас.

Пiдпiльний ревком

Д’ех! Мать твою бог любив!

I тут же Юхим подумав про Мазiя:

– Так… Розумiю… Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.

II

Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень.

Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.

А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби…

Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осенi.

То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.

Холодно.

Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.

До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.

Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.

…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.

Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину – i приходять потяги до баракiв.

…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:

– Ну, єсть плакат!

– Що кажеш, Юхиме?

Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.

– Кажу – прояви себе!

I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.

Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:

– Це можна… Чого ж не можна?

Юхим дивиться непевним поглядом:

– А не брешеш?

– Навiщо брехати?

– Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?

– Згодний.

– Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд тiбє не було.

…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далi буде видно.

Окупацiя – слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.

Не голубiють днi.

Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод.

I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.

Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.

Але чорно на душi.

I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.

…Окупацiя – слово не наше.

Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi.

«Разговори розговарювали».

Говорили про доктора – старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли – всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих.

Сказав один:

– А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?

Це не спроста.

Юхим наставив вухо.

– Невже i вiн прочитав плакат?

Гм!

I чогось образився:

– Понiмаєш, «хвостом круте». Думаєш, тiбє спужався?

Регочеться санiтар:

– Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»:

– Перехрестись. Який мiнє антирес?

– Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний…

А другий розповiв:

– Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь – щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: «Хто там такий?» Не вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: «Хто там такий? Стрiляти буду». Не вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь – Мазiй. «Чого ти тут шляєшся»? – «Могилу, – каже, рив». – «Це уночi?» – «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий!

– Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно.

– Воно так. Та його вже страшно становиться.

Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку.

Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.

Оришка:

– Ну їх до чортової матерi! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:

– Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було.

А потiм пожартував:

– Мiнє що – як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…

Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь.

– Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.

Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.

…А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

III

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?

Га?

Суєта. Суєта. Суєта.

Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй?

…Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м’яса.

Не чекали й смерти – валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.

Отже, праця на двi змiни.

Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.

Носiї. Носiї. Носiї.

…Мазiй i Юхим теж.

I через край переливається в палатах стогiн – чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом.

Душить труповий дух.

Не чути смiху в палатах.

Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди.

…Пройшла Оришка. До Юхима каже:

– Це не завод пахне.

А Юхим вуглем стоїть, думає:

– Без сумлєння.

I Мазiя очима шукає.

…Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання.

Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на «хорих» порцiях одгодовуються.

Котлети, а не баби!

От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око.

…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать»).

Оришка в аптецi крутиться. «Дохтурь!»

Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:

– Що вам требується? Олiум рiцiнi?

I регочеться.

– Ги! Ги!

Хоч окуляри на носа натягай.

– …У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що?

Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.

…Набачив Юхим Мазiя – покликав, убiк одвiв.

– Ну, що? Може, передумав?

Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.

Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе.

Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.

– Згарбаємо – не писне!

Юхим хвилюється:

– Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтєльной!

Одрубав Мазiй:

– Не вiриш, то йди!

Заблимали очi:

– Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогоднi?

…Увечорi зiйшлись бiля Оришчиної кiмнати.

– Все готове?

– Все.

Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.

Пiшли до Оришки: поки стемнiє.

Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.

Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi – бiлiй з голубим блиском.

В Оришки не очi – поросята кувiкають.

Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфує:

– Нащо цього привiв? Погратися не дає. Ги! Ги!

Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:

– Мовчи! Хай сидить. Поспiємо.

Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй перевалює.

П’ють воду, прицмокують.

Потiм вiдпочивали.

Каже Оришка:

– Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?

Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять – хорих переносять.

Мовчить. Як пугач.

– Скоро год у нас, а все однаковой!

Це Оришка, i проглинула:

– Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!

Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.

…Ще пожартували.

I от вечiр провалився в темряву.

Юхим загортався:

– Мабуть, ходiм!

Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгує, щоб спати приходив.

«Тяжолоє положенiє: мужчин война перевела».

От…

Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.

Наставили вуха.

Оришка:

– Кличуть… Неначе як хворих привезли.

I крикнуло за вiкном:

– Виходь!

Юхим досадливе махнув рукою:

– Подаждьош, не пужар!..

…Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.

Полiз у кашкет Юхим:

– Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.

Пiшли за натовпом до рейок.

…А пiд навiсом, де вагони, – лампи та свiчки бiгають.

Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.

Метушився вартовий лiкар:

– Ану, хлопцi, дружнiш!

А хлопцi й так ледве ходять.

Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м’яса.

В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.

– Отже, «дружнiш». Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.

…У палатах крик:

– Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.

– Там уже наставили.

– Ну, в десяту.

– А… йди вiд грiха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?

…Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.

– …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!

Мазiй наставив свої глибокi ярки.

– Багато вас… Все одно завтра в яму.

Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.

Пiдбiг Юхим:

– Сматри!

I послав кудись у повiтря «в бога i богородицю».

Пахло трупами.

IV

Цвинтар – невеселе мiсце в нашiй республiцi.

В’януть трави бiля могил.

Зализує на могилах свої рани осiннє сонце, потiм крутить хвостом i ховається за небесним тином.

Уранцi копали братерську могилу.

Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося на неї з сумом.

…Мазiй стоїть з мотикою в ямi, а Юхим – з лопатою на горi.

Iншi пiшли обiдати.

– От дух, аж сюди чути, – сказав Мазiй.

Сказав незадоволено Юхим:

– Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.

I дивиться на Мазiя:

– Розумiєш: треба завод одкривати. Надоїло мiнє. Хiба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.

Потiм говорили про сьогоднiшнiй нальот. Так би мовити, про дiло плакатне.

…Летить пiд кирки земля, бризками розсипається.

Росте сопка бiля ями.

Сонце востаннє крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.

Пiшли й грабарi. Яма була готова.

Глибокої ночi пiде сюди важкий труповий дух.

Смеркає.

Смеркло.

Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнiє в кварталах – лiхтарiв нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.

…Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi – копали.

Повечеряли й пiшли.

Мазiй ступає вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.

Юхим каже в долоню:

– Ша!

А сам спотикається, як монополька.

…За десять кварталiв – свисток. Пiшов по кварталах i тiльки за проваллям стих.

Зупинилися. Прилипли до паркану.

Мазiй дивиться двома безоднями – очi глибоко пiшли пiд лоб, тiльки блиск майорить.

Борода чорна, як нiч.

У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.

– Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до пекарнi, то й абсуди свайой головой.

Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.

А Юхим кулеметив.

Витяг з багна ногу – багно крюкнуло.

– Здаровий ти мужик i в арманську був. А тут ради салiдарности. Я, брате мiй, катєльщиком був. Салiдарность – первоє дiло.

Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.

…Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.

Уже видно. I видно ще на чатах каску.

По дошках провалюється гул крокiв – розмiрене, мов маятник.

Через плече гвинтiвка.

– Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.

Вiдповiв спокiйно, як дощ:

– Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця – i не писне.

Юхим потер руки.

…Iз заводу зрiдка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть?

Завод iще жеврiє, тiльки готується вмирати, коли замовкне останнiй цех.

Юхим з погордою сказав:

– Катєльщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд бiк i спи. Тут не засньош!

…Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба ж i дiло робити.

Д’ех, мать твою бог любив!

Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.

– Ну?

Сказав суворо й уперто:

– Отож тепер мене слухай.

– Ну?

– От тобi й «ну».

Юхим затривожився:

– Що ти такий падазрiтєльной… От манера!

Каже Мазiй спокiйно:

– Цього чоловiка ти менi даси.

– Це того?

– Та його ж.

Повеселiшав..

– Бери без сумлєння.

– В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.

Треба хоч одного живого зарити.

Юхим витрiщив очi.

Юхим не розумiє.

А Мазiй рiшуче одрiзав:

– Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.

Замжичило дрiбно й холодно.

От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.

Випалив:

– Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А пiду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба.

Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.

…Мазiй полiз.

А за ним полiз i Юхим.

Раптом бiля заводу стихло.

Тротуар замовк.

Ну, i що ж? Як же далi?

Далi зв’язали вiжками, забили хусткою рота й потягли живе тiло по вулицi, а потiм по завулках.

Звичайно, притягли на цвинтар до тiєї ями, що рили вдень.

А яму вже зарили, свiжа могила стоїть.

Чули – од’їхала фура.

Колеса вiдходили по бруку.

Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.

То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.

…Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її.

Гупнуло.