Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 10

Ви висіли коли-небудь на дошці пошани? Я висіла. І лице моє було таке чесне, хоч під прозору пластмаску на жовтенятську зірочку клей. Такі зірочки були лише у найкрутіших із нас – у Лариси Процючки, наприклад. У всіх інших був навіки викарбуваний – ні, не в серці, а на зірочці металевій, з золотком зі зворотного боку, – володя-ульянов, кучерява бестія, що розбила синє горня й не зізналася. А той, що під прозорою пластмаскою, – він наче з чорно-білої фотографії зійшов. Із чолом своїм високим та ясним.

– Із мови – п’ять, з математики – п’ять! – хвалився володя-ульянов оцінками татові в «Читанці». Орися Степанівна озвучувала ці понти кучерявого зубрили дзвінким, бадьорим і повчальним голосом водночас.

Увесь клас тихо ненавидів Володю Ульянова – мало того, що в дитсадку треба було доїдати всю гидку кашу й розварені овочі, бо Лєнін заснував Общєство Чістих Тарєлок, то ще й тепер треба було йти слідами цього вис кочня, приносячи додому тільки відмінні оцінки й верещачи про них на всю хату. Щоби батькам не було за тебе соромно перед Партією. Тільки ось мені чогось уявлялося, що тато його, поки Володя з «Читанки» бігав по хаті, знявши черевики та портфель, сидів у туалеті й читав газету «Правда». Мугикав щось автоматично у відповідь на синочків квартальний звіт, але, якщо чесно, було йому на це все глибоко насрати. В буквальному сенсі.

Добре, що я ці свої здогади не виклала вголос Орисі Степанівні. Бо хоч у дитини й багата фантазія, а в жовтенята могли б і не прийняти. І хто б тоді стояв у ярем-чанському Музеї партизанської слави перед вітриною з гільзами і слухав «Дрємлєт прітіхший сєвєрний горад» у виконанні старшого за нас на чотири роки А-класу? І кого б тоді мама повела до ресторану «Плай» на третьому поверсі торговельного комплексу їсти відбивну з грибами?! Профукала б я все своє щастя і до ресторану вперше в житті потрапила б аж після випускного в одинадцятому класі. До речі, в той самий «Плай» – без варіантів.

Але раніше, ніж мені довелось у вигляді тоншої за папір пересоленої відбивної з грибами спробувати смаку красивого життя, мене навідав смак успіху.

Діло було ще перед школою – мені навряд чи й виповнилося шість років. Побуткомбінат, де моя мама працювала інженером-технологом, мав їхати на якусь виставку досягнень соціалістичної легкої промисловості Івано-Франківської області. Виставка була, звісна річ, у якомусь актовому залі якогось заводу чи фабрики обласного центру. Везлися туди трикотажні светри з аплікаціями, спідниці сонце-кльош і вишивані дубльонки. Ще, певно, були якісь пальта і шапки, але я найкраще запам’ятала те, що дісталося мені, – красиву, світло-сіру, з вишивкою в тон і з пухнастими китицями шубку-дублянку з капюшоном. Дісталася вона мені, на лихо, тимчасово. Її слід було продемонструвати глядачам у залі – підозрюю, що співробітникам таких самих побуткомбінатів, як і наш. Ми довго їхали автобусом з усіма маминими співробітниками, що їли, пили і співали. Відтак нас, усіх притомних дітей співробітників, повпихали в те, що на кого налазило, й виштовхали на подіум. О так, там був справжнісінький подіум: довгий, вузький, як ковбаса, котру показують по телевізору! І по ньому нам, дітям і племінникам надій радянського виробництва, слід було пройтися. От тільки всіхні діти та племінники були худі, красиві, кучеряві і з довгими віями, а я у мами була… розумна дівчинка. З відповідною солідною комплекцією. І зайвий раз, до речі, не любила всміхатися. Мене переймали занадто серйозні речі, аби беззмістовно гиготіти і гратися в нікому не цікавих ляльок чи, прости Господи, у класики.

Усіх дівчаток повбирали, як маленьких принцес. Подруги їхніх мам чи тіток захоплено цокали язиками. А на мене вдягли ту сіро-лілову дублянку, бо це було єдине, що зійшлося на животі.

Настала мить виходу на подіум. І тут – о, Йосип на кобилі! – весь апломб тих красивих дітей як вітром здуло! Познічувалися. Повтягували голови в плечі, випустили на лице, як сказав би в той час західний психотерапевт, весь свій радянський невроз. І швидко-швидко – так само як розказували б віршик на табуретці перед доволі п’яними і щиро байдужими до них дорослими – почеберяли тим подіумом. В очах страх, у рухах скутість – ні фіга не Лінда Євангеліста…

І тут на подіум вийшла Міс Дубльонка. Не усміхаючись, не роблячи зайвих рухів, вона (себто я) дійшла до кінця подіуму і, згадавши за секунду перед тим, як ЦЕ роблять тьотьки в телевізорі, утнула наступне. Підвела випростані руки в боки під прямим кутом, глянула спопеляючим поглядом в очі комусь із публіки й так само, без тіні усмішки, повільно обернулася на триста шістдесят градусів. Зал вибухнув оплесками. Люди реготали, тупотіли, свистіли. Синхронно прийшли, одним словом, у цілком не радянський захват. Я влучила в яблучко. На тлі цього нудного безкінечного показу практично однакових моделей практично однакових райцентрів опецькувата дитина дозволила собі бути інакшою. Розсмішити інших. Посміятися над собою й над загальними уявленнями про те, як має бути. Це спрацювало для мене раз і назавжди. Не можеш знайти себе в бутті-як-у-всіх – спробуй зайти з іншого боку. Світ, що не приймає тебе через невідповідність ДОСТівським лекалам, змушений буде прийняти тебе саме через якісну Інакшість.

(Про Еріка Берна й описаний ним «сценарій Зигмун-да» я тоді не знала. Досягла свого життєвого мотто емпірично, зазнавши успіху манекенниці.)

Відтак за лаштунками мене вітали всі, крім мами. Їй, такій вродливій і правильній, певно, видавалося, що з її грубенької дитини насміхаються. Можливо, вона й прошепотіла мені на вухо, що клоун із мене кепський, але під час «параду моделей» Яремчанського побуткомбінату я знову повторила свій трюк: розвівши руки в боки, зосереджено покрутилася на місці. Оплески, хоч і не такі сильні, як першого разу, повторилися. Життєва установка закріпилася назавжди: відсутність самоіронії неодмінно призвела б до депресії.

Отже, манекенницею я вже побувала. Хто там наступний у черзі на роздачі легкої слави? Співачки? Акторки? Два в одному?

Якщо тебе в Яремчі на початку дев’яностих питали: «Куди йдеш?» – і ти спокійно, буденним тоном відповідав: «Та йду на оперу», – людина навряд чи собі могла подумати, що втрапила на сторіччя назад. Тобто десь у самісінький епіцентр розквіту Австро-Угорської імперії, межи самі його маточки й тичинки. Коли над Микуличином літав на дельтаплані сам цісар Франц Йосиф, а від наших земель ходили посли аж до Сейму, наспівуючи гімн Австро-Угорщини українською мовою. І всю дорогу йшли босі, шкодували чобіт, аби щойно перед Віднем взутися й шпацирувати гонорово. В таких чоботях і у Віденську Оперу за потреби можна було б…

Але ні: в Яремчі «оперою» називався гурток оперети, де ми натхненно грали ролі й співали чарівних пісень авторства вчительки Галини Андріївни. Згаду ючи тепер ті часто-густо імпровізовані віршові діалоги, приміром, манірної киці й дурнуватого пса (його, як неважко здогадатися, грати випало мені), я просто приходжу в захват. Чудова жива мова, небанальні рими і – що найважливіше – іронія, прийом у прісній дитячій драматургії фактично заборонений.

Ролі, як завжди, роздавалися дискримінаційно: красивим дівчаткам із голосом сопрано давали грати метеликів, мух-цокотух і синичок, а некрасивим і з альтом – гусінь та всіляку іншу вальяжну наволоч. (До речі, вперше почувши десь на ICTV слово «наволоч», я була свято впевнена, що так літературно слід називати наволочку на подушку: «Мамо, а де моя улюблена наволоч із ведмедиками?») Мій шмат щастя з ворголівською п’ятнадцятиміліметровою посипкою зі слави обламався мені в опереті за п’єсою Марійки Підгірянки «В чужому пір’ї». Я мала роль Ночі. В подробицях сценарій переказувати не буду. Суть там була глибока й філософська. Мовляв, нічого шарпатися чужими землями в чужому пір’ї – однаково замучить ностальгія і муситимеш вернутися, бо щось усе тобі, як кажуть найностальгійніші ностальгуни по своїх еміграціях, «ніймьоцца». А ніймьоцца традиційно ночами. Коли нема чим зайнятися. Або коли добряче накидаєшся і хочеться себе пошкодувати, – але в дитячій повчальній п’єсі такого бути апріорі не могло. Тому Синичка, котру грала дзвінкоголоса й довговолоса донька керівнички опери, нудила світом цілком щиросердно. Так що Ніч із цього спершу дивувалася (бо всі істоти або сплять, або роблять нових істот, або відриваються по клубах чужини під ЛСД й «екстазі» – про що, знову ж таки, не йшлося в дитячій п’єсі), а потім вирішила Синичку заколихати. І тут, чисто тобі за Юнґом, уві сні до цієї манделепи, що доти про свою біду говорила хіба що тихо і сама до себе, і прийшло Правильне Рішення.

– Ох, знаю я вже, знаю, що треба серцю мому, – нічого не бажаю, лиш хочу я додому! – кричала Синичка, і у наших батьків у залі Клубу наступав Катарсис.

Фразу цю, до речі, я перейняла собі й у доросле життя. Працює як панацея. Особливо коли вертаєшся з кількатижневого гірського походу й, виїдаючи рештки давно не соленої гречки, мрієш про те, що тебе там, удома, хтось зустріне й урешті-решт нормально нагодує.

Наша опера була настільки вдалою, що одного разу на гурток прийшло неминуче – Слава. Нас запросили до самого Івано-Франківська! Та ще й не просто там закликали взяти участь у якомусь щорічному огляді самодіяльності, коли вчителям у відомості ставлять галочки, а діти дорогою назад ригають в автобусі від перележалих на сонці бутербродів, а на самісіньке Обласне Радіо!

– Діти, нашу оперу запишуть у студії й поставлять в ефір! – урочисто заявила керівничка гуртка. – Завтра всі гарно вдягніться і приходьте до Клубу. Там буде стояти червоний «ікарус». Виїзд о восьмій ранку.

Ви ніколи не замислювалися, чого ті радянські автобуси звались іменем мітичного хлопчика, що поплавив свої воскові крила, надто близько підлетівши до сонця? Автобуси – вони, звісно, не літають, бо народжені повзати, але кумедніше за ту марку було названо хіба що центр репродуктивної медицини, гінекології й неонато-логії – «Медея». Там, певно, відбою нема від знавців грецької мітології, що сповідують філософію childfree, але мусять миритися із суспільною мораллю. Ото дорогенькі родичі допекли, що треба заводити дітей, аби податок менший сплачувати, а ти собі в «Медею» шасть! – там уже все за тебе дороблять. Плюс кожній третій клієнтці бонус: отруєне весільне плаття для гіпотетичної нової нареченої твого Єдінствєнного. Жєнскоє щастьє.

У студії обласного радіо, куди ми боязко ступили в наших бантиках, білих верхах і чорних низах, усе було офіційно і серйозно. Велетенські мікрофони, що стояли там іще за мезозойської ери, оббиті запилюженим велюром стіни, товстелезне скло, крізь яке на тебе дивляться серйозні товсті дядьки з бакенбардами і в окулярах, певно, виготовлених із такого самого скла. Все це вселяло побожний страх. Тому й без того високі дівчачі голосочки тоншали до неймовірної міри і доводилося переписувати всі ці арії Синичок та їхніх високодуховних сестричок по сто разів. Коли черга врешті дійшла й до мене, я тріумфувала: настав він, мій зоряний час! І я затягла своє низьке й тужливе, що, за задумкою авторів, мало заспокоїти суєтне серце головної героїні:

– Спи, тихо спи, забудь печаль, твою вину змив щирий жаль, твою вину-у змив щирий жа-а-аль…

– Є, записано! – цокнув язиком і кнопкою на пульті бородань в окулярах.

Бобіни перестали крутитися. Мені показали на двері.

– Як то – записано?! – розгубилася я.

Чого то іншим можна співати донесхочу, а мене відразу за двері? І вчителька, замість пояснити дитині, що вона «малацца», бо ніде не зафальшувала вже з першого дубля (вочевидь, поділяючи образу тих, красивих і з тонким голоском), роздратовано мені пояснила:

– Виходь. Записані твої пісні. І не думай, що ти краща за інших.

Тут у мене й зовсім загострився когнітивний дисонанс. Я думала, що тих, хто кращий за інших, якраз і слухають по сто тисяч разів і переписують знову й знову, бо ж їх так приємно чути і кожен їхній наступний дубль іще геніальніший, ніж попередній.

На тому моя кар’єра зірки оперети закінчилася.

І хоч довелося в житті зіграти не в одному фільмі, я добре розумію, що акторка з мене так собі. Зате от манекенниця – то моє. Дарма що зросту не стає, як мінімум, зо дев’ятнадцять сантиметрів. Непідробна Слава чхала на чиїсь стандарти.

Київ – Яремча, 2012