Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 3

Коли ми були дітьми, я відмалечку вже була адекватною, а Галя тоді мало що торопала в житті. Було це пов’язане тільки з тим, що вона молодша на шість років, чи більше з тим, що я вирізнялася неймовірними здібностями, – точно не скажу. Тільки от вірила вона геть усьому, що я їй напарю. Мали ми один сакральний забобон – тему про чорний день. Її, цю тему, запровадила Наталя Петрівна на заняттях із художньої творчості. Чорний день стосувався як прямих речей, так і перевернутих. Тобто Наталя Петрівна на прикладній композиції про шматок якоїсь класної кольорової шкіри, що мала піти на об’ємну аплікацію, могла сказати:

– Не ріж посередині! Економ, скраю ріж. Лиши матеріалу на чорний день.

Так само на чорний день міг лишатися добрий клей чи суперякісний розчинник, акварельні ленінградські фарби чи пензлики з білячих хвостиків. Останні в певний час стали диким дефіцитом – чорний день уже дихав нам у спину.

А ще чорний день, як і ядерна війна, – хоч і був сам по собі жахливим явищем – використовувався у педагогічно-іронічному контексті.

– Ша-ма-ла! – по складах ділила прізвище мого однокашника Наталя Петрівна. – Ну шо ти чорний фон по сотому разу перекриваєш? Га? Бо не страшно, да, не страшно – бо чорний фон уже ніяким брудасом не запартачиш. А драпіровку кому лишив? Пушкіну? На чорний день?!

Пушкін, бідний російський поет, зринав у побуті західноукраїнських пересічних споживачів значно частіше, ніж того могли сподіватися інтелігентні апологети «їхнього всьо» в Росії. Пушкін у нас мив тарілки, робив домашню з алгебри, сапав грядки і попросту виконував усе те, що нормальній дитині було виконувати впадло.

Так ось. Про Пушкіна ми з сестрою думали тільки тоді, коли його образ зринав із татових вуст: «А взуття хто поскладає – Пушкін?» Ми уявляли собі, як поет зі своїми чорними бакенбардами порається у нас у коридорі. Але скільки не зітхай, бакенбарди самі не з’являться – береш ганчірку, протираєш полиці, складаєш взуття. І, що найсумніше, – ніяких тобі бонусів. Просто субота є субота. І в суботу, будь ласкавий, прибирай. І якщо у школі всі ставили іншим у приклад мене, бо відмінниця, тут усе було навпаки. Мама ставила мені в приклад тупеньких, але рухливих і роботящих дітей, як-от Оксана Наконечна. А на мене мама казала:

– Рохля. Ти все мені на зло робиш, щоби більше не просила, да?

Я вже була звикла до того, що я рохля. Навіть у дзеркало на себе спокійно дивилася, і на фотки, де я стою, чорно-біла і вайлувата, і тримаю за кермо пластикову машинку, явно задебільну для мого поважного восьмирічного віку, і два пасемця рідкого волосся прилипли до спітнілого великого лоба. Дивлюся спокійно і думаю: «О. Рохля».

Але так, щоби на зло, то нє. Мама, звісно, могла мені ставити в приклад роботящу Оксану Наконечну, котра, завидівши чудо техніки – наш пилосос (вони ще не мали), могла за двадцять хвилин пропилососити нам усю квартиру. Вдячна вже за чудо потриматися за Чудо… Я цим свідомо користувалася. Якщо хоче людина попрацювати, хто ж безсердечно стане відбирати у неї право на працю?!

– Ти – як твій тато! – не вгавала мама. – Керовніки. Лиш би самим нічого не робити й іншими командувати.

Насправді командувати у мене не виходило навіть самою собою. І якщо свята (за маминими словами) Оксана Наконечна швиденько все прибирала і бігла гуляти, то я була… як би то сказати… трохи не тої комплекції. Бігти – задача непосильна. Забагато в мені було кілограмів і власної гідності. Відповідно, через те я й прибирати швидко не могла. Бо була естеткою. Сиджу, бувало, перед етажеркою триповерховою: внизу складені найменш красиві й зовсім нелюбимі ґумові надувні пупси, конструктори в коробках і вкрадена у когось надворі пластмасова гальба – це Пекло. Вище йде наш, земний Світ – ляльки, їхні столики і шафки. Сидять, чай собі п’ють, одяг одна одній показують. А зовсім нагорі, де небожителі, стояло все найкрасивіше – нові іграшки, м’які звірі (ляльок я ненавиділа, звірів любила) та інші гарні предмети, що не піддавалися класифікації. Тут у мене Рай. Ну, і звісно, що цілий Світ триповерхової етажерки так запросто й остаточно не вкомплектувати – повсякчас потрібне дизайнерське втручання Вищого Розуму. Мого – в цім випадку.

Так що таке. А мама на цю містику реагувала скакалкою. Тобто скакалкою мені по дупі. Хтось їй сказав, що то каталізатор. А я – ні фіга. Сиджу собі, складаю мешканців трьох світів, співаю тужливих народних пісень і мрію, що через відкрите вікно почують мене якісь заїжджі журналісти з телебачення і прийдуть до нас на четвертий поверх брати інтерв’ю. Як, спитають вони, вам вдається так доладно розкладати ваші іграшки і так особливо співати?…

Саме на неї, спасенну «особливість», я тільки й сподівалася. Бо інакше шансу не було жодного – голос у мене не дзвенів дзвіночком, а гудів трубочкою, в яку запхали ту саму ганчірочку, що я нею стелаж недови-тирала. Тож ніколи, ніколи мене не ставили ні солісткою в хорі, ні ведучою на урочистих заходах – дарма що мала добрі дикцію і слух. Пхали мене до тих голосів, де не ставало «тримальників партії». Або де конче треба когось низького, баритонного, а хлопчики тоді ще, перед мутацією голосу, пищали так, що мати василева…

– Карпа. Будеш третім голосом.

А то й четвертим. Одного разу п’ятим. Хоча я й першим могла завити не гірш за Лару Процючку, якщо постаратися. Тільки ж усе одно перший голос – це для красивих худих білявок, у крайньому разі світло-русявок, із цибатими ногами і витріщеними ланячими очима (як у Лари Процючки). А я яка – подивіться на фотографії з машинкою: змінилося небагато. Гірка моя доленька. Але, в принципі, завжди потай вірилося, що мій унікальний талант тримають теж на Чорний День…

Коли мав прийти Чорний День, ніхто точно не знав. Але ніхто й не сумнівався у його невідворотності: прийде стопудово. І тим, хто до нього не підготувався, будуть тапки. Галя їм настане. Не моя сестра, а справжня галя – гаплик, іншим словом. Отже, треба готуватися. Недоспати, недоїсти, але підготуватися гідно.

Хоча, може, такими серйозними категоріями ми з сестрою й не керувалися, зажучуючи привезені батьками з Польщі й Чехії цукерки й шоколадки.

– Діти, а куди то ви понесли? – дивувалася кондитерським недоїдкам мама.

– На чорний день ховати, – діловито відказувала Галя. Їй усе, що я пояснила й обґрунтувала, видавалося безапеляційно важливим і апріорі зрозумілим дорослому світові, послом якого я була.

– Вкуси себе за язик! – лякався тато. – Не дай Боже нам такого дочекатися.

Ми пильно дивилися в очі батькам і впевнено продовжували свою траєкторію до розкладної тахти. Саме там, у дірках під внутрішньою оббивкою, ми і складали наше все на Чорний День.

– Ку-бі-кі-ру-бі-кі, анас-та-сія! – любила співати Галя. Співала вона це багато-багато разів підряд, як ман-тру. І тільки коли до її куртуазної мелодійки доєднувалися по черзі ми з мамою (наші голоси зливалися з її, і вона не надто помічала інтервенцію, бавлячись далі зі своєю довговолосою – дика рідкість для радянських ляльок – Золушкою), а згодом і тато (його спів, на октаву нижчий, не помітити вже не можна було), – Ку-бі-кі-ру-бі-кі, а-нас-та-сія! – Галя замовкала і плакала.

– Шо, встидно? – зловтішалась я. – Та бо шо таке дурне співати?

Хоча насправді встидно мало бути найбільше татові. Бо як він, такий великий і таким грубим голосом, міг співати таку дурню?!

Ще серед Галиних хітів була пісня про «на марском пісочькє я Марусю встрєтіл». Точніше, та її частина, що починалася зі слів «да-да-да-да-да-да-да, в розавих чулочьках, да-да-да-да, да-да-да-да…»

– Італія в карсєтє! – переможно закінчувала кучерява ангелоподібна Галя.

Ну, але вже. Справедливості ради треба сказати, що і ми з братом Юрою грішили поп-хітами в Галиному безневинно-дурному віці. Особливо ми любили Аллу Пугачову з безсмертною «А-а-а-а-а! Патіхіча-а!» і пісню, де «І сніцца нам нє рок ат касмадрома». Ну, бо ми чули таке слово «рок», і хто його там знає, від чого він може бути. (В принципі, це все не так фатально, як у тому ж десь віці у мого приятеля Артура: він діловито, в передчутті того, що в майбутньому стане музи-кантом-експериментатором, співав радянську пісню: «Я – блакінастікум, я блакіна-а-астікум». Робота собі уявляв хлопчик, прибульця з космосу, срібного блакінастікума. Його – як і нас свого часу – приголомшив той момент, коли він узнав безжальну правду про розсипаний урожай зимових яблук).

Яблука не були дефіцитними фруктами, їх ми на Чорний День із Галею не запасали. Яблука не треба було зеленими купувати в Москві, а потім ще півтижня тримати вдома на батареї, щоби дозріли. Такі маніпуляції пророблялися з терпкими бананами – було проколешся на власній нетерплячості, куснеш такий банан, а він тобі в роті ніби шерстяну шкарпетку лицьовими петлями зв’яже! Банани, в принципі, теж не підходили на Чорний День, бо могли до нього зогнити. Не те було з шоколадками й цукерками, вічними цінностями нашого дитинства. Вони за нашої пам’яті жодного разу не зіпсувалися, а завжди пахли тонко, збудливо і шоколадно. До того ж уночі вони надійно охоронялися моєю вагою – я на тій тахті з тайником спала. Навіть була колись спала в тахті, спокусившися здоровою дерев’яною поверхнею з ДВП на зміну провислим і обірваним пружинам. Не знаю, чого ми так довго не викидали ту тахту, – видно, була вона дорога татові як пам’ять про односпальне холостяцьке минуле.

Інколи Чорний День, не прийшовши сам, посилав своїх передвісників. Це було в такі дні, коли мама з татом уже давно повернулися з-за кордону і всі їхні гостинці було безапеляційно з’їдено. Всі, крім тих, що сховалися в тахту. Тоді ми з Галею, зваживши всі за і проти (а насправді лише керуючись моїм апетитом, бо Галя – завше як я), лізли руками в дірку і намацували цукерок. Витягали його, роздивлялися. І знову лізли в дірку, щоби дістати такий самий. (Ми все ховали попарно, щоб уникнути паніки розподілу, коли настане Чорний День.)

Але той щось не приходив і не приходив. Ми втомилися його чекати – й одного погожого дня заточили всі свої припаси. І не боліли в нас ні зуби, ні животи, ні совість. Тільки жаль було, що нічого більше не лишилося. Так що ми ще довго після того, в очікуванні нових закордонних надходжень, потай одна від одної лазили руками в дірки тахти. Раптом десь там ще завалялося щось на Чорний День?…

2009