Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 7

«Я згадую свою найпершу писанку…» – отак-от пафосно, у місцевій газеті, зеленим шрифтом, ні більше ні менше, світилася моя перша в житті публікація мемуарного жанру.

– Ого! На півпідвалу, – діловито, зі знанням журналістського жаргону, скаже тато.

(Я й досі не впевнена, чи означало це півшпальти, чи щось інше і що таке взагалі «шпальта». Звучить воно трохи по-ненашому, як «кшталт», «штиб», «пробі» чи «сливе». Ми так у Яремчі не казали.)

Першою моєю думкою, після того як витягла з поштової скриньки культову газету «Яремчанський вісник» (у ній нашою улюбленою з татом сторінкою була перша, з іменними анекдотами про односельчан, – так-так, у всій пресі на світі такі сторінки пасуть задніх, а у нашій газетці анекдоти були хедлайнерами) і побачила на середньому розвороті мою статтю, було: «Треба так байдуже, ніби нічого й не сталося, зім’яти її, ну, хіба що анекдоти проглянути».

Ясно, що я газету не згорнула, а тут же, на ходу читаючи свою зелену статтю, пішла з нею до магазину. Ну, а як раптом хтось зазирне мені через плече, побачить під статтею ім’я автора, і вже аж тоді я зможу отак-от байдуже, позіхаючи, газету зім’яти і підстелити її в кошик, до якого потім покладу куплені у Дуськи в Синьому магазині ковбасу, головку сиру й бідон з молоком. Або ні – ще краще! Я загорну в цю газету (моєю статтею назовні) палку ковбаси і покладу її мамі на стіл. А вона потім почне її розгортати та як побачить!

Але мені через плече ніхто по дорозі до Синього не заглянув. І по дорозі від Синього до Стоквартика – теж ніхто. І, що гірше, – навіть ніхто у нашому дворі, хоча йшла я дуже вже повільно і газету читала з одної руки, зігнувши навпіл, бо в іншій у мене висів кошик з молоком, сиром і ковбасою. Ніхто чогось свіжою пресою в той день не зацікавився.

Ну й даремно. Бо в газеті також зеленими буквами публікувалися вірші поетеси з Дори й постанови міськради. А на додаток звіти нашого Природного парку про санітарну вирубку ялинок і про антисанітарну їх висадку. Але мемуари – ще ніколи.

Отже, я вилізла з тягарем кошика і власної значущості на четвертий поверх, намазала собі великий бутерброд із маслом і неграмотною ковбасою і ще раз сіла читати себе. Та навіть не читати – бо було якось страшно і соромно повторювати хоч вголос, хоч подумки тобою ж написані слова, це нескромно! – а дивитися. Було якось дуже дивно – як то вони раптом стали надрукованими. Це ж ніби по-справжньому бути журналістом.

Поки мене розпирало від слави, шматочок відкушеної вудженої ковбаси вивалився з рота просто на слово «писачки». Я акуратно підібрала той шматочок і з’їла.

Наталя Петрівна теж мала певні ідеї щодо ковбаси. Власне, через Наталю Петрівну й художню школу і з’явилася ця стаття. Була вона прямим наслідком моєї перемоги на конкурсі юних писанкарів. Грошова премія (несосвітенна сума) і публікація замітки на тему. Про замітку на тему Наталя Петрівна подбала окремо. Знала, яка з мене заповзята писака всього, що під руку попадалося, – і яєць, і загальних зошитів у клітинку під целофаном, котрий можна було потихеньку віддирати від оранжевої паперової обкладинки, коли не йшло натхнення.

Отак я, віком десяти, а то й одинадцяти років, видала на папір канонічну фразу: «Згадую, як учителька Наталя Петрівна вклала в наші маленькі, ще невмілі руки писачки і ми повели ними кожен по своєму яєчку». Там ще було щось про тремтячі лінії, здається. І про те, як ми прогресували в писанкарській справі, кінець кінцем.

– Шо, Ірка, знаєш, шо будеш з грошима робити? – питала, віддаючи мені мій гонорар, Наталя Петрівна.

Мені було незручно від такого інтимного питання. Я буркнула гірку правду:

– На пса відкладу…

– Ех. Я б на твоєму місці пішла, купила два кілограми ковбаси і кинула маман на стіл: бачте – і я в цьому домі заробляю!

«Яке марнотратство!» – подумала б я, аби виростала не на українських і світових народних казках. Але насправді подумала, що воно, звісно, так гордо і сміливо, але ковбасу всі з’їдять, а пса я так і не матиму. Ковбаса псові не рівня.

Отже, ковбаси з гонорару я не купила, і навіть не замотала в газету ту, куплену за мамині гроші. А тільки, читаючи себе тоді, впустила шматочок з відкритого в захваті рота. Ковбасне пророцтво здійснилося пізніше!

2009