Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 8

Чому діти часто ненавидять делікатеси чи, як їх колись у нас називали, дефіцитні продукти? А от уявіть, що вам у віці п’яти років хтось запихає до писка устрицю, политу соком із розчавленого лимона, і приказує: «Їж, дитинко, – це такий делікатес!» Чи смакувала б вам та устриця? З першої спроби – навряд. Ви її, скоріш за все, виплюнули б, а може, ще й тому жартівникові біле личенько устричною мушлею подряпали. Мушля-бо гостра. Мені, правда, чогось ніхто устриць у дитинстві не пропонував. Зате, пам’ятаю, якось мама їла зелені оливки і сказала:

– На, покуштуй, це делікатес.

І я, наївна, повірила. Та так же плювалася й кривилася! Такої інтенсивності відразливі гримаси на моєму писку можна було побачити знову лише через багато років, коли в Гоа у ресторанах мені приносили розраховану на всюдисущих москалів індійську їжу без спецій…

А того разу мама через мене так помстилася власній долі за те, що якось сама в дитинстві, серед зими, жадібно накинулася на червоний кавун, а він, падлюка, обманув – виявився солоним, як сльози українського народу.

Але такі обломи – гра випадку. Геть не так я свого часу сприймала дині й банани. Їхні окремі аромати зливалися в моїй уяві в одноцілий масний дух, що, своєю чергою, виступав ідеальним реплікантом запаху гівна. Я так тоді й називала будь-який гидкий запах пукового чи какового походження:

– Бананові духи.

З наголосом на «и». Хоча можна було й на «у».

Зовсім не так було з запахом ковбаси. О, часникове блаженство! Досі дивуюся, нюшкуючи запахи асфальту й гаражу в серії експериментальних парфумів «Comme Des Garcons», чого то ніхто ще не запустив у виробництво запах ковбаси. Якщо шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок, то перші ворота на цьому шляху мусять розлітатися на друзки від пахощів вудженого щастя. Якщо чоловік, звісно, не вегетаріанець. Тоді йому навіть в’ялене нічо не поможе.

Ковбаса… Навіть тато в дитинстві дражнив мене так:

– Ірка-пірка-ковбаса, на вірьовочці оса.

Потім він це, правда, вдосконалив:

– Ірка-пірка-фрикасе, на вірьовочці о-се!

Тато дуже радів своєму винаходові, а я боязко намагалася припустити собі, що воно таке – фрикасе? Ліпше вже ковбаса. Річ зрозуміла й улюблена.

Моя сестра ковбаси могла з’їсти силу-силенну. Особливо вона… та, чого вже там, і я, і тато – словом, уся наша родина, крім акуратної мами, любила їсти ковбасу за читанням книг. Тому сестра лютилася на позичені книги:

– Як дратують ці чужі та бібліотечні книги! Не можна вже й вільно почитати, поробити закладки… – (шкірками від вудженої ковбаси).

Але в бібліотечних таки, здається, робила. Та й на позичених лишала масненькі й пахучі відбитки пальців. Порядні люди в таких випадках відкуповують понищені книги, а майбутні інтелектуали зі спокійною совістю лишають книжку в своїй бібліотеці. Проти ковбасного екслібрису не попреш.

Нещодавно моя сестра дивним чином довідалася, що я пишу про її ковбасну любов у глибокому дитинстві. І заремствувала:

– Попрошу взяти до уваги, що моя любов до ковбаси лишається вічною і незмінною в часі!

Моя теж. Хоча я вже оно скільки років не їм того, що не має ознак упізнаваної протоформи, – наприклад, фарш. Мені лише явну плоть давайте, несіть, можна з кров’ю. Правда, то вже сильно на кров’янку скидатиметься.

До крові у нас із сестрою не доходило. Принаймні коли ми билися ковбасами. Галя брала «Дрогобицьку», що непристойно дрижала. А я «Московську», котра, хоч і вражого племені, а все ж твердіша, надійніша в атаці. І так ми билися, як ті два витязі на мечах, – а були б ковбаси з підсвіткою, то й ми були б джедаями.

Мама завжди казала «Ц!», коли відкривала холодильник і з’ясовувала, що півковбаси згризено цілком, без хліба. Чогось мамам так залежить на тому, щоби хліб, мов вірний зброєносець – ідальго, обов’язково супроводжував ковбасу в її останньому поході до дитячих шлунків.

У школі в нас теж була ковбаса. Звали її Люба. Чи то Любу звали Ковбасою, нині вже й не згадаю. Тільки точно пам’ятаю, що вимовлялося воно в гуцулів «Кубаса», і коли Люба хотіла означити чиюсь іншу огрядність (хоча, якщо подумати, сама огрядною вона не була), то просто й ображено, як це роблять усі діти, називала конкурентку сосискою:

– Сусіска!

Що свідчило про неповноцінність останньої у категоріальному світі ковбасних виробів.

Сосиски в Яремчі отримували якусь не зовсім заслужену дозу презирства. Не як у Черкасах, де їх усі побожно наминали з картопляним пюре. В Яремчі сосиски – то безнадійно низька каста.

– Боже, мали би вже совість! Подавати сосиски з квашеною капустою!? – обурювалися гості після весілля Надьки Квітчучки. – Позорище!

Та фінальна подача сосисок із квашеною тушкованою капустою, від якої прийшов би у захват кожний порядний німець, за яремчанських стандартів звела нанівець усі крученики, налисники, холодці, голубці, фаршировану рибу і птицю, подані й недожерті до того. Таке враження, ніби мешканці маленьких містечок Західної України мають собі по два шлунки – один нормальний, на щодень, а другий зберігається для особливих подій, начищений, як шлюбні мешти. Вдягається той спеціальний шлунок, окрім весіль, також на ювілеї, хрестини, похорони, Різдво й Великдень.

Звісно, проти ковбаси жоден порядний шлунок не протестував. На Великдень її – прекрасну, як змія, що звилася в гнізді-кошику довкола своїх розписаних яєць, – святили. На Різдво, дочекавшись півночі – офіційного настання сьомого числа на зміну пісному шостому, – її кидалися їсти ненаситно-побожно. В усі інші дні календаря її просто нарізали й подавали на стіл: тонко, якщо припруться чужі й нелюбі гості, товстенько, якщо їде дорога родина, – аби потім ніхто не мав права казати, ніби ґазди скупі. Бо не подана вчасно ковбаса могла стати причиною для кількарічної ворожнечі.

– Нє, ну ти тільки подумай! – могла обурюватися порядна ґаздиня стосовно своєї братової. – Ну що це таке?! Ми вже їмо десерт, а вона каже: ой, забула м’ясного вам нарізати! Таку добру ковбаску мала! Все. Ні я, ні мої діти більше в ту хату ні ногою! Скупердяйка проклята. Шляк би її трафив з її ковбасою. Най ся вдусить.

Коли їдеш кудись далеко – вези з собою грудочку землі й чорний хліб. І банку сардин про всяк випадок. І тільки там, на чужині, десь у високих Гімалаях або Андах ти раптом збагнеш, як сильно бракує тобі простого й головного – сухої вудженої ковбаси з перцем. І що за паличку такої смакоти ти продаси і маму, й далай-ламу, і перуанську ламу. Але де ж то її, рідної, там узяти? Ходиш, мучишся, видираєшся на льодовики, ночуєш у зимовому спальнику, п’єш поганий ром, а її нема й нема. А є вона десь тільки там, за рожевим обрієм князівства Мустанг чи нетрями якої-небудь Хуай-на-Хуйни, і всі субститути штибу сушеного в запашному диму місцевої кухні м’яса – просто ні се, ні те, ні третє чортзна-що.

Та ось ти вертаєш до Києва, дістаєшся до зачаєної всередині великого стерильного супермаркету спеціальної духмяної крамнички, купуєш собі там повен кульок її, заносиш у машину і пожираєш у повній темряві, радіючи життю й тому, що нарешті воно здобулося на крихту сенсу. А потім тобі погано і ти блюєш – але то вже інша серія історії.

Інколи трапляється таке диво, що ковбаса водиться й на чужині. Наприклад, у Франції. І ти вже не думаєш, що мамі з татом треба купити вина й парфумів: ти вже знаєш, що насправді їм треба.

Отже, ми з подругою, що живе у Бретані з чоловіком-католиком і дітьми, котрі щовечора вимагали від мене читати їм молитву (так що кінець кінцем я їх навчила «Ом мані падме хум»), бредемо нічним ярмарком і натикаємося на – о диво! – цілий маленький будиночок із ковбас.

Ковбаса там різна, і її видимо-невидимо. З осла, з бізона, з дикого кабана. Ковбаса з качки. Із того-таки кабана чи з його кузена, але вже з чорними ягодами, ліщиною, сиром шевр, прованськими травами або чиста, тобто – тільки з перцем. Усі ковбаси сухі й прекрасні, як справжні леді та джентльмени. Хто по три ковбасні особини за десять євро, а хто й по п’ять. Спершу ми купуємо собі п’ять, потім ідемо вниз вуличкою, котру в рекламно-гламурному журналі назвали би «узкай мащьонай срєднєвєковай», і розуміємо, що без додаткових «трьох на десять» ця вуличка втрачає будь-яку свою цінність. Дядя за ковбасною ширмою згоден почекати, поки ми повернемося від банкомату, а так то він уже був складався йти додому.

– Хороший цей ковбасний дядько, нє? – питаю я у подруги, натхнена тим, що кучерявий гостроносий продавець ковбас, почувши, що ми з України, не промовчав, прийнявши нас за рабинь au pair, а спитав, чи ми тут на вакаціях.

– Точно, – каже моя подруга, – такий приємний і дуже артистичний. Напевно, він художник. І зараз мріє якнайскоріше потрапити додому і збирає всі свої ковбаси, щоби цілу ніч натхненно й ненастанно їх малювати.

Я дуже добре розумію ковбасного митця, бо й сама в дитинстві всю художню школу тільки й малювала, ліпила, викладала тканиною, набиваючи для об’єму ватою, й витинала з кольорового паперу червоно-рожево-брунатні ковбаси. Який там захід сонця! Які там устриці на скелях після відпливу в цьому бретонському містечку! Які там ліберте-егаліте-фратерніте, якщо головна французька цінність – ковбаса. Як і італійська – у них черізо. Як і німецька – у них вайсвурст. Як і українська – ліверна. Жартую. «Дрогобицька» з дитинства – жаль, у Києві така вже давно у Червоній книзі.

Отже, коли я помру, – Боже, щоби ти знав. Ніяких там персиків і квіточок на райських кущах. Хай у моєму особистому раю квітнуть і плодяться ковбаси всіх народів – але не часів, бо не всі ковбаси такі-от сухі, як оця. І не всіх їх підвішують до стелі й до неба, щоби світили людям провідними зірками.

Ковбаса. Любов моя. Forever.

Нонг Кйо, 5.02.09