Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 4

От якщо ви думаєте, що у мене в сім’ї не поталанило з музикою, ви нічо не знаєте. Бо зі спортом поталанило ще менше.

Мама після народження кучерявого ангеляти – моєї сестри – почала маніакально займатись аеробікою. Аеробіка була записана на платівці голосом бадьорої і точно худої тьоті в гетрах, з хімією і трикотажною полосочкою, що притискала їй хімію до голови. Тьотю, либонь, було сфотографовано на обкладинці платівки, а далі, у вкладеному буклеті, вже просто намальовано. Щоби люди бачили, як це правильно робиться. Бо на ранкову гімнастику по телевізору не кожна мама встане, а Джейн Фонда на відеокасетах ще до нас тоді не дісталася.

Коротше, по неділях у нас був пік цієї суспільно корисної праці над собою. Тобто мало того, що мама сама робила аеробіку у вітальні перед програвачем, ще й тата якимось дивом змушувала.

Тато на випадок холоду (ну, і тому, що так було заведено) мав у гардеробі кальсони. Білі такі, подібні на труси-переростки. Тато кальсони люто ненавидів. Надягав їх тільки під джинси тоді, коли сильно нависала мама, і називав їх КАЛІСРАКИ. Мене це слово дуже веселило, і я без кінця його повторювала. При цьому тато казав його майже пошепки, я підхоплювала веселим ревом, а мама на нас цитькала і хитала головою: «Ду-у-уже мудро!»

Тато з дитинства не був особливим прихильником спорту (азартні ігри ж не спорт?…). Тому він не мав спеціально купленого спортивного костюма. А мав зо два десятки джинсів, з яких мені мама одного разу пошила куртку. Так ось – ця аеробіка. Тато мусив робити її у своїх кальсонах. І в такій самій, із кальсонного матеріалу, кофтинці. Хтось би сказав на неї «гімнастьорка», але ж я з української родини.

То прошу, уявіть собі картину. Неділя, ранок (слава Богу, не субота – бо тоді всіх людей примушують прибирати у себе в кімнаті), грає музика. Я заходжу з кухні у вітальню, а там під платівку робить наклони вправо-вліво мама у своєму чорному з лампасами «кастіку», а біля неї так дуже старанно і зворушливо, у своїх калісраках і в калісрачній кофтинці, робить хлопок над головою і підіймає ноги назад «ножничками» тато.

«Як голуб…» – замилувалась я. Потім схаменулася, що голуб – це недостатньо круто, треба тата похвалити якось більш достойно. І я сказала:

– Тату! Ти як папугай.

Тато образився і покинув робити аеробіку. Притому назавжди.

Спільний спорт залишив нашу святу родину на поталу вудженим курям, фільмам на дивані та кросвордам у туалеті. От падлюка дика.

Яремча, 2010–2012