Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 11

– Бе-бе-бе-бе-бе-бе-бе, я не слухаю тебе. В мене дома є записка: ти свиня, а я – артистка!

Так кричав той, кому вже було нічого сказати опонентові. Позаяк у мене ніколи не бракувало слів, то свинею найчастіше лишалася саме я, а артистками радянської естради (такими з великою довгою хімією і голубими тєнями) ставали інші. Хай, звісно, ненадовго, лише на час дії магічного прокльону, але слово є слово. І, як знали навіть галицькі діти з їхнім мінімальним знанням іноземної мови, «пєрває слова дароже втарова».

Я від інших галицьких дітей ледь відрізнялася. Бо в мене бабця Ліда жила там, де «москалі». У Черкасах. Відповідно, у Черкасах на нас, сезонних прибульців із Яремчі, що розмовляли і надворі українською, казали «западенци». А п’яний поштальйон (саме «поштальйон», а не поштар, так би його в Яремчі ніхто не назвав) дядя Міша, зустрівши якось нас із Кропивою за штрикою, там, коло церкви попід цвинтарем, у відповідь на моє «добрий день» поцікавився у Кропиви:

– То шо вона, якась партійна?

– Та нє, то з приїжжих… – виписала мені індульгенцію вона.

Бо територія за штрикою була вже територією Слави-Йсу і Слави-Навіки-Бо.

– Мамо, а хто такий Бо?…

Російська в школі у нас була до четвертого класу. І, нахапавшись неуникного білінгвізму під балконами в Черкасах, я могла бути супермегазіркою на уроках. Правда, щоби стати зіркою (хоча б філології, я не кажу вже про Артистку з голубими тінями!), треба своє вистраждати і вичекати.

– Діти, – казала Орися Степанівна в першому чи другому класі, – зараз будемо перекладати слова з російської мови українською, а потім навпаки. Готові?

Ми закивали бантами і гривками.

– Стіл.

Ліс рук.

– Наталя.

– Стол! – аж підскочила Наталя.

– Зірка.

– Звєзда! – гордо встав викликаний Міша Бойчук.

Ну, і так далі. Цукерка – канфєта, синиця – сініца, ялинка – йолка. І тут раптом сталося те, що дивним чином паралізувало клас.

– Кущі.

Спершу потяглися всілякі непевні руки, хиталися туди-сюди, як очерет чи волоски довкола лисини вчителя фізики на вітрі. Й відтак безсило опадали. Моя ж стриміла гордо, як телевежа на Маковиці, бо я знала точно.

Діти щось непевно бубоніли. Орися Степанівна, здається, опитає цілий клас цих непросвітлених, аж поки зауважить мою затерплу руку й вирячені очі. Я так тягла і трясла тією рукою, що вже ледь не вкакувалася, а вона – повний ігнор. Нє, ну так нечесно?!

Все. Опитала всіх. Всіх, крім моєї погибелі – Тороуса. Він же у нас супервідмінник, як і я. І зараз точно обламає мені всі мої малинові гілки разом із кущами. Рука моя безвільно відвисла, як патичок героя-коханця, котрому на піку найвищого розпалу показали фото його вчителя фізкультури в середніх класах. І тут сталося неймовірне.

– Кущьйо! – видав Тороус.

Я ледь не впала у глибоку кому від нежданого щастя.

– Ну, давай, Карпа… – зітхнула Перша вчителька.

– Кусти!!! – тріумфально закричала я, і для мене заграла чарівна музика.

Чарівна музика у нас, власне, грала не так уже й рідко. Впродовж усього першого класу навіть. Орися Степанівна або відкривала принесену з дому музичну скриньку – пластмасову, білу, з золотими візерунками, – або сама бемкала салатовими молоточками по металевих зубчиках ксилофону.

Чарівну музику треба було заслужити неабиякими розумовими чи поведінковими здібностями на всіх чотирьох уроках. І коли Орися Степанівна казала:

– Сьогодні чарівна музика грає…

(Увесь клас жадібно тамував подих.)

– Для Лариси!

Клас голосно і заздрісно зітхав, а Лариса червоніла й дерла носа вище за свої морковні бантики.

І хоч таку саму білу музикальну шкатулку мав наш сусід дядя Ваня, я нізащо б не повірила, що був у ній хоч грам чогось чарівного. Що це за чарівне таке, якщо будь-хто його відкриє і заграє музика?!

Правда, одного разу справжній чарівній музиці для всіх настав кінець.

Діло було влітку.

Орися Степанівна на літо роздавала нам додому речі на збереження: тому кубики, тому ляльку, тому картину.

Я не пам’ятаю, кому дісталася шкатулка, але в чарівний ксилофон я як уп’ялася змокрілими від хазяйновитості пальчиками, так удома вже й відпустила.

– Шо це ти притарабанила? – поцікавилася мама.

– А, так. На канікули роздали нам…

Я невизначено махнула рукою і замкнулася в дитячій.

З блакитних шпалер на мене зацікавлено позирали ще не затерті на той час нашим із сестрою сумісним проживанням зайчики й ведмедики зі смугастими м’ячами.

«Ха-ха…» – можливо, подумала я. І, що менш можливо, здвигнула гори демонічним сміхом.

Відкрила бежеву пластмасову кришку, взяла до рук молоточки…

Шо, падлюки, з’їлисте?! Хо-хо! Лупи собі, скільки влізе! І ніхто, ніхто не забере у мене мою чарівну музику!!!

…Ніхто, крім теоретичного Першого вересня. Воно ж таки невблаганно прийде з його дурними білими фартушками, комірцями, бантами і перспективою прийому в жовтенята. Ех, куди йде молодість?…

Я годинами, довго і зажурено, вперши голову в долоні, а лікті в коліна, думала, що ж його робити. І придумала собі головне й дуже українське: не робити поки нічого. Перечекати. Подивитись, як воно піде. А там уже якось буде, бо, як казав бравий солдат Швейк, якого я тоді ще не читала, ще ніколи так не було, щоби ніяк не було.

Отак я зажучила собі тихцем чарівну музику. Не принесла її до школи ні на другий день, ні на третій, ані через тиждень. А Орися Степанівна і не згадала. Вочевидь, вирішила, що ми і так уже виросли й позбулися наївності і що в другому класі нас так просто не задуриш усілякими чарівностями, а треба вже стимулювати, як нормальних дорослих штубаків, – поганими оцінками і зауваженнями в щоденнику. Правда, воно у неї не виходило, бо Орися Степанівна була красива і добра. Але ж спробувати всі педагогічні методики треба було, як учили в педінституті.

Найбільшою трагедією для мене, пам’ятаю, стала четвірка з малювання (малювання! Предмету, в якому рівних мені не було!) просто за те, що дуже було натерто ґумкою. От звідти, певно, я й навчилася на все життя – не сумніватися. А, слідуючи настановам Наталі Петрівни, вчительки художньої творчості, вірити, що серед тисячі кривих осей симетрії точно трапиться одна рівна – тож ліпше насадити їх цілий ліс, ніж підтирати щось нервовими рухами жалюгідної заучки, аби потім у тебе акварель лягала не на нормальний папір, а на туалетний, розводячи безкраї болота.

Болота, до речі, у Яремчі завжди були з наголосом на останній склад: «Де вже пішов у тоті болота?!» А поміж тим у «тотих болотах» – зокрема в «мочарах», де ніхто не будувався і не мав городу, зате кожен бодай раз у житті попсував собі файні білі (ажурні!) шкарпетки, вдягнуті попід лакові мешти, аби піти до церкви чи на перший дзвоник, – було немало цікавих речей. Ні, плямисті ящірки, яких я приносила до класу затиснути-ми в жменю, аби потренувати дух високочастотним пищанням моїх більш вразливих однокласниць, а потім, дурло, півдня чухала руки, потруєні земноводним слизом, водилися в сухому лісі. А на болотах жила собі прекрасна пухнаста трава, до того ж завжди підсушена вітром. Ну, і як може пройти повз неї байдужим гуцульське серце, не захотівши зробити екібану?!

– Діти, правильно казати «ікебана», – казала модна і красива вчителька праці Олександра Іванівна.

У принципі, її модність і краса в порівнянні з педагогічною більшістю (Олександра Іванівна ніколи не вдягала синіх спортивних рейтузів і білих ґумаків під чорну пряму спідницю) вже самі по собі були вагомими аргументами, але ж яке там – екібану придумали ми з Христиною Грицанючкою, то нам і ліпше знати!

Ну, добре. Якщо чесно, екібану придумала сама Христина, без мене. Як придумала потім грати «в моди» і записувати наші голоси поверх голосів справжніх співаків (зіставивши докупи два магнітофони – один із піснею, другий на запис – і щосили перекрикуючи горопашного естрадного виконавця, отримувати справжню фонограму – хоч посилай на радіо). Але ж було те все у мене вдома! І мої то були магнітофони, і мій пластилін, і мої голки з нитками, так що я, як нормальний одинадцятирічний капіталіст, частину патенту зареєструвала на себе.

Екібана робилася так: на картоні відмальовувався контур кленового листка. Вирізалася форма. По центру пришивався шматок пластиліну (пробували спершу на клей – відпадало в найганебніший момент), із виворітного боку одразу робили нитяну петлю під цвяшок. Ну, а відтак гуляла душа: у пластилін пхалося все, що полишалося сухого з маминих днів народжень і сусідських городів: голівки троянд, засушені лаковані гілочки, квітки безсмертника і пухнасті китиці болотної трави, котру ніхто не знав, як звати. Фіксувалася ця вся небачена краса зрозуміло чим – лаком для волосся – і так і висіла на стіні між образами віднедавна вже всім дозволеного Боженька і портретами Шевченка, аж поки якийсь паплюжий кіт не вирішував подерти це декоративно-прикладне мистецтво і, пожувавши його, зригнути вам на постіль, почистивши свій ніжний шлуночок. І мама все одно любитиме його явно більше за вас, і тим паче за вашу потенційну собаку, котру ви вже стільки років поспіль клянчите вам купити у Франківську на псячому базарі, і хай би той кіт дурний і срав на крохмальні подушки, і сцяв у мамині модельні туфлі-лодочки, а мама лише скаже: «Та то він ревнує, тому і мітить…» – і візьме його з собою на коліна дивитися телевізор увечері, натомість вам лише скаже спершу: «Діти, заплющіть очі!», а відтак і зовсім вижене спати, бо там таке кіно показують на початку 90-х, що хіба від початку до кінця сидіти з закритими очима…