Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 9

1

У першому класі Орися Степанівна вголос читала з «Читанки»:

– Пам’ятаєш, там, на розі, де ти щодня повертаєш у маленьку вуличку до школи, сидить чорний хлопчик? Звати його Тобі. Йому стільки ж років, як і тобі, він залюбки грався б і вивчав різні предмети, як і ти. Але Тобі не може ходити до школи. Йому не так пощастило, як тобі. Він мусить щодня сидіти на своєму стільчику під магазином, чекаючи, коли хтось навідається до нього почистити взуття. Так Тобі заробляє на життя. Крім Тобі в його негритянській родині є ще троє маленьких братиків і сестричок. Батька немає, а їсти дітям треба щодня…

Ну, десь так. Далі пропонувалося не відводити від Тобі очей і ще раз зрозуміти, як же мені, незґрабі, котра йде до школи, пощастило.

Я слухала й зосереджено думала, де ж у нас у Яремчі сидить отой Тобі. Ну, так, на повороті з вулиці Леніна на вулицю, що веде до Маленької школи, є магазин. «Едельвейс» називається. А біля нього – три автомати з газованою водою. Два з білою по одній копійці і один з жовтою по три, бо солодка. Але ніякого хлопчика-негра зі щітками для взуття я там не бачила. Гм. Треба ше завтра подивитися.

А то ще була історія про червоні шкіряні черевички для негритянської дівчинки, чия мама працювала на фабриці. Так ось, працювала вона днями і ночами, поки наскладала дитині на омріяні капчики, купила їх без примірки (чи то для сюрпризу, чи тому, що неграм міряти взуття в безсердечній Америці зась), а вони малій і не підійшли. Замалі виявилися. Бідна мама повернулася в магазин, поміняти товарну одиницю хоче, а продавці: ноу-ноу, мадам. Як то ми їх назад заберемо, якщо в них улізала нога чорного чєловєка? А звідки знаємо, шо влізала? Так все просто: якби не влізала, як би ви взнали, шо капець замалий?!

Бідна мама-негр розвернулася, щоби похнюплено йти додому, аж тут нагодився цілком білий дядя, та ще й пристойно вдягнений, із аболіціоністів, видно, родом, вийняв у неї коробку з рук і каже: я візьму. У мене в дочки от якраз такий розмір.

Локальний хепі-енд не відміняв головної моралі: ми, падлюки з другого класу, мали щодня радіти і молитися бронзовим барельєфам героїв ВВВ за те, що живемо в Радянському Союзі. Де можна безкоштовно ходити в школу й безпроблемно купувати чорні, білі й сірі чешки свого розміру у «Спорттоварах». Червоні з’являлися рідше. Та й куди їх вдягати, якщо дівчатка – то завжди сніжинки, а хлопчики – зайчики? Хіба б лисичка якась затесалась у тих червоних чешках.

2

Дев’яносто другий рік.

Важко нині сказати, що за психоз на нас тоді напав був з приводу целофанових кульків. Бо ж наче не ходили вже діти з радянськими ранцями, прикрашеними кволими зайчиками-ведмедиками і класними дошками, – у всіх з’явилася якась подоба рюкзаків. Але чи то ми вже доперли, що носити рюкзак на двох плечах некруто, але ще не доперли, що на одному круто, чи просто щось, що несеш у руках, робило з тебе серйозну дорослу даму – чисто тобі Наталку Короташку з восьмого класу в рожевому спортивному костюмі з її карешною стрижкою по боках і хімією нагорі (!), – світ нашої школи заполонили кольорові пластикові пакети. Чи, якщо чесно, целофанові кульки.

Та й не тільки нашої. По всіх містах і селах України пішла оця трендова хвиля, і не спинити її, як не спинити хвилю народного обурення з приводу (тут уже кожен хай вставить собі щось своє утопічне, за що б наче варто поборотися, але шо ж воно дасть). В Івано-Франківську, приміром, наймоднішим вважався той, хто мав собі кульок «Мальборо». Тобто, вибачте, «Marlboro». Правда, вже тих кульків, якщо подеруться, не зашивали нитками тон в тон, як в інститутську молодість моєї мами, коли за імпортний кульок у спекулянта в громадському туалеті віддавалося три карбованці за стипендії сорок шість (це якщо маєш одну четвірку).

І хто б коли міг повірити, що в бідній, нещасній і загниваючій Америці в ті кульки пакувалося сміття і викидалося геть! І ніхто їх не прав, і вживалося до них жахливе слово «одноразовий»! Брехня, достойна того, щоби плюнути межи очі, тільки от у середовищі київських студенток інституту легкої промисловості так чогось не було заведено.

До школи міста Яремчі ми з Кропивою поміж інших ходили з імпортними кульками. Тоді ми навряд чи повірили б, що лише за кілька років такі самі кульки будемо дерти, як мавпи газету, й обмотувати ними свої сала – з благою метою схуднення. Поки що все було в блаженному невіданні. І навіть Кропива не виставляла на парту свою праву сіроколготасту ногу, не ялозила по ній нарочито руками, посилено зображаючи невимушеність, і не обурювалася:

– А шо?! В Америці так можна, то чого в нас не можна? Давайте нарешті школа стане нармальною!!!

Мене в цій усій ситуації пошуку демократії в системі освіти найбільше тривожила естетика «хлопчатобумажної» колготи. Цього ганебного рябого витвору легкої промисловості Радянського Союзу, котрий (витвір) завжди спадав, і морщився, і натирав між ногами хвилястою «жопою», і тримав форму ноги власника з припуском. Зате в них можна було заодно вдягати хлопців і не можна було переплутати, де зад, а де перед, – такими промовистими були жирні шви. Ага, ну і тепер би їх точно продавали в Європі задорого, з поміткою «біо».

…Шкільний мій день почався як завжди. Заспала, заїла, відшукала колготи. Згребла сякі-такі книжки, зітхнула, пішла їх пакувати. І тут…

Ой леле, лишенько, сто калавурів! Мій кульок пропав! Навіть не хотілося думати, хто і куди його забрати міг. Тато на роботу взяв понести банку тушівки для перевіряючого? Чи мама щось запакувала – ну, банку грибів там, щоби хоч щось вціліло від перевіряючого, – і кудись поставила? Галя – поза підозрою. Вона мала, ще нічо в моді не шарить і ходить до школи зі своїм салатово-рожевим рюкзачком. Хоч як там, пропажа мого кулька в чиїхось корисливих цілях – дике святотатство.

Я понипала сюди-туди квартирою. Нипати довго не видавалося, урок починався за п’ятнадцять хвилин. Нічого путнього з царства поліетиленових удома не знаходилося. Тож я зітхнула й дістала те, що мало стати моїм вічним ганьбовиськом і штампом не-модності: кульок із НАШИМИ буквами. Лежав він «під телефоном», і в ньому споконвіку зберігалися креми і щітки для взуття. Називався він відповідно: «Фірма “Взуття”». Якийсь такий сіро-блідий кульок.

Я йшла з ним до школи, намагаючись нікого не обігнати і ні з ким не порівнятися. Бо навіть закрити це позорище було ніяк: перша буква Ф – вона ж явно не закордонна, а остання, Я, могла проканати хіба що для трієчників як перевернута R. Вони, трієчники, навіть повироставши і ставши власниками малих і середніх бізнесів, запросто можуть сплутати на рекламах своїх товарів букви И і N. А яка їм різниця? Головне, щоб покупець загальну суть схоплював.

В універі – і не радянський час же давно, і давно не час перших ринків – наші дівулі озброювалися паперовими пакетиками від гламурного шопінгу. Бажано, щоби на ньому був логотип мережі бутиків брендового одягу чи якоїсь дорогої (в жодному разі не мережевої!) косметики. Так що, запхнувши свою реальну косметичку в мацюпусіньку сумочку, можна було кинути конспекти в кульок і поспішати на пари. Така собі заклопотана сучасна дівчина після успішного шопінгу. Ага, о восьмій ранку.

3

Тільки чого це я, розволочене буржуазне дівчисько, насміхаюся зі святої активності – шопінгу? «Вот в савєцкає врємя била уваженіє…» – прокректав би Шопінг, якби носив трєнікі і з якихось причин не зміг емігрувати на історичну батьківщину. І був би вщент правий. Пригадаймо-но хором трошки сумєрків богов…

…Зранку від гаража вся родина розгрібала сніг. Власне, навіть не зранку ще, а затемна, годині о п’ятій. Поки сяк-так розчиститься дорога за ворота і після довгих буксувань машина таки за них виїде, вже і сьома настане. Запакувавшися в «жигулі», сімейство доїздило до якогось дивного підвалу, де вже, здається, з ночі було повно людей. То була Черга. В Черзі всім давалося чого-небудь по одному в руки. Так що в чергу ставала ціла родина по одному через трьох чоловік, і як тільки першому відпускали, він перебігав до останнього, щоб їм обом потім дали щось по одному в руки, – ну, і так далі. Виходило – з огляду на те, що так чинив кожен, – безкінечне замкнуте коло.

То було у Франківську, обласному центрі. В Яремчі все було подібно, тільки в трохи менших масштабах. Кожен кожного знав, і прикинутись новою людиною не можна було саме через гнів місцевих мешканців – вклєли би за пачку масла тебе, твого двоюрідного брата і твого пса на ланцу. «Зато в Києві – ізобіліє…» – зітхали люди. Ага, в Києві було аж на два види ковбаси більше.

У Яремчі люди приходили на базар (там був молочний магазин) і ставали в чергу ще перед тим, як приїде машина з молоком і сметаною. Отримавши величезні сірі сметанні бідони, продавчиня закривала наглухо двері. Щоби в спокійній атмосфері набрати нормальної сметани собі, кумі, братові і сватові, а відтак так само спокійно, без стресу домішавши в бідони чогось, відомого тільки їй і її сповідальнику, і довівши все до первозданного об’єму, відчинити двері смертним.

Смертні все це чисто по-людськи розуміли і терпляче чекали. Відтак хтось вираховував, що за цей час Нуська могла не те що розбавити сметану, а й зганяти до себе в Ямну з бідоном і назад, і починав гаратати в металеві сині двері магазину. Коли стукіт спраглих сметани яремчанців ставав нестерпним, невдоволена Нуська відкривала і через «не хочу» починала відпускати сметану.

Потім хтось міг сказати, що йде в «Едельвейс». Уже згадуваний тут гастроном.

– А шо там?

– Та, кажуть, Сліпа Марія кури дає! Після другої.

До «після другої» ще добрих чотири години. Але нащо час втрачати? Треба йти займати чергу. Життєво важливі справи не відкладають.

Сліпа Марія, звісна річ, не могла користуватися касовим апаратом. І не тільки тому, що була підсліпувата, а ще й тому, що не мала того касового апарата. Був один, кажуть, у відділі самообслуговування, але хто його бачив? І що коли завозять у той відділ? Туалетний папір хіба що. Але, шоби срати, треба їсти. А їжа – вона серйозні руки любить, господарські. Продавецькі тобто.

Тож Сліпа Марія чудово почувалася зі своєю допотопною рахівницею. Вага в її відділі теж не стояла на видноті. А нашо? Професіонал і без ваги впорається.

– Мені дві курки, Маріко!

Марія досягала дві курки, простягала їх щасливому власникові й відраховувала на рахівниці в якийсь тільки їй відомий спосіб кілька круглячків: туди-сюди.

– Три двадцять вісім з вас!

Марія завжди все важила і рахувала з точністю до копієчки. А ще при цьому примовляла щось типу:

– Ось, прошу, дорогенький, їжте на здоров’я, золотенький!

І хоч за дорогеньким стояла черга з сотні мисливців за бульйоном, нікому й на гадку не спадало спитати: а як то вона порахувала так? – чи перевірити з вагою. І тільки вдома, коли жінка, недорахувавшись приблизно карбованця чи й більше, надгризала дорогенькому голову, золотенький починав матюкатися й клястися розібратись із тою Марією. А як ти розберешся? Чека нема, солідарності покупців в умовах дефіциту – і поготів.

4

А ще в радянські часи існувала «політінформація». Інформації не було, політика теж усім ясно, яким плюралізмом вигравала на сонці свободи, зате Зошит з Політінформації мусив бути на парті щосереди за п’ятна дцять хвилин до початку уроку. В Зошит з Політінформації слід було наклеїти витяту новину про те, як зле живеться в Америці. Як страшно там, і голодно, і холодно, а от у нас – розвернись душа: сніг заслав лісову самоту, прикордонник стоїть на посту, і спокійно народ наш живе, наша армія нас береже. Чого ви смієтеся? Ми таке в другому класі співали, щойно варто було закінчитися сезонові новорічних ранків і пісень про зайчика в міксі з клятвами про наше благонадійне майбутнє:

– Ми виростемо дужими, мов у гаю-у дубки-и, орати поле будемо, і сіять за-га-любки-и, і сіять залюбки… – співали ми тоненькими голосками під баян Орисі Степанівни.

І була то пісня в темпі вальсу. І кожен з нас, хоч тоді чесно збирався бути космонавтом, співав про те, що стане комбайнером. Точнісінько так само, як хотілося бути принцесою чи піратом, а треба було бути сніжинкою чи зайчиком.

Відтак, через зовсім небагато років, прямісінько перед тим, як Радянський Союз збирався ґєґнути, у кожного другого в нашій школі почали знаходитися якісь родичі в Америці, Канаді – а у Кропиви аж з Австралії вуйко був намалювався. Родичі ті навіть, було, приїздили навідати нас, сіромах. Плакали, землю цілували, калину за вікном видивлялися, роздавали щедро ношений одяг із великих валіз і по шість доларів кожному видавали. Кропив’ячого вуйка Яремчею водила вся родина, і кожен із завмиранням серця стежив за вуйковими рухами в напрямку кишень: ану раптом сягне й вийме звідтіля кожному по сто доларів?! І Мар’янка несла вуйкові кульок, а Надійка сумку, а двоюрідні племінники ще й руки подавали, би вуйко сі не пісковзнулиси та й не вбилиси на болотах Орфинового.

Правда, всі ті наші родичі якось на нас трохи поображалися, що ми не в землянках живемо і не співаємо з ранку до ночі тужливих народних пісень, повбиравши вишиванки. І не скачемо до неба від радості, що цьоця з Канади повезе нас до Львова у валютний магазин «Каштан» на закупи. Гм, супилися закордонні родичі, оглядаючи щедро накриті для них столи, то ви тут не так уже й бідно живете… Та й попакувалися в літаки і полетіли назад у свої торонти. І більше так і не показувалися. Сидять собі в Діяспорі і захищають Правопис, Хустки з пацьорками і нитки «муліне» – через ностальгію головно, бо ж був час, коли лиш ті хустки з тотими нитками дозволяли Звідти сюди слати. Хустку можна було вбрати до церкви або перепродати, нитками – вишивати подушку. Що робили ті, кому якимось дивом діставалися ще й шизофренічних кольорів і візерунків краватки, уявити важко. Певно, ставали з тої радості панк-музикантами, як Артим, аби свої краватки вигуляти перед чесним галицьким населенням. Спершу Артима навіть на Всесвітні Фестивалі гуцулів кликали, а вже потім зрозуміли, що до чого.

…

Ну ось, Радянський Союз давно кінчився, залишивши по собі три добрі речі: гречку, кабачкову ікру і згущівку. Хоча ні, згущівку й у Лаосі знайти можна – солодкий слід привиду комунізму. Вони ще там його, до речі, й досі будувати намагаються. І те, що природна жадоба пролетаря до грошей так чи інакше зумовлює прихід капіталістичного Анцихриста, ні в кого не викликає ані когнітивних дисонансів, ані побоювань.

У північних корейців оно взагалі все в соєвому шоколаді – ходять дружно на паради в підколінках, ракети красиві виробляють, заборонено мріють про презервативи, бо ж стільки корисних речей із цієї буржуазної розкоші зробити можна було б, аби тільки частіше їм південні брати ладували ті гумки в саморобні дирижаблики й через кордон запускали.

А китайці – шо китайці? Китайці й так уже заполонили світ. Вдивіться уважніше в лице вашого сусіда поверхом нижче. У мене оно шарпей, собака моя, – і та китаєць. І як почне собі деколи чухатися, то єдине, що змусить її перестати, – запущений у неї журнал з портретом Мао Цзедуна роботи Енді Воргола.

Тільки Енді Воргол зі своїм поп-артом уже себе зжив як тенденція в оздобі українських кнайп. Нащо нам поп-арт, якщо є Попа-довгограй – Совієт Естетік називається? Всі ці вареничні-побєди, пивні-пролетарські, шопінг-центри-більшовики… А назви страв із прицілом на «вспомнім староє»? Я вже мовчу про кволі спроби повдягати молодняк у символіку КПУ – та ви спитайте в них, у якому році Жовтневий переворот стався, дідька лисого скажуть, вони історію прогулювали. Зате ми всі спокійнісінько живемо і навіть не так аж обурюємося, чого то в незалежній Україні 2012 року Перший національний канал на 9 травня транслює парад із Москви.

Ні, я не буду тим, хто вбачає романтику в минулих радянських часах, радити навіть такого очевидного, як походу на Меморіал жертв голодомору чи читання елементарних книжок із історично правдивими фактами. Бо чи воно щось дасть?…

Ні, для повноти й чесності картини всім радянським ностальгунам після багатозначного зітхання варто б додавати: «А ше в ті часи Хуй добре стояв, тиск не був високий і артрит не мучив». Чи, у випадку ностальгунів юних, згадувати рибну катлєтку в садіку і те, як дєвочка Маша показувала в тиху годину свої ґендерні відмінності…

P. S. Але, якщо в селі Суботові стоїть усім нам сумно відома України домовина, то в селі Зелена, Надвірнян-ського району, поміж дуже бідних, напіврозвалених хаток, підпертий двома палями, стоїть собі… Бар. І знаєте, як той бар називається? «Ренесанс». Отак-от. Дулю з маком усім. Venceremos!

Яремча, 2011 – Київ, 2012