Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 6

– Поїдемо до Німеччини! – оголосила мама восьмирічній мені, і звучало це десь так само реально, як коли б нашому вісімдесятирічному сусіду Шуріку запропонували полетіти в космос.

Отже, мене брали, а дворічну Галю – ні. Це означало головне: нікого не доведеться бавити і всі солодощі діставатимуться виключно мені, а на всі нові іграшки я і тільки я матиму право першої ночі! Ага, ну так. Іще картинні галереї, музеї та інші другорядні речі.

Для того щоби кудись поїхати за межі Радянського Союзу, треба бути вклеєним у мамин паспорт.

– Підемо у фотоательє, – постановила мама. – Треба тобі паспортну фотографію.

Я вже десь чула, що паспортна фотографія – то надзвичайно важливо. Бо потім, у старості, коли забудеш, яким ти був, тільки з паспортної фотографії про себе й судитимеш. (Лишенько! Нащадки, глянувши на мій уже «дорослий» паспорт, вважатимуть мене закоренілою рогулихою з прямим проділом, чорним гольфом під горло і яскраво-салатовим піджаком поверх того гольфа… Та ще й лице в ті часи модно було робити серйозне, ба навіть звірське, і вбережи тебе Боже всміхнутися!)

Тоді, як і на описаному сімнадцятирічному фотороботі, я страшенно довго вибирала, що б то вбрати на мою першу закордонну фотографію. Мучилася. Знімала одне й натягала інше. Кольори ніяк не підходили. Нарешті в кастингу переміг рожевий спортивний костюмчик. (Це при тому, що фото було чорно-біле…)

Мама акуратно підстригла й причесала мені гривку. Я сіла на стілець до фотографа з рівною спиною й дуже рівним ротом – жоден кутик нікуди не смикнувся, як і жоден м’яз на обличчі радянського громадянина, що збирається за соціалістичний кордон.

Якби мене тоді хтось із офіційних представників посольства чи офіцер на кордоні спитав про мету поїздки, я б відповіла:

– Пупсіки.

Саме так. Маленькі німецькі пупсики. З головами, що пахли цукерками, мали шоколадний колір і навіть трохи смакували шоколадом, якщо їх покусати. Пупсики цікавили мене ще більше, ніж ковбаса і шинка, котру, як подейкували, німці їдять на сніданок, обід і вечерю, зовсім не дбаючи про життєву необхідність першого у своєму щоденному раціоні. До того ж ковбаси завжди могла накрасти у себе на м’ясокомбінаті й принести моїй бабці Галька Сліпа, а от пупсиків їй не накрасти й у наступній інкарнації.

Подібні пупсики вже були у когось у дворі в Черкасах. Ба навіть були справжні Пупси, завбільшки з реальне немовля, гумові, з очима, що заплющувалися. От тільки у мене було щось пластмасове й тверде, що називалося «Кукла Валік». Очі в кукли-валіка були намальовані фарбою – блакитноока кукла-валік ніколи не спала. Голову вона мала лису й гладеньку (на фарбі для волосся радянська іграшкова індустрія заощадила). І дарма, що у мене була ціла армія Собачок-Жовтиків і Черепашок-Лесь – уже не кажучи про ляльок, котрих я, малий мізантроп, ще в незапам’ятні часи безхмарного дитинства покалякала ручками, постригла тупими ножицями і просто назавжди лишила мерзнути без одягу їхні ґумові та пластмасові тіла. Мені потрібен був ВІН – Німецький Пупсик.

(Підозрюю, до речі, що далеко не мені одній. Бо чим іще можна пояснити популярність серед уже дорослих українських жінок цього певного сексотипу: коротенького кругленького чоловічка з рум’яними щічками й масним пухким ротиком? Якщо додати сюди хитрі очиці й ледь хвилясте, поки все не випаде, волоссячко, то й постане він – омріяний Німецький Пупсик.)

Так і почалася моя Одіссея. «У пошуках Шоколадноголового Пупсика». Через усю Україну й Польщу до Німеччини. Рава Пупська, Пупсемишль, Пупсезден… Лайф із лайф, пупсик є пупсик. І він, падлюка, марився мені, як вогні святого Ельма: на вирваних і віднесених вітром сторінках каталогу «Otto», на наклейках від нікому не відомих жувачок, у кошику з іграшками в кожному німецькому домі, де ми зупинялися в батьківських друзів, але жодного разу – в якому-небудь загумінковому дитячому світі, де його можна було б КУПИТИ.

На самому початку я видивлялася за своїм Пупсиком у Польщі. Польща на той момент асоціювалася в пересічного українця, не обтяженого пам’яттю про родичів після операції «Вісла», зі всеохопним Базаром. І до того, як у Польщі почали ВСЕ купувати, в Польщу спочатку ВСЕ продали.

Возилися до Польщі всі різновиди надбання радянської промисловості – від ковзанів і розеток до туалетного паперу. Бізнес-мова, відповідно, творилася на місці. Коли хочеш продати, то й китайською заговориш. Спитайте у мого тата – він до Китаю по пуховики їздив.

– Каліфана, длюга, длюга! – кричали там ґрона китайців. – Пухавіка, пухавіка!

Так я його все й запам’ятала. І аби мене, не дай Боже, злапали були за нелегальним переходом китайського кордону, я б тоді приблизно цими словами й оперувала. А лишили б живою, то без акценту сказала б «сяй сяй» («дякую» по-нашому).

Дядя Володя Наконечний, наш сусід і друг мами з татом, до Китаю не їздив. Але в Перемишлі цілком професійно розпродував здобутки радянського виробництва. Той самий туалетний папір, приміром.

– Папєж до дупи! Папєж до дупи! – тоном ранкового продавця газет кричав дядя Володя.

І де йому було знати, що «папєж» польською – ніякий не папір, а сам справдешній Папа Римський. Як його не прибили ревні католики – незрозуміло. Але везіння мав ще те, бо весь свій папєж порозпродував.

А жінки, що продавали штучні троянди, самі було ледь не побили своїх польських покупчинь. Троянди були різних відтінків червоного кольору: від пурпурного до ніжно-рожевого.

– Ілє те бляді?… – цікавилися польки ціною, і наші жіночки самі наливалися фарбою не гірше за найнасиченіші троянди.

– Та, пані, та де ви такі слова кажете?! – обурювались жіночки. – Де бляді, які бляді?! Їх у церкві ставити можна!

Польки знизували плечима і йшли до інших продавчинь купувати собі ті бляді – перепрошую: бліді, світло-рожеві троянди.

Моя мама була жінка практична: як то їхати дурної через Польщу і не зайнятися Активністю Всіх Українців – не продати Щось і Щось не купити? Так що ми теж пішли на Базар і Щось повикладали на газетку. Правда, простоявши на спеці пару годин і взявши нарешті до уваги слова нашого інтелігентного тата, що вже і сяк, і так нервувався з приводу того, що ми ж то, взагалі-то, в гості їхали, а не отак-во тут час втрачати, мама змилостивилася над польськими клієнтами, і попит умить перевищив пропозицію: розпродали рештки викруток, бритв і якихось незрозумілих мені ґумок за безцінь, аби їхати далі з легкою душею й багажником.

– То єст пані цурка?! – шоковано-улесливо цікавилися вдоволені наші покупчині, великі, білі й розкішні, оглядаючи худеньку маму й огрядну мене. На вигляд між нами важко було провести двадцятирічну різницю.

Мама пишалася. Я горювала. І тільки покупка мені рожевого електронного годинника, що пахнув жувачками, трохи навернула вектори життя у правильний бік. Поки я в тому годиннику не помила руки в фонтані на площі…

Відтоді я ношу тільки механіку і під страхом смерті не дозволяю собі подібного хамства з фонтанами.

У Польщі були в широкому доступі смажена ковбаса і льоди – величезне таке морозиво. Отже, це вже майже країна мрій, вирішила я. Тільки Пупсиків тут не буває – я знаю, бо весь Базар оббігала…

Блєск Саксонії і Красата Прусії воплотилися для мене головно в Голих Тьотьках. Уже й не знаю, були то особливості статевого дозрівання чи відголоски пошуку того ж Пупсика, але в Дрезденській картинній галереї приціл у мене був конкретно визначений.

– Подивися, доцю, ось Сикстинська Мадонна… – сіяла мені в голову вічне мама. – Бачиш, у святого тут шість пальців?

Кількість пальців у Папи мене обходила мало. Зате он у тої тітоньки дві циці, що мене цілковито влаштовувало. А ще більше мене влаштовувало те, що тітонька далеко не худа, і складок у неї значно більше, ніж у мене, але ж он бач яка – і художник її намалював, і в галерею повісили, і гроші за вхід беруть.

– …столітті. Розумієш? – закінчила мама щось, почате направду в якомусь сивому столітті.

Га?… Ага. Розумію.

І в кожній наступній залі очі мої вишукували нову й нову голу натуру, так що дивуватися хлопцям-підліткам, що тупо гиготять на занятті з історії мистецтв на вигляд грецьких богинь, не варто. Відмінниці нічим за них не кращі.

Відтак мої культурні батьки повели мене в якусь відому на весь світ Скарбницю, де я некультурно займала свою голову одним питанням: як би то ці скарби можна було з-під скла видобути й непомітно звідси винести. Оно оця корона, приміром, нічогенько б мені пасувала, а кольє б на трельяжі собі висіло, око тішило. Чаша ота – ну, вона так собі. У бабці в Черкасах таких, із золотом, повно в серванті. Хіба що камінці з неї повиколупувати…

(От пишу це все й усвідомлюю: дідька лисого мені коли тепер візу дадуть до Німеччини. Точно вирішать їхні компетентні органи, що плекала я каварний план грабунку культурної спадщини понад двадцять років…)

Звісно ж, у певний момент мене загризла совість і я схотіла якось компенсувати чорні думки внесенням Краси у Всесвіт:

– Ма… Я би щось помалювала.

Мама, зрадівши, що причастя до світового образотворчого мистецтва надихнуло і її непересічне чадо на створення бодай чогось, миттю роздобула мені великий ватман, фломастери й акварельні фарби.

– Шо – це всьо?… – скривилась я.

Ну, та бо ж нам із Галею на той час Цьоця-з-Канади передала була аж шістдесят (!!!) фломастерів усіх можливих на світі кольорів. І нам їх спершу було дуже жалко вимальовувати, а коли вони почали підсихати і неминуче стала наближатися перспектива заливання їх дікалоном, мистецтво в домі закипіло. Ми малювали всіх можливих принцес, замки, коняк, квіти, подарунки, зірки, сонце і навіть залізницю.

У домі, де нас прийняли, був хлопчик, трохи за мене молодший. Зовсім мала різниця в цьому віці означає прірву. Заколегувати з цим істинним арійцем, що мав біляве волосся, гостроконечні день-народженнєві ковпаки і писклявий голос, мені б не вдалося, навіть якби ми розмовляли однією мовою. У нього було море іграшок, але того, Єдиного, поміж них не було. А кому цікавий не-власник Пупсика?…

– Мам, диви, шо я найшла… – Я простягнула мамі немаленького номіналу купюру, випорпану десь із-під ліжка дитячої кімнати.

Мама миттєво віддала її батькам Білявої Бестії.

– Звідки у малого такі гроші? – здивувалася тоді вона.

А я тепер-от сиджу і думаю, що то воно було: розкидався той малий так хвацько кишеньковими грішми, поцупив їх у батьків і невдало сховав чи все-таки самі батьки – а точніше, нова дружина татового друга – в такий спосіб нас перевіряла: привласнить чи ні мала українська незґраба красиві дойчмарки?…

Я завжди бачу в людях краще. Але знаю про справжнє.

Наївшись донесхочу омріяних булок із маслом, шинкою й салямі, я пішла нагору, в кімнату до малого (де мене тимчасово поселили, виселивши законного власника), малювати. Намалювала красиву церкву з золотою банею, багато людей і будинків. От, думаю, залишу тут на згадку малюнок – хай бачать, як у нас на Вкраїні гарно. Старалася. Залишила все те душевно розфарбоване аквареллю на видноті, аби висихало. А сама пішла вниз, на кухню, до дорослих. Бо «несхочу» не має меж, коли йдеться про бутерброди без супроводу зупи.

Аж ось за якийсь час туди ж, після візиту в дитячу кімнату (це було зрозуміло з гуркоту дерев’яних сходів), навідався білявий пуцьвірінок. Він узяв мене за руку (дорослі схвально вигукнули «О!», й мені довелося всміхатися) і потягнув за собою нагору. Серце моє забилося: він же точно побачив мій малюнок і хоче висловити свій захват із цього приводу! Того й гляди, ми подружимося.

– Ком, ком! – підбадьорював він мене.

У кімнаті малюнка не було. Двері на балкон були відчинені. За вікном ішов сильний дощ. Малий дотягнув мене за руку на балкон і нарешті відпустив – його рука була йому потрібна для тріумфального жесту:

– Шау маль!!!

Себто подивися…

Баня моєї церковці вже остаточно розпливлася під холодними патьоками дощу. Малюнок лежав на мокрій землі, і всі мої кольори поволі змішувалися воєдино, аби навіки розтектися в різні сторони під натиском байдужої стихії.

Я, звісно, збігла вниз, і, звісно, занесла малюнок до будинку, і, звісно, намагалася не плакати. А малий ходив такий гордий із себе і так потирав пухкенькі ручки, що от-от, диви, запищить і трісне від переповнення собою. Найсумнішим для мене було в цій ситуації те, що ніхто не зміг мені пояснити мотивації цього вчинку. Прийнято в них так, може? Це як ковбасу їсти без супроводу овочевої зупи…

Хоча воно, звичайно, все з часом на чужині набридає, навіть анлімітед шоколад і ковбаса-салямі в круглих булочках. Хочеться чогось справжнього, вічного. Як-от солоних огірків. Пам’ятаю, в той мій перший у житті закордонний візит я, отримавши напад ностальгії, спершу повиїдала всі корнішони (жалюгідна подоба наших півметрових огірків, що ледь у банку влазять!) з дитячого столу, а тоді переключилася на дорослий. І жодним чином не могла зрозуміти, чого то з мене дядьки й тітки сміються на предмет того, що «потягло на кисленьке», та й байдуже мені було, ось тільки огірки взяли і кінчились.

Як і час нашого перебування в Ге-Де-Ер.

– Мнє болт нужен… цвай… калєсо! Болт, панімаєтє… Ну как же?… Цвай, калєсо! – і так і так натужувався, намагаючись пояснити продавчині з відділу спорттоварів свою потребу, молодий прищавий дядько, певно, інженер у відрядженні.

Мій тато, теж молодий, але геть не прищавий, та ще й одягнутий не так жахливо, як усі ці наші, підійшов до прилавка й милостиво переклав тітоньці, що треба було цьому нащадкові асвабадітєлєй.

– Спасіба! – сказав нащадок, такий зворушливий у своїй певності, що от нарешті знайшовся хоч один німець, що добре вчив у школі вєлікій-магучій-Рускій-Язик.

А інша тьотька, товста і з хімією, вже в іншому відділі допитувалася у безпорадної продавчині:

– А ткань гедееравская? Ткань, спрашиваю, гедееравская?!!

Тільки тато чогось їй нічого перекладати не став.

Обійшовши іграшковий відділ останнього в нашій подорожі універмагу, я зрозуміла: це Фатум. І якщо цих Німецьких Пупсиків ніде в Німеччині нема, то чи німецькі вони взагалі? А якщо німецькі, то якого незапам’ятного року випуску? І чи бувають вони на світі взагалі, чи просто є Ілюзією, натяком на Неіснування й по той бік Межі кращого існування?…

Про все це я думала, катаючись ескалаторами вгору-вниз, із першого поверху на третій і назад. Таких сходів я у своєму житті ще не бачила, аби самі їздили, а тобі не треба було геть нічим ворушити, лише прикидатися діловито, що й ти сюди приїхала на закупи, а не просто, село без сільради, насолоджуєшся чудом техніки, поки закупи роблять твої батьки.

Далекий закордон – диво дивнеє: все у них по-багатому, все не так, як у нас. І де мені тоді було знати, що східні німці точнісінько так само почуваються порівняно з західними. І де тоді було знати східним німцям, що до розвалу Берлінського Муру лишалося тільки два місяці. А до смерті самого Слави КПРС – нецілих два роки.

Тоді ж мама, накупивши мені красивих сандалів і кросівок, проігнорувавши мої сльози на очах, змушувала мене здирати з підошов неперевершені срібні ярлички, аби прикордонники не забрали то Всьо у мене, бо ж нове, а їхнім дітям теж такого Всього треба, а як не дітям, то племінникам, у когось розмір та й співпаде, казала мама. Здираючи наклеєчки й цінники, вбираючи на себе якомога більше нового одягу й поволі перетворюючись на ту саму бабу, що контрабандно хотіла літаком провезти зо п’ять шуб, вдягаючи їх одна на одну, прикидаючись іще товстішою, ніж була насправді, я не давала відпочивати інженерній думці. Ось тут можна було б заховати банку паштету, міркувала я, заглядаючи в тайничок під переднє сидіння татової «дев’ятки» кольору кави з молоком. А сюди, між двох частин дивану, влізе добра сандаля навіть маминого розміру. А тут і куртка-вітрівка, якщо добре втрамбувати, впхається.

Прикордонники тоді трапилися добрі, нічого у нас із кров’ю не виривали, тож даремно я повіддирала всю красу зі свого дефіцитного взуття.

Так життя собі далі й потекло, розділене на «до Німеччини» й «після Німеччини», – дарма що мене в тій Німеччині, подейкують, і виготовили двійко студентів-інженерів за обміном…

Про одне шкода: з роками мої батьки та їхні німецькі друзі зовсім втратили контакт, і я так ніколи й не дізнаюся, чи став той мій Білобрис провідним арт-критиком.

Барселона – Яремча, 2012