Читать книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа - Страница 5

Кажуть, діти й божевільні добре розуміються одні на одних. І добре одні одних розуміють. І не вважають одні одних чимось дивним. Діти тішаться, що ці дорослі з ними не поводяться як із недоумками, а поводяться як з рівними. А божевільні – що найшли собі щиру й уважну авдиторію. Якби ще в цю справу не втручалися «нормальні дорослі», все було б ідилічним і вело би в Шангрі-Лу В дитинстві ми не боїмося жаб, мишей, вовків і навіть Бабая, поки нам хтось не скаже, що це гидко, небезпечно чи страшно. Мій друг Мамай водив за руку свого на три роки старшого брата по кущах, як тільки сутеніло, щоби нарешті з’ясувати, де ж сидить Бабай. Мамай нічого не боявся, а брат боявся вже майже по-справжньому, бо ж на три роки був ближче до дорослих.

Я так само мало чого боялася, крім як бути схопленою за не накриту ковдрою п’ятку кимось із-під ліжка. Не боялася гуляти сама і залюбки лишалась удома ввечері, промінявши похід з батьками в нудні гості на читання алтайських казок. Єдине, чого я ні з того ні з сього почала боятися після переїзду з Франківська в Яремчу, був дитсадок «Гірський струмочок».

Садок для мене був страшенним горем. Очевидним уособленням уроборосу й «казьонного дому», притім в одному флаконі. Найстрашнішою в садку була не манна каша з грудочками, як багато хто вважає, і не горохове пюре (його я любила), і навіть не запіканка з макаронами чи кімнатка без вікон для миття посуду і для тарганів. Найстрашнішою в садку була перспектива лишитись на горезвісне «круглосуточне». І ним добра нянічька не втомлювалася лякати спраглих дому дітей. З педагогічною метою, ясна річ. Бо «круглосуточним» дітям – з бідних сімей, тим, хто жив у далеких селах, напівсиротам чи просто тим, у кого мама працювала в нічну зміну, – вся педагогіка була до сраки. Граф Монте-Кріс-то жив у їхніх темних душах і лишався на цілодобові зміни майже залюбки, злостиво потираючи ручки на вигляд дрібних сліз переляканого теляти штибу мене.

І скільки б моя бабця Ліда не розказувала мені в дорослому вже віці, що вихователька застосовувала мене як універсальний дітозатикач («Ой, ви вже її забираєте?… Та ше не забирайте, троха почекайте, я лиш ці відомості позаповнюю. Вони її так файно слухають – онде сидять на коврику всі чемно, а вона їм уже дві години якусь казку розказує. Бо я вже не знаю, шо їм казати! А вона – видите – шось там придумує і придумує…»), садка я боялася як вірної смерті.

І це навіть незважаючи на моє раннє знайомство з Кропивою (досі не можемо вирішити принципового питання: було нам по три з половиною роки чи всі солідних чотири). Вона була недостатньо ласою приманкою, хоч і служила компенсацією морального збитку від покидання отчого дому, звідки мене з підозрілих причин виставляли що Божого ранку. Єдиною людиною, з якою мені не було страшно ні ходити в чужі городи, ні закохуватись і нещадно надовбувати сусідського красунчика Віталіка, ні навіть ходити в пекельний садок з його ризиком «круглосуточного», був Андрій Фіняк.

Щоранку перед виходом у садок я починала ревти, звертаючись до мами й безжального простору:

– А ти мене забереш? Ти мене забереш?!! А-а-а-а!!!

І мій відчайдушний крик чув увесь під’їзд, усе подвір’я, і навіть фюрер-завідувачка нашого садка, котра одного фатального дня заборонила виховательці відпускати мене додому саму, – а було ж тільки перейти через двір наших п’ятиповерхівок з єдиними футбольними воротами й розваленою пивницею! – а лише за умови приходу когось із кровних безсердечних родичів. Притому безсердечність їхня вимірювалася хвилинами: якщо о шостій годині я ще спокійно теревенила з Кропивою чи розказувала дітям безкінечні саги, то о пів на сьому вже починала занепокоєно дивитися на двері і, якщо за п’ять сьома по когось уже прийшли, в животі починало все стискатися від тривоги. Ну, а в сім нуль п’ять мене вже відчайдушно лупили конвульсії нелюдського жаху. Ось воно, сталося, як гадалося, – мене не заберуть! Садистичні приписи завідувачки казали не відпускати мене навіть з Андрієвою мамою, що вже взагалі ні в яку голову не вкладалося. І няньки, замість того щоби якось втішити мене на цьому тлі повільного зникання всіх інших домашніх дітей (чисто тобі десять негренят), навіть не намагалися всунути мені в зуби якогось пластиліну, кольорових олівців чи розмальовок. Однаково б не помогло.

Найстрашнішою травмою обернулись одного дня так звані «вечірні розваги». Я була козою. В прямому сенсі. В дитячій оперетці під піаніно, де «Цап меле, цап меле, коза насипає, а маленьке козенятко на скрипочці грає», я була тою самою насипальною козою. Відображала «зрімий образ пєсні». І мало того, що нас щовечора затримували довше на репетицію цієї вакханалії, так ще й самі «розваги» починалися після сьомої, і до всіх батьки прийшли, тільки до мене – ні. Коза тривожно озиралася по боках і виконувала приписане без особливого ентузіазму, швидше розкидаючи своє невидиме збіжжя по всіх усюдах, ніж насипаючи цапові-Семенюку куди треба. Не була б я великим і сумним одоробалом, то була б, може, козенятком, а не флегматичною козою. А так роль козенятка дісталася Семенюковому двоюрідному братові, теж Семенюку. Але малому і вертлявому.

Не пам’ятаю, в який момент кордебалету наді мною зглянулись і прийшли забирати, але ходіння з кимось за пальчик, сільськогосподарська активність і слово «розваги» з тієї пори викликають у мене забобонний жах.

Життя на вихідних набирало незрівнянно більше сенсу. Можна було закопувати в землю «сєкрєтікі» – як навчила мене вихована у родині військових мама, – накриваючи цукеркові позлітки склом і присипаючи все землею. Можна було навіть без страху пролізати у садок, знаючи зручні для цього дірки. Можна було думати над змістом життя і смерті й мовчати про це навіть з Андрієм. Можна було зневажати дітей, що верещали й лізли на дерева, тоді як мій мозок вимагав тиші й невтручання. Можна було понуро слідувати за візочками, в яких мами котили наших молодших брата і сестру, їсти в колибі шашлики, вмочені в краснодарський соус, розлитий жерстяними тарілочками з хвилястими краями («вважай, бо поріжешся»), сидіти за довгим столом і нишком вислизати з-за нього, коли вже геть нестерпним ставав багатоголосий спів старших родичів про те, що «тютюну дістанем в жидівській крамниці, а жида до дверей приб’єм» (на тлі постопришківського хаосу вигідно виділявся голос мого тата), дивитися на уламки мосту над Прутом, що його німці в війну підірвали, а один пацан на спор недавно звідти скакав, зачіпати патичками хробаків, щоб дивитись, як вони звиваються, і сперечатись про те, чи справді в них два серця, цілувати і гладити жаб, зблизька роздивлятися їхню ікру-жабуриння й повагом ходити за десять копійок до кінотеатру імені Руднєва на індійські кіна. (У нас усе в місті називалося іменами або Руднєва, або Ковпака, навіть гора Ковпачка була, але жодної тобі Зіти, чи Гіти, чи Джімі-Джіміача). До Кропиви у гості йти було не можна – вона жила за штрикою. А це вже далеко, майже в місті. («Шо, Нусько, йдеш троха в місто? – Ну! Та троха йду. В «Комплекс» по пеньочки, ади, мала забагла».)

Те, що Яремча – місто, доводив один незаперечний факт: у нас був свій міський божевільний. Звали його Дядя Антон, і в те, що він «хворий на голову», ми з Андрієм вірили геть неохоче. Точніше, цілковито не вірили. Він теж був нашим щастям на суботу-неділю, та й то на той випадок, що піде дощ і батьки не котитимуть наших менших через місто у колибу. В дощ дорослі чогось не гуляють, а їдять вуджену курку і дивляться телевізор. Гумові чоботи і парасолі в яблучка видаються тільки дітям.

Чого ми не думали, що наш Дядя Антон «слабий на голову»? Бо у віці чотирьох-шести років усі дорослі тобі, як мінімум, дивні, і чим би вони не тішились, лише б не змушували їсти бридку зупу з макаронами, картоплею і плавучою підсмаженою цибулею, а те, що хтось весь час розказує ту саму історію свого життя, нічим не гірше за улесливе і нав’язливе присідання перед тобою (вже солідним дорослим чотирирічним громадянином СРСР) навколішки й випитування, кого ти любиш більше – тата чи маму, і що зараз мама робить, і скільки тобі, бляха, рочків. Дядя Антон був прекрасним оповідачем своєї епічної трагедії і, принаймні, ніколи не ставив нас у незручне становище дурнуватими питаннями про високу культуру побуту в наших сім’ях.

Дядя Антон був нашим другом. Для мене й досі не ясно, чим він нас, дошкільнят, так сильно тоді притягував. Але Дядя Антон був обов’язковою програмою кожного вихідного дня, і щойно нас випускали гуляти, ми з Андрієм першим ділом казали традиційне:

– Ну шо – до Дяді Антона?

І повагом ішли туди, де він міг бути, щоби знову й знову нарізати з ним кола довкола «садіка».

Ми з Андрієм були Дяді Антону за касетний магнітофон і безплатних психоаналітиків. Платні психоаналітики за тридцятитриразове прослуховування історії про те, як зла Явдоха спалила дяді-антонову хату, брали би грубі гроші. Баксів триста за годину. Але ми тоді ще не бачили ні баксів, ні Явдохи, хоча й уявляли собі, що і те, й інше запросто могло бути самим уособленням зла. (Це якби ми знали слово «уособлення».)

Дядя Антон носив капелюха й костюм-трійку кольору кави з молоком. Була в нього краватка в рясні крапочки чи краватка-шнурівка, пригадати важко. Був він дуже старомодний і дуже елеґантний. Нам ніяк не вдавалося зрозуміти, чого батьки не так уже й радіють від нашої з ним дружби, кажуть, що він «хворий на голову», і навіть деколи пробують нас лякати й забороняти гуляти з ним навколо затихлого в неділю «садіка». А як же він може бути хворим на голову, коли він не боїться лисого індика і розповідає такі історії? То й що, що він їх багато разів розповідає, може, він нас із кимось плутає. Або просто забув, що ми все знаємо про Явдоху, а ми, коли виростемо, поможемо з нею розібратися. Ми ж обіцяли.

…Потім так і повелося, що до мене все життя тягнулися бродячі собаки й божевільні. Тобто ті, кого нормальні люди вважали трохи «ку-ку». Чи просто дивними, чи небезпечними, чи непередбачуваними. Збожеволілий в армії хлопець Ігор, що міг дружити тільки з дітьми в Черкасах, ексцентрична тбіліська га-леристка Ліко, що жила у своїй порожній галереї з велетенськими вікнами на вулицю й заробляла тим, що танцювала під скрипучий магнітофон із «хаванагілою» на вулиці. Хитроокий хіромант, що жив на горищі понад драмтеатром у Франківську. Просто якісь хлопчики й дівчатка, що при нагоді спілкувалися з інопланетянами і точно знали, що скоро світові кінець, але в них є ідея, як усе порятувати. Чудові люди, одним словом. Але ніхто, ніхто з них не затьмарить пам’яті про найпершого дивака у нашому з Андрієм житті.

У Дяді Антона була борода Араміса і такі ж чисті арамісівські очі, що завше дивились удаль. Кудись туди, куди вже не поширювалася влада пекельної Явдохи і де нарешті можна було залишити безкінечні кола перероджень довкола садка «Гірський струмочок».

Похара – Яремча, 2010–2011