Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 10

Визирнувши у вікно, Бенту спостерігав, як його брат іде до синагоги. «Ґабріель має рацію: я кривджу найближчих. Переді мною страхітливий вибір – чи то затаїтися, зрікшись найсокровеннішого в собі й приборкавши власну допитливість, чи то шкодити найріднішим». Братова розповідь про обурення, висловлене на його адресу за суботньою трапезою, викликала в пам’яті батьківське попередження ван ден Ендена, що Бенту наражається на дедалі більшу загрозу з боку громади своїх одновірців. Він майже годину обмірковував, як йому вибратись із цієї пастки, а відтак устав, одягнувся, зварив собі кави й через чорний хід – просто із чашкою в руці – подався до «Крамниці заморських товарів Спінози».

Там він протер пил і, вимівши сміття крізь вхідні двері на вулицю, висипав у лоток великий лантух ароматного сушеного інжиру, який тільки-но прибув морем з Іспанії. Сидячи на своєму звичному місці біля вікна, Бенту посьорбував каву, пожовував фіги й зосередився на снах наяву, що пропливали свідомістю. Віднедавна він почав медитувати – відключався від потоку думок і сприймав власний розум за театр, де сам був глядачем, який спостерігає за виставою, що розгортається перед ним. На сцені одразу ж з’явилося лице Ґабріеля – і то в усіх своїх скорботності й сум’ятті, але Бенту вже навчився опускати завісу й братися до наступного акту. І незабаром там постав ван ден Енден – похвалив Бенту за успіхи у вивченні латини й по-батьківськи злегенька потріпав по плечі. Той доторк – йому сподобалося це відчуття. «Але тепер, – подумалося Бенту, – коли Ребека й Ґабріель відвертаються, хто й коли знову мене торкнеться?»

В уяві Бенту сплинув образ себе самого за навчанням гебрайської свого наставника й Клари-Марії. Він усміхнувся тому, як утовкмачує в голови цим двом «спудеям», немов дітлахам, алеф, бет, ґімель, а відтак його усмішка навіть поширшала – від видіння, як маленька Клара-Марія своєю чергою ганяє гебраїста по грецьких альфі, беті, гамі. Зауважив яскраве, ледь не світне забарвлення її образу – Клари-Марії, ефірної тринадцятилітки зі сколіозом, напівжінки-напівдитини, чия пустотлива усмішка виказувала вдаваність її ролі дорослої, суворої вчительки. Повз нього пропливла заблукана думка: якби тільки вона була старшою…

Опівдні його тривалу медитацію перервав якийсь рух за вікном. Удалині показалися Жако та Франку, які, розмовляючи, прямували до нього в крамницю. Бенту дав обітницю поводитися праведно й знав, що негоже крадькома підглядати за іншими, а надто за тими, хто, може статися, говорить про нього. Але не міг відвернути уваги від дивної сцени, що розгорталася в нього перед очима.

Франку кроки на три-чотири відстав від Жако, після чого той обернувся, схопив кузена за руку й потяг за собою. Останній виривався й несамовито хитав головою. Жако щось відповів йому й, роззирнувшись, щоб переконатися, що їх ніхто не бачить, поклав свої лаписька на плечі кузенові й грубо того струсонув, а відтак штовхав перед себе, аж доки вони не дісталися крамниці.

Прикутий до цієї пантоміми, Бенту на якусь мить нахилився до вікна, але невдовзі знову поринув у стан медитації, розмірковуючи про загадку дивної поведінки Франку й Жако. Та за кілька хвилин його вивів із цієї замріяності звук дверей, які хтось відчинив, та кроків усередині крамниці.

Тож він схопився на ноги, привітався з прибулими, підсунув для них два стільці, а сам сів на величезний ящик із сушеним інжиром.

– Ви із суботньої служби?

– Так, – відказав Жако, – один із новими силами, а другий – у навіть більшому сум’ятті, ніж доти.

– Цікаво. Одна й та сама подія запустила дві різні реакції. І як же пояснити такий дивний феномен? – поцікавився Бенту.

Жако не забарився з відповіддю:

– Проблема тут не така вже й цікава, а пояснення – очевидне. На відміну від Франку, невігласа в юдаїзмі, я маю підготовку з єврейського звичаю та гебрайської мови, отож…

– Даруй, що переб’ю, – промовив Бенту, – але твоє пояснення вже й саме вимагає пояснення. Жодна дитина, що зростала в Португалії в родині маранів[18], не має підготовки з гебрайської або з юдейської обрядовості – зокрема й мій покійний батько, який вивчив цю мову, лише полишивши Португалію. Він і розповідав, що в тій країні за його хлоп’яцтва кожна родина, де дітей навчали гебрайської або єврейського звичаю, наражалася на страшне покарання. Власне, – тут Спіноза обернувся до Франку, – хіба не чув я вчора про спалення любого тата, бо інквізиція знайшла в нього закопану Тору?

Нервово куйовдячи пальцями своє довге волосся, Франку нічого на це не сказав, а тільки злегенька кивнув.

І Бенту, знову обернувшись до його кузена, повів далі:

– От я й питаю, Жако, – звідки ти знаєш гебрайську?

– Мої предки стали «новими християнами» три покоління тому, – швидко мовив Жако, – але залишилися криптоєвреями, повні рішучості зберегти свою віру живою. Одинадцятирічним хлопцем батько послав мене в Роттердам, працювати в його торговельному закладі, і наступних вісім років я щоночі вивчав гебрайську зі своїм дядьком, рабином. Він підготував мене до бар-міцви в роттердамській синагозі, а відтак до самої смерті продовжував навчати єврейського звичаю. Останніх двадцять років я здебільшого провів у Роттердамі й повертався нещодавно до Португалії тільки для того, щоб визволити свого кузена.

– А ти, – тут Бенту обернувся до Франку, чиї очі виказували зацікавлення лише погано підметеною підлогою в крамниці заморських товарів Спінози, – ти гебрайської не знаєш?

За нього відповів Жако:

– Звісно, що ні. Адже ти сам щойно сказав, що в Португалії цю мову заборонено. Нас усіх навчають читати біблійні книги латиною.

– То ти, Франку, не знаєш гебрайської?

Але тут знову втрутився Жако:

– У Португалії ніхто не наважується навчати гебрайської. Бо не лише він сам умить постане перед смертю – ні, полюватимуть на всю його родину. Цієї самої миті мати та двоє сестер Франку переховуються.

– Франку, – і Бенту, нагнувшись, зазирнув тому просто у вічі, – за тебе весь час відповідає Жако. Чому ти не хочеш говорити за себе сам?

– Він лише намагається мені допомогти, – пошепки відказав той.

– Тим, що сам ти й далі мовчатимеш?

– Я надто вбитий горем, щоб відповідати за свої слова, – відповів Франку вже голосніше. – Жако правильно говорить: моїй родині загрожує небезпека і, як він і сказав, з єврейських предметів я не знаю нічого, крім літер алеф, бет, ґімель, яких він навчив мене, малюючи їх на піску. Та й ті доводилося стирати, затоптуючи ногами.

Бенту всім корпусом розвернувся до Франку, демонстративно відсторонивши лице від Жако.

– Ти теж гадаєш, наче його служба наснажила, а тебе лише ввергла в сум’яття?

Той кивнув.

– І твоє сум’яття спричинили…

– …мої сумніви й почуття. – Тут Франку нишком кинув погляд на Жако. – Настільки сильні почуття, що мені страшно їх описувати. Навіть тобі.

– Повір, що я не засуджуватиму їх, а збагну.

Той не підняв очей, а голова в нього затряслася.

– Ти надзвичайно наляканий, – повів далі Бенту. – Дай-но я спробую тебе заспокоїти. Для початку поміркуймо, чи раціональний твій страх.

Франку скривився й спантеличено витріщився на Спінозу.

– З’ясуймо, чи обґрунтований він. Візьми до уваги ось які дві речі: по-перше, я не становлю загрози. Обіцяю тобі, що ніколи й нікому не передам твоїх слів. Ба більше – сам багато в чому сумніваюся й, можливо, навіть поділяю деякі з твоїх почуттів. А по-друге, в Голландії безпечно: інквізиції тут немає. Ані в цій крамниці, ані в цій громаді, ані в цьому місті, ані в цій країні взагалі. Амстердам уже багато років незалежний від Іберії. Тобі це відомо, еге ж?

– Так, – тихо відказав той.

– Та навіть попри це якась непідконтрольна тобі частина твоєї ж психіки й далі поводиться так, наче їй загрожує страшна й безпосередня небезпека. Хіба не вражає таке роздвоєння її функцій? І те, як розум – найвищий вияв психічного – пасує перед емоціями?

Франку не виявив інтересу до цих разючих феноменів.

Бенту позволікав, одночасно переживаючи нетерпіння, яке наростало, й відчуття якогось покликання, замало не обов’язку. Чи не забагато й заскоро він хоче від Франку? Йому пригадалися численні випадки, коли раціо не було спроможне вгамувати його власні страхи – так сталося не далі як минулого вечора, коли він пробирався крізь натовп, що прямував до синагоги на суботню службу.

Зрештою той вирішив удатися до єдиного наявного важеля впливу та якнайлагіднішим тоном промовив:

– Ти благав мене допомогти, і я погодився. Але якщо справді цього хочеш, то наразі мусиш довіритися мені. Треба, щоб ти допоміг мені надати допомогу тобі. Розумієш?

– Так, – відказав Франку, зітхнувши.

– Що ж, тоді наступним твоїм кроком має стати озвучення страхів.

Той похитав головою:

– Не можу. Вони надто жахливі. Та ще й небезпечні.

– Нехай які вони жахливі, але перед світлом розуму не встоять. А ще я щойно пояснив тобі, що загрози вони не становлять, адже боятися нічого. Ну ж бо, кріпися! Настав час поглянути їм в обличчя. А інакше, повторюю, – тут Бенту заговорив рішуче, – немає сенсу продовжувати нашу зустріч.

Франку глибоко вдихнув і почав:

– Сьогодні в синагозі я чув, як Біблію читали незнайомою мовою. А я не розумів нічогісінько…

– Ну годі, Франку, – втрутився Жако, – аж звісно, що не розумів. Я ж тобі вкотре повторюю: цій біді ми зарадимо. Рабин дає уроки гебрайської. Наберися терпіння.

– А я тобі вкотре повторюю, – огризнувся кузен, і в його голосі забриніло роздратування, – що йдеться не тільки про мову. Ти хоч інколи слухатимеш, що я кажу?! Річ в усьому побаченому. Цього ранку в синагозі я роззирнувся довкола – на хитромудро розшиті ярмулки, смугасті біло-сині молитовні покривала, голови, що розгойдувалися сюди-туди, наче папуги над годівницями, на здійняті вгору очі… Почув те все, побачив і подумав – ні, мені несила сказати, що я подумав.

– Франку, говори, – вмовляв Жако. – Ти ж сам учора казав мені, що цей наставник – саме той, якого ти шукаєш.

Бенітеш заплющив очі.

– І я подумав, а яка різниця між побаченим і тією виставою – ні, я скажу все, що на думці, – тим цирком, який відбувався під час католицької меси, що на неї нас, «нових християн», заганяли насильно? А після меси, в дитинстві… пам’ятаєш, Жако, як ми з тобою глузували з католиків? Кепкували із чудернацького облачення священників, нескінченних кривавих зображень розп’яття, колінопреклоніння перед мощами святих, із гостій та вина – причастя з «плоті» й «крові». – Голос Франку піднісся. – Євреї, католики… яка різниця?.. І там, і там божевілля. Скрізь божевілля.

Жако покрив голову ярмулкою, наклав на неї долоню й тихенько затягнув юдейську молитву. А не менш ошелешений Бенту став ретельно шукати єдино правильні, найзаспокійливіші слова:

– Мучитися такими думками, гадаючи, що нікого іншого вони не навідують… почуватися полишеним сам на сам зі своїми сумнівами… це, мабуть, жахливо.

А Франку квапливо додав:

– У мене є ще одна, навіть жахливіша, думка. Мені все не йде з голови, що заради цього божевілля мій батько пожертвував власним життям. Заради цього божевілля він наразив на небезпеку всіх нас – мене, своїх батьків, мою матір, брата, сестер.

Такого Жако не витримав. Підступивши ближче й нахиливши свою величезну голову до вуха кузена, він, тамуючи різкість, промовив:

– Батькові, напевно, видніше, ніж синові.

Франку похитав головою і відкрив було рота, але промовчав.

– Подумай і про те, – повів далі Жако, – що ці твої слова перетворюють батькову смерть на безглуздя. З такими думками його мученицька кончина воістину марна. А він же загинув, щоб його віра залишалася для тебе священною.

І той, начебто здавшись, похнюпився.

Бенту зрозумів, що мусить утрутитись. Тож спочатку обернувся до Жако й тихенько сказав:

– Усього мить тому ти благав його говорити. Тож тепер, коли він нарешті вчинив так, як ти просиш, чи не краще підбадьорити його, ніж закривати йому рота?

І Жако відступив на пів кроку назад. А Бенту тим самим заспокійливим тоном знову звернувся до Франку:

– Ну й дилема перед тобою постала. Жако стверджує, наче не вірячи в те, що видається тобі неймовірним, ти перетворюєш мученицьку смерть свого батька на марну. А кому ж хочеться кривдити власного тата? Скільки завад самостійному мисленню. Скільки перешкод для самовдосконалення шляхом богоданої здатності міркувати.

Жако похитав головою:

– Стривай, стривай – я й словом не згадав про богодану здатність міркувати. Чого не було, того не було. Ти перекручуєш усе, що було сказано. То, кажеш, «мислення»? Я покажу тобі, що значить «міркувати». Увімкни здоровий глузд і розплющ очі. Я хочу, щоб ти порівняв! Поглянь на Франку – він страждає, плаче, плазує, доходить до відчаю. Бачиш?

Бенту киває.

– А тепер подивися на мене! Я сильний. Я люблю життя. Я дбаю про нього. Від інквізиції он урятував. А підтримують мене моя віра й дружнє плече брата-єврея. Мені дає розраду усвідомлення, що наш народ і наша віра – живі. То порівняй своїм безцінним розумом одного з другим і скажи мені, мудрагелю, який же висновок із цього силогізму?

«Хибні ідеї дають хибну й ненадійну розраду», – подумав Бенту. Але прикусив язика.

А Жако насідав усе дужче:

– І застосуй те саме до себе, схоласте. Ким ми станемо – ким ти станеш, – якщо забрати в нас громаду й наш звичай? Хіба можна жити, блукаючи світом сам самотою? Я чув, що ти не прагнеш до одруження. Та на яке життя ти приречеш себе без ближнього твого? Без родини? Без Бога?

Бенту завше уникав суперечок, тож інвектива Жако його ошелешила.

А той обернувся до Франку й пом’якшив свій тон:

– І ти відчуєш ту ж підтримку, що і я, коли вивчиш рече́ння й молитви та збагнеш, що й до чого.

– Із цим твердженням я згоден, – мовив Бенту, намагаючись угамувати Жако, який люто зиркав на нього. – Твій шоковий стан, Франку, посилюється від спантеличення. Кожен маран, що приїздить із Португалії, відчуває розгублення й виявляється змушений заново «вчитися на єврея», починаючи, мов дитина, з алеф, бет, ґімель. Я три роки допомагав рабинові з курсами гебрайської для тамтешніх євреїв і запевняю тебе, що ти швидко навчишся.

– Ні, – стояв на своєму Бенітеш, знову схожий на того непіддатливого Франку, якого Бенту щойно бачив крізь вікно. – Ані ти, Жако Мендозо, ані ти, Бенту Спінозо, не слухаєте мене. Ще раз повторюю: не в мові річ. Нехай я не знаю гебрайської, але сьогодні вранці читав у синагозі португальський переклад Святої Тори. Там повно чудес. Бог змушує Червоне море розступитися, насилає кари на єгиптян, промовляє з неопалимої купини. Але чому всі ті дива траплялися тоді, в епоху Тори? Скажіть-но мені обидва – чому пора чудес закінчилася? Що, всесильний, усемогутній Господь улігся спати? Де був Господь, коли мого батька спалювали на аутодафе? І то з якої причини? Бо оберігав священну книгу цього самого Господа? Невже Тому забракло могутності врятувати мого батька, який палко Його шанував? Коли так, то нащо кому такий Бог-слабак? А чи Він не знав, що тато Його шанує? Коли так, то нащо кому такий Бог-незнайко? А чи могутності Йому не забракло, але Він вирішив цього не робити? Коли так, то нащо кому такий Бог-сухар? Ось ти, Бенту Спінозо, якого нарекли «благословенним», ти книжник, ти знаєш про Бога. Поясни мені це.

– Чому ти боявся заговорити? – спитав його Бенту. – Ти ставиш важливі запитання, які століттями збивали з пантелику побожних вірян. Гадаю, корінь цієї проблеми – у величезній і фундаментальній помилці, у хибному уявленні, наче Бог – це жива та мисляча істота на подобу нас самих, істота, що міркує, як ми, істота, яка думає про нас. Давні греки розуміли цю помилку. Дві тисячі років тому мудрець на ймення Ксенофан писав, що якби бик, лев і кінь мали кінцівки, якими можна вирізьблювати зображення, то кожен із них сотворив би Бога за власним образом і подобою. Гадаю, що якби трикутники могли мислити, то й вони створили б Бога із зовнішністю й атрибутами трикутника. А якби кола – то круглого…

Але тут Бенту перебив злютований Жако:

– За твоїми словами виходить, наче євреї нічого не знають про природу Господню. Але не забувай, що в нас є Тора, яка містить Його слово. А ти, Франку, не думай, наче Богові бракує сили. Не забувай: євреї вижили. Хоч би що з нами робили, а ми виживаємо. Де всі ті народи, що пішли в небуття, – фінікійці, моавитяни, ідумеї – і ще сила-силенна тих, чиїх назв я не знаю? Не забувай, що ми мусимо керуватися законом, що його подарував євреям Сам Господь – нам, обраному народові.

Франку кинув на Спінозу такий погляд, наче промовляв: «Бачиш, із чим мені доводиться стикатися?», та обернувся до Жако:

– Усі вірять, що Господь обрав саме їх, – християни, мусульмани…

– Ні! До чого тут у що вірять інші? Важить лише те, що написано в Біблії. – Жако обернувся до Спінози. – Визнай це, Баруху, визнай це, книжнику: хіба в слові Божому не сказано, що обраний народ – євреї? Що ти можеш на це заперечити?

– Я не один рік вивчав це питання, Жако, і, коли хочеш, поділюся результатами своєї розвідки. – Бенту промовив це лагідно – як-от учитель, звертаючись до допитливого учня. – Щоб відповісти на твоє запитання щодо богообраності євреїв, нам доведеться звернутися до першоджерела. Складете мені компанію в дослідженні цитат із Тори? Мій примірник усього за лічені хвилини ходу звідси.

Обидва, перезирнувшись, кивнули, підвелися й рушили за Бенту, який, перш ніж повести їх до себе додому, акуратно поставив на місце стільці й замкнув двері крамниці.