Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 7

Коли Альфред вийшов, двоє давніх друзів підвелися, розминаючись, а секретарка директора Епштейна тим часом поставила на стіл тацю з яблучно-горіховим штруделем. Обидва знову посідали й потихеньку пощипували його, доки та готувала їм чай.

– То це, Германе, і є лице майбутнього? – запитав зрештою директор Епштейн.

– Не того, яке мені хочеться бачити. Я радо вип’ю гарячого чаю, бо біля нього аж морозом проймає.

– Чи варто нам занепокоїтися цим хлопцем і його впливом на однокласників?

Повз них промайнула тінь – коридором пройшов хтось із учнів – і гер Шефер, підвівшись, причинив двері.

– Я був його куратором від самого вступу, і той прослухав кілька моїх курсів. Та хай як це дивно, а я його зовсім не знаю. Ти ж сам бачиш: є в ньому якась відстороненість, механістичність. Інші хлопці ведуть жваві розмови, але я помітив, що Альфред ніколи не бере в них участі. Він весь час собі на умі.

– Ну, Германе, не скажи – а як же кілька останніх хвилин?

– Це було дещо новеньке – мене аж затіпало. Я побачив іншого Альфреда Розенберґа. Начитавшись Чемберлена, він осмілів.

– То, може, це, з іншого боку, й на краще? А раптом йому ще трапиться якесь чтиво, яке спрямує його запал в інше річище? Хоча загалом він, кажеш, не з книголюбів?

– Хоч як це дивно, а відповісти тут складно. Інколи мені здається, що сама ідея чи, можливо, атмосфера книжності йому до душі – хоча цілком імовірно, що це лише хизування обкладинками. Він часто походжає школою зі стосом книжок під пахвою – Гауптмана, Гейне, Ніцше, Геґеля, Ґете. Подекуди його позерство майже карикатурне. Це спосіб продемонструвати вищість свого інтелекту, похизуватися, що він надає перевагу книжкам перед дешевою популярністю. Мене нерідко брали сумніви, чи й справді він читає ті книжки. А от зараз я не знаю, що й думати.

– І яка пристрасть до Чемберлена! – зауважив директор. – А він не виявляв ентузіазму ще до чогось?

– У тім-то й річ: завжди тримав свої почуття під контролем, але якось я таки зауважив у нього проблиск цікавості до місцевої прадавньої історії. Кілька разів я водив невеликі групки учнів узяти участь в археологічних розкопках одразу за церквою Св. Олафа – з північного боку. Розенберґ завжди добровільно зголошувався на такі вилазки. Й одного разу – допомігши виявити певні знаряддя кам’яної доби – він був у захваті.

– Дивно, – промовив директор, перебираючи Альфредове досьє. – Він надав нашій школі перевагу перед гімназією, де міг би опанувати класичні мови, а відтак вступити до університету й студіювати літературу чи філософію, адже саме там, здається, й лежать його інтереси. То чому ж він зібрався до політеху?

– Причина, гадаю, фінансова. Його мати померла, коли той був ще малям, а батько в нього хворів на сухоти, тож працював лише спорадично – клерком у банку. Новий учитель малювання, гер Пурвіт, має Альфреда за досить непоганого рисувальника й заохочує до архітекторської кар’єри.

– Тож він тримається осторонь решти, – сказав директор, закриваючи його особову справу, – але все ж здобув перемогу на виборах. І хіба він уже якось не був старостою… кілька років тому?

– Не думаю, що це пов’язано з популярністю. Серед учнів ця посада не в пошані, тож ті, хто має авторитет у класі, зазвичай уникають ставати старостою – через обов’язки, які це накладає, та підготовку, необхідну для випускної промови. Навряд чи однокласники сприймають Розенберґа всерйоз. Я ніколи не бачив його в оточенні гурту чи за жартами над кимось із товаришів – той радше сам стає мішенню для витівок. Він одинак за натурою – блукає собі Ревелем сам самотою з альбомом для замальовок. Тож я б не став аж надто непокоїтись, що він поширить тут свої екстремістські ідеї.

Директор Епштейн підвівся й підійшов до вікна. Знадвору стояли широколисті дерева зі свіжою весняною зеленню, а віддалік виднілися ставні білі будинки із червоними черепичними крівлями.

– А розкажи-но мені ще про цього Чемберлена. Бо сам я цікавлюся іншою літературою. Чи дуже він впливовий у Німеччині?

– Його авторитет швидко зростає – воістину загрозливими темпами. Та книжка вийшла років із десять тому, але її популярність і досі захмарна. Я чув, наче вона розійшлася понад сотнею тисяч примірників.

– Ти читав її?

– Почав було, але мені забракло терпіння, тож решту я просто проглянув. Але багато моїх друзів дочитали до кінця. Ті, хто має історичну підготовку, поділяють мою думку – як і церква й, звісна річ, єврейська преса. Проте багато видатних мужів її хвалять – кайзер Вільгельм, американський президент Теодор Рузвельт. А ще вона отримала схвальні рецензії в провідних закордонних газетах – подекуди навіть захоплені. Чемберлен пише піднесено та вдає, наче апелює до наших шляхетних інстинктів. Хоча насправді, гадаю, стимулює найниціші.

– І чим ти пояснюєш його популярність?

– Він переконливо пише й уміє справити враження на невігласів. На кожній сторінці можна знайти начебто глибокодумні цитати з Тертулліана чи святого Августина – або, скажімо, Платона та якогось індійського містика, що жив у восьмому столітті. Але все це лише позірний наліт ерудиції. Він, власне, просто понасмикував з усіх віків різномастих цитат на догоду своїм упередженим поглядам. Його популярності, поза сумнівом, посприяв нещодавній шлюб із донькою Ваґнера, і багато хто має його за спадкоємця расистських ідей свого покійного тестя.

– То його «коронував» сам Ваґнер?

– Ні, вони ніколи не зустрічалися. Ваґнер помер ще до того, як Чемберлен став упадати за його донькою. А от Козіма[11] дала йому своє благословення.

Директор підлив чаю.

– Що ж, схоже, Чемберленів расизм аж так заполонив нашого юного Розенберґа, що зняти з його очей цю полуду може бути нелегко. Хоча якщо подумати, то який же самотній, дещо недолугий підліток-ізгой не мурчатиме від задоволення, дізнавшись, що він – особливого заводу та з виняткового тіста? Що його предки заснували величні цивілізації? А надто якщо це хлопчик, якого недолюбила мати, чий батько довго був однією ногою в могилі, старший брат хворіє і який…

– Ох, Карле, чую я відгомін і твого оракула, того віденського доктора Фройда, який теж переконливо пише та й собі поринає в античність – і то незмінно з’являючись на поверхні не без смачної цитати, затиснутої між зубів.

– Mea culpa[12]. Визнаю, що його ідеї видаються мені незмірно раціональнішими. Наприклад: ти щойно сказав, що антисемітська писанина Чемберлена розійшлася сотнею тисяч примірників. Скільки читачів, ім’я яким – легіон, відмітають його, як-от ти? І скільки наелектризовані ним, як-от Розенберґ? То чому ж одна й та сама книжка викликає аж такий спектр реакцій? Мабуть, є щось таке в читачеві, що кидається в обійми такої книжки. Його життя, його психологічний склад, його уявлення про себе. Може, глибоко в душі – чи, за словами Фройда, в несвідомому – таїться якась причина, що з неї якийсь читач і закохується в якогось автора.

– Змістовна тема для наступної бесіди за вечерею! Але тим часом мій маленький учень, Розенберґ, підозрюю, не знаходить собі місця он за тими дверима. То що ж нам із ним робити?

– Так, ми відволіклися від теми. Раз обіцяли йому завдання, то треба щось вигадати. Хоча ми, мабуть, хочемо стрибнути вище голови. Бо чи є хоч найменша можливість підібрати завдання, здатне справити належний виховний вплив за ті лічені тижні, які в нас залишаються? Я бачу в ньому стільки озлобленості, стільки ненависті до кожного, крім примарного «істинного арійця»! Гадаю, нам варто відволікти його від чистих ідей на щось матеріальніше – таке, що його можна «потримати в руках».

– Згоден із тобою. Расу ненавидіти легше, ніж конкретного індивіда, – промовив гер Шефер. – У мене ідея. Знаю я одного єврея, до якого йому точно небайдуже. Покличмо його сюди, і я саме із цього й почну.

Прибравши посуд після чаювання, директорова секретарка запросила Альфреда, який знову сів на своє місце в кінці столу.

Повільно натоптавши й запаливши люльку, гер Шефер затягнувся, випустив хмарку диму й почав:

– Розенберґу, ми маємо до вас ще кілька запитань. Я збагнув ваше ставлення до єврейської раси в широкому сенсі, але ж вам, поза сумнівом, траплялися й непогані євреї. Так, мені суто випадково відомо, що в нас із вами один і той самий лікар, гер Апфельбаум. Я чув, наче він допомагав вам з’явитися на світ.

– Так, – відказав Альфред, – він лікує мене все життя.

– І всі ці роки він пробув ще й моїм близьким другом. Скажіть, невже й він теж шкідник і паразит? Ніхто в Ревелі не працює так тяжко. Коли ви були ще дитиною, я бачив на власні очі, як той трудився день і ніч, рятуючи вашу матінку від сухот. А ще мені розповідали, що він плакав на її похороні.

– Доктор Апфельбаум – хороша людина. Він завжди як слід нас лікує. І ми, до речі, завше платимо йому. Так, євреї бувають пристойними, й мені це відомо. Про нього особисто я поганого не скажу – хіба що про його єврейське сім’я. Адже неможливо заперечувати, що всі євреї несуть у собі сім’я ненависної раси і що…

– Ох, і знову це слово, «ненависний», – перебив його директор Епштейн, щосили намагаючись стриматися. – Я, Розенберґу, тільки й чую про ненависть, але щось нічогісінько не чую про любов. Не забувайте, що саме любов є суттю Ісусового повчання. І то не тільки до Господа, а й до ближнього свого як до самого себе. Чи не вбачаєте ви певної суперечності між тим, що вичитали в Чемберлена, й тим, що чуєте щотижня в церкві про християнську любов?

– Я, гер директор, не буваю в церкві щотижня. Я більше туди не ходжу.

– І які ж почуття це викликало б у вашого батька? Або як почувався б ваш Чемберлен?

– Батько казав, що до церкви він ніколи ні ногою. А з прочитаного я дізнався, що як Чемберлен, так і Ваґнер стверджували: церковне вчення частіше ослаблює нас, ніж посилює.

– То ви не любите Господа нашого Ісуса Христа?

Альфред змовкає: йому скрізь увижається пастка. Він-бо ступив на ненадійний ґрунт, адже директор уже згадував про себе як про ревного лютеранина. Найбезпечніше було триматися за Чемберлена, й Альфред силкувався пригадати слова з його книжки:

– Як і Чемберлен, я надзвичайно захоплююся Ісусом: у книжці його названо моральним генієм. Він явив неабияку відвагу й могутність, але, на жаль, Павло перекрутив його повчання на єврейський лад, перетворивши Ісуса на страдника, сумирного чоловічка. У кожній християнській церкві є фреска або вітраж із розп’яттям, але ніде не показано образу могутнього й відважного Ісуса – того, який насмілився кинути виклик аморальним рабинам і самотужки вишпурнув із храму міняйл!

– То Чемберлен вбачає в Ісусі не агнця, а лева?

– Так, – відказав Розенберґ, збадьорившись. – Чемберлен називає трагедією той факт, що Ісус з’явився саме там і тоді, де з’явився. Якби Він проповідував народу германців чи, скажімо, індоарійців, його слова вплинули б зовсім по-іншому.

– Повернімося до мого попереднього запитання, – сказав директор, збагнувши, що звернув на неправильний шлях. – Воно просте: кого ви любите? Хто ваш герой? Ким ви захоплюєтеся більше за будь-кого іншого? Ну, тобто крім цього вашого Чемберлена?

На це в Альфреда не знайшлося готової відповіді. Він надовго замислився, а відтак відповів:

– Ґете.

І директор Епштейн, і гер Шефер трішки випростались у своїх напівкріслах.

– Цікавий вибір, Розенберґу, – мовив перший. – Він суто ваш чи Чемберлен підказав?

– І те, і те. Та й гер Шефер, гадаю, пристав би на нього. На уроках він вихваляв Ґете більше, ніж будь-кого іншого.

Тут Альфред запитально поглянув на вчителя й отримав ствердний кивок.

– Скажіть, а чому саме Ґете? – допитувався директор.

– Бо він – віковічний німецький геній. Найвидатніший із німців. Геніальний поет, науковець, митець і філософ. Його обдарування виявило себе в більшій кількості царин, аніж будь-чиє інше.

– Чудова відповідь, – сказав директор, раптом пожвавішавши. – Тепер, гадаю, в мене є для вас ідеальний передатестаційний проєкт.

І двоє педагогів стали радитися між собою, тихенько перешіптуючись один з одним. Директор Епштейн вийшов із кабінету й незабаром повернувся, несучи товсту книжку. Разом із гером Шефером вони схилилися над нею й кілька хвилин гортали сторінки, пробігаючи очима написане. А відтак директор занотував номери кількох сторінок й обернувся до Альфреда.

– Ось ваш проєкт: вам треба прочитати – і то дуже уважно – дві книжки, чотирнадцяту й шістнадцяту, із праці Ґете «Поезія і правда: з мого життя» й виписати кожен рядок, де він згадує про власного героя – чоловіка на ймення Спіноза, який жив дуже давно. Ви, поза сумнівом, зрадієте такому завданню. Адже це так захопливо – прочитати фрагменти з автобіографії свого кумира. Ґете – той, кого ви любите, а отже, як мені уявляється, вам буде цікаво дізнатися, що він говорив про людину, яку любив сам і якою захоплювався. Адже так?

Альфред сторожко кивнув. Спантеличений тим, що директор у доброму гуморі, він відчув якусь пастку.

– Отож, Розенберґу, – вів далі директор Епштейн, – прояснімо остаточно ваше завдання. Ви маєте прочитати чотирнадцяту й шістнадцяту книжки автобіографії Ґете й виписати звідти кожнісіньке речення, де він згадує про Бенедикта Спінозу. У трьох примірниках – один для вас і по одному для нас. Якщо ми виявимо, що у вашому тексті бракує хоч якоїсь згадки про Спінозу, вам доведеться переписувати все спочатку, аж доки не вийде як слід. Побачимося за два тижні – щоб прочитати ваше письмове завдання й обговорити всі аспекти ознайомлення з першоджерелом. Вам зрозуміло?

І знову кивок.

– Гер директор, дозвольте запитання? Спочатку ви сказали два проєкти. Але я маю провести генеалогічне дослідження, прочитати два розділи, а також виписати в трьох примірниках усе, що стосується Бенедикта Спінози.

– Все правильно, – відповів директор. – І в чому ж ваше запитання?

– Гер директор, завдань виходить три, а не два…

– Розенберґу, – втрутився гер Шефер, – тут і двадцяти завдань мало. Сказати, що директор не відповідає займаній посаді, позаяк він єврей, – це вже достатня підстава для відрахування з будь-якої школи – хоч в Естонії, хоч у Німеччині.

– Так, гер Шефер.

– Ні, заждіть – хлопчина, певно, має рацію. Завдання з Ґете дуже важливе, я волів би, щоб він виконав його з усією ретельністю. – І директор Епштейн обернувся до Альфреда. – Проєкт із генеалогії ми вам пробачаємо. Тож повністю зосередьтеся на словах Ґете. Сьогоднішню зустріч закінчено. Побачимося рівно за два тижні. Тут і о цій же порі. Й не забудьте напередодні здати мені примірники свого письмового завдання.