Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 9

Три дні по тому блідий і схвильований Альфред Розенберґ запросив поради в учителя.

– У мене проблема, гер Шефер, – почав Альфред, відкриваючи ранця й витягуючи звідти автобіографію Ґете на сімсот сторінок, із-поміж яких стирчали кілька нерівно відірваних клаптів паперу – закладок. Розгорнувши книжку на першій із них, він тицьнув пальцем у текст.

– Ґете згадує про Спінозу ось у цьому рядку. А відтак ще й отут, кількома рядками пізніше. Але далі йдуть кілька абзаців, де це ім’я не з’являється, тож я не можу збагнути, про нього там мова чи ні. Я, власне, не розумію тут майже нічого. Дуже складно написано. – Перегорнувши сторінки, він указує на інший уривок. – Ось, і тут те саме. Він двічі-тричі згадує про Спінозу, але наступних чотири сторінки про нього ні слова. Як на мене, неясно, про Спінозу тут мова чи ні. А ще він говорить про когось на ймення Якобі – у чотирьох інших місцях. Коли ми читали з вами на заняттях «Фауста», я розумів. І «Страждання юного Вертера» теж. Але із цієї книжки не розумію ні сторінки.

– Це вам не Чемберлена читати, еге ж? – Але за мить, жалкуючи про свій сарказм, гер Шефер квапливо додав, уже приязнішим тоном: – Я розумію, що ви, Розенберґу, можете й не вловлювати всього, про що сказано в Ґете, але вам слід мати на увазі, що перед вами не твір, який має чітку композицію, а низка роздумів автора щодо прожитого. От самі ви вели коли-небудь щоденник чи писали про власне життя?

Альфред кивнув.

– Років зо два тому, але це протривало всього кілька місяців.

– Ну от – сприймайте прочитане як щось на подобу щоденника. Ґете писав це для себе нітрохи не менше, ніж для своїх читачів. Повірте, щойно ви подорослішаєте й дізнаєтеся більше про погляди Ґете, то краще зрозумієте й оціните його слова. А дайте-но сюди ваш том.

Пробігши очима відмічені сторінки, гер Шефер сказав:

– Так, розумію, в чому проблема. Ви порушили правомірне питання, й мені доведеться переглянути ваше завдання. Пройдімося-но по обох книжках разом. – І гер Шефер з Альфредом, мало не стикаючись головами, стали детально вчитуватися в текст, а перший ще й позначав у блокноті номери сторінок і рядків.

І вручив того аркуша Альфреду зі словами:

– Ось те, що вам треба виписати. Не забудьте – у трьох читабельних примірниках. Але є одна проблема. Тут лише двадцять-двадцять п’ять рядків – набагато легший урок, ніж первинно загадав вам директор, і я сумніваюся, чи залишиться він задоволеним. Тож вам треба буде зробити щось іще на додачу: завчіть напам’ять цю скорочену версію й зачитайте її директорові Епштейну під час нашої зустрічі. Гадаю, на таке він пристане.

А кілька секунд по тому, зауваживши на Альфредовому обличчі сліди невдоволення, гер Шефер додав:

– Альфреде, хоча мені й не до душі ті зміни, які з вами відбулися, – уся ця маячня про вищу расу, – але я досі на вашому боці. Усі чотири роки ви були хорошим і слухняним учнем, хоч я й нерідко повторював, що більше сумлінності вам не завадить. Було б страшенно жаль, якби ви зруйнували свої шанси на майбутнє через недопущення до випускного екзамену. – І зробив паузу, щоб ці слова дійшли до співрозмовника. – Вкладіть у це завдання всю свою старанність. Директор Епштейн захоче від вас більшого, ніж просто переписати й відтарабанити назубок. Він зажадає розуміння прочитаного. Тож, Розенберґу, докладіть усіх зусиль. Бо я і сам бажаю бачити вас серед наших випускників.

– Мені так само віддати вам один примірник, перш ніж братися до інших двох?

Від безживності реакції Альфреда в гера Шефера обірвалося серце, але він тільки й мовив у відповідь:

– Якщо зробите все за моїми вказівками на тому блокнотному аркуші, то в цьому не буде потреби.

А коли Альфред уже попрямував геть, гер Шефер гукнув до нього:

– Розенберґу, хвилину тому я простягнув вам руку допомоги й сказав, що ви були хорошим учнем і що мені б хотілося, щоб ви отримали атестат. Хіба у вас не виникло якоїсь емоційної реакції? Ви ж, зрештою, чотири роки провчилися в мене…

– Так, гер Шефер.

– «Так, гер Шефер»?

– Я не знаю, що тут сказати.

– Гаразд, Альфреде, можете йти.

Учитель напакував свій портфель роботами учнів, які ще мав перевірити, викинув Розенберґа з голови й подумав натомість про двох своїх дітей, дружину та кров’янку з локшиною по-швабськи, що їх вона обіцяла того дня на вечерю.

А от Альфред повертався з училища сповнений спантеличення щодо свого завдання. Він зробив тільки гірше чи йому пощастило? Бо, зрештою, запам’ятовування давалося йому легко. Розенберґ любив заучувати напам’ять уривки для шкільних вистав і промов.

* * *

А два тижні по тому Альфред стояв обіч дальнього кінця столу гера Епштейна, очікуючи розпоряджень директора, який того дня здавався кремезнішим і грізнішим, аніж будь-коли. Гер Шефер – куди плюгавіший та з невеселим обличчям – зробив Альфреду жест починати. Востаннє глянувши у свій примірник переписаного, той виструнчився й, оголосивши: «Ґете. “З мого життя”», заходився декламувати:

– «Цим розумом, що так рішуче подіяв на мене і справив величезний вплив на всенький стрій моїх думок, був Спіноза. Марно попошукавши по всіх світах засобу для розбудови свого чудернацького єства, я зрештою натрапив на його “Етику”. І знайшов там заспокійливе для своїх пристрастей; мені, здавалося, відкрилася широка та привільна панорама всього матеріального й морального світу»[16].

– Так, Розенберґу, – перебив його директор, – То що ж дав Ґете Спіноза?

– Е-е… свою етику?

– Ну ні. Господи милосердний, невже ви не зрозуміли, що «Етика» – це назва книжки Спінози? То що ж, за власним зізнанням Ґете, він узяв для себе з книжки Спінози? Про що, на вашу думку, йдеться в словах «заспокійливе для своїх пристрастей»?

– Щось таке, від чого той заспокоювався?

– Так, почасти це правда. Але наразі продовжуйте – дуже скоро ця думка з’явиться знову.

Альфред якусь хвильку подекламував про себе, щоб згадати, де зупинився, й почав:

– «Але що найбільше привернуло мене до Спінози, то це його безмежна корисливість, яка проглядала…»

– «Безкорисливість», а не корисливість, – гримнув на нього директор Епштейн, який ретельно відстежував за конспектом кожнісіньке слово. – «Безкорисливість» тут означає емоційне відсторонення.

Альфред кивнув і виправився:

– «Але що найбільше привернуло мене до Спінози, то це його безмежна безкорисливість, яка проглядала з кожної тези. Ті дивовижні слова: “Хто справді любить Бога, той не може прагнути до того, щоб і Бог його любив” – з усіма засновками, на яких вони ґрунтуються, й усіма висновками, які звідси випливають, дощенту заполонили мої думки».

– Це складний уривок, – промовив директор. – Дозвольте мені пояснити вам. Ґете говорить, що Спіноза навчив його звільняти свій розум від стороннього впливу. Дошукуватися своїх почуттів і доходити власних висновків, а відтак діяти, опираючись на них. Інакше кажучи, любов має литися вільним потоком, беззастережно до думки про ту зустрічну любов, яку можна за неї отримати. Ця думка застосовна й до передвиборчих промов. Чи виголосив би Ґете промову суто заради захоплення, яке викличе в інших? Звісно, що ні! Як і не сказав би нічого тільки тому, що саме це й хотіли б від нього почути. Розумієте? Вловлюєте, про що йдеться?

Альфред кивнув. Він по-справжньому розумів тільки те, що викликав у директора глибоке обурення. Тож мовчки чекав, доки той не зробив йому знаку продовжувати:

– «Однак і тут не можна не зауважити, що воістину найзадушевніші стосунки постають із прямих протилежностей. Спокій Спінози, який усе врівноважував, різко контрастував із моїм стремлінням усе розбурхати, його математична метода була таким собі віддзеркаленням мого чуттєво-зображального поетичного мислення, й саме та впорядкованість викладу, яку вважали невідповідною до предмета, моралі, перетворила мене на його ревного учня й затятого шанувальника. Розум і серце, розважливість і чуттєвість шукали одне одного з неминучою вибірковістю спорідненості, й завдяки цьому з них постав союз кардинально різних натур».

– Вам зрозуміло, що він має на увазі під двома різними натурами? – запитав директор Епштейн.

– Гадаю, йдеться про розум та серце.

– Так, достеменно. І де ж тут Ґете, а де Спіноза?

Альфред, здавалося, спантеличився.

– Розенберґу, це ж не просто вправа на запам’ятання! Я добиваюся від вас розуміння цих слів. Ґете – поет. То він «розум» чи «серце»?

– Він «серце». Але ж у нього був і геніальний розум.

– О, так. Тепер я розумію ваше спантеличення. Але тут він каже, що Спіноза дарує йому врівноваженість, яка допомагає узгодити його палку уяву та пристрасність із належними незворушністю й поміркованістю. Ось чому Ґете називає себе «затятим шанувальником» Спінози. Второпали?

– Так, гер директор.

– Ну то розказуйте далі.

Але той зволікає – в очах у нього проступає переляк.

– Я збився й не пригадую, де саме зупинився.

– Усе гаразд, – утрутився гер Шефер, намагаючись заспокоїти учня. – Ми розуміємо, що важко розповідати напам’ять, коли тебе весь час переривають. Підгляньте в конспект і знайдіть потрібне вам місце.

Набравши повні груди повітря, Альфред пробіг поглядом свої нотатки й повів далі:

– «Спочатку цю людину похапом проголошують атеїстом, а її погляди – вартими всілякого осуду, але тут-таки додають, що то був тихий і занурений у свої студії мислитель, чоловік нелукавий, мирний обиватель і добрий громадянин. Тож, здається, тут зовсім забуто євангельський вислів: “По їхніх плодах ви пізнаєте їх”[17], бо як же може життя, яке вгодне людям і Богові, постати на згубних засадах? Я ще дуже добре пригадував, що за умиротворення та ясність на мене зійшли, коли я свого часу гортав праці, які лишила по собі та дивовижна людина. Моїй пам’яті було несила відтворити подробиці, але це враження зоставалося дуже чітким, тож я повторно поспішив до тих книжок, яким так багато завдячував, і на мене знову повіяло тим самим подихом спокою. Я віддався цьому читанню й, зазираючи в себе, упевнявся, що світ іще ніколи не розкривався мені аж так ясно».

І, закінчивши останній рядок, Альфред полегшено видихнув. Жестом дозволивши учневі сісти, директор підсумував:

– Декламація задовільна. У вас гарна пам’ять. Але перевірмо, чи зрозуміли ви останній уривок. Скажіть, Ґете має Спінозу за атеїста?

Альфред похитав головою.

– Не чую відповіді.

– Ні, гер директор, – відказав той уголос. – Ґете не мав Спінозу за атеїста. Але так гадав дехто інший.

– А чому Ґете був не згоден з тими, хто його ганив?

– Через свою етику?

– Ні, ні. Ви вже встигли забути, що «Етикою» називалася книжка Спінози. Запитую ще раз: чому Ґете не погоджувався з критиками Спінози?

Альфред лише тремтів і мовчав.

– Господи, Розенберґу, та підгляньте ж у свій конспект.

Пробігши поглядом останній абзац, Альфред ризикнув припустити:

– Бо той був хороша людина й жив праведним, побожним життям?

– Саме так. Інакше кажучи, важить не те, у що ви вірите чи начебто вірите, а те, як живете. А тепер, Розенберґу, останнє запитання щодо цього уривка. Поясніть нам іще раз, що дав Ґете Спіноза.

– За словами самого Ґете, відчуття миру та спокою. А також ясність світосприйняття. Ось два найголовніші моменти.

– Все так. Ми знаємо, що сам великий Ґете цілий рік носив у кишені примірник «Етики» Спінози! Уявляєте – цілий рік! І то не тільки Ґете, а й багато інших видатних німців. Лессінґ і Гейне згадували про ясність та спокій, що їх давало читання цієї книжки. Хтозна, може, настане час, коли й вам знадобляться ясність та спокій, що їх дарує «Етика» Спінози. Я не прошу вас прочитати цю книжку негайно: ви надто юний, щоб збагнути її зміст. Але пообіцяйте, що ви прочитаєте її, перш ніж вам сповниться двадцять один. Чи, мабуть, краще сказати, перш ніж досягнете остаточної зрілості. Даєте мені слово доброго німця?

– Так, гер директор, даю вам слово. – Альфред пообіцяв би прочитати всі томи китайської енциклопедії, аби лише вирватись із цього допиту в інквізитора.

– Так, а тепер перейдімо до суті отриманого завдання. Ви вповні збагнули, чому ми загадали вам прочитати й законспектувати саме ці фрагменти?

– Е-е… ні, гер директор. Я гадав, наче так сталося просто тому, що я висловив своє захоплення Ґете, а не кимось іще.

– Почасти це, звісно, так. Але ж ви, поза сумнівом, зрозуміли, про що я насправді запитую?

З вигляду Альфреда було ясно, що той і гадки не має.

– Я запитую, як вам той факт, що людина, яка викликає у вас найбільше захоплення, обрала собі єврея за того, хто викликав найбільше захоплення в неї?

– Єврея?

– Невже ви не знали, що Спіноза – єврей?

Мовчання.

– За ці два тижні ви нічогісінько не з’ясували про нього?

– Гер директор, я ні сном ні духом не відаю про цього Спінозу. Це не було частиною мого завдання.

– Тож ви, хвала Богові, відкрутилися від жахливої необхідності дізнаватися щось непотрібне? Адже так, Розенберґу?

– Я сформулюю це інакше, – втрутився гер Шефер. – Згадайте про Ґете. Що він зробив би на вашому місці? Якби від Ґете зажадали прочитати автобіографію якогось незнайомця, як би він учинив?

– З’ясував би, що то була за людина.

– Отож-бо. І це дуже важливо. Якщо захоплюєтеся кимось, то наслідуйте його. Зробіть його своїм дороговказом.

– Так, дякую, гер Шефер.

– Але повернімося до мого запитання, – промовив директор Епштейн. – Як ви пояснюєте безмежну вдячність і безмірне захоплення, що їх Ґете відчував до єврея?

– А Ґете знав, що то єврей?

– Господи милосердний. Ну звісно, що знав.

– Послухайте-но, Розенберґу, – видобув гер Шефер, у якого вже теж уривався терпець, – думайте, перш ніж запитувати. До чого тут знав Ґете чи не знав, що Спіноза – єврей? Як вам узагалі спало на думку таке запитання? Невже ви гадаєте, що людина його масштабу – людина, що її ви сам назвали абсолютним генієм, – не всотувала великі ідеї незалежно від їх джерела?!

Альфред сидів мов громом приголомшений: він-бо ще ніколи в житті не стикався з таким шквалом ідей. А директор Епштейн – поклавши руку на плече геру Шеферу, щоб той заспокоївся, – усе не вгавав:

– Ви й досі не відповіли на моє основне запитання: як пояснити той факт, що абсолютному генію німців так багато дали ідеї представника нижчої раси?

– Тут, певно, вийшло як і того разу, коли мене спитали про доктора Апфельбаума. Можливо, через певну мутацію трапляються й хороші євреї, але їхня раса – аморальна й неповноцінна.

– Така відповідь неприйнятна, – відрізав директор. – Одна справа – говорити про чуйного лікаря, що добре знається на обраній шляхетній професії, і зовсім інша – казати таке про генія, який, можливо, змінив хід історії. Але куди подіти багато інших євреїв, чия геніальність загальновідома? Як ви поясните їхній феномен? Я нагадаю вам про тих, кого ви знаєте й сам, але, можливо, не підозрюєте в них євреїв. Гер Шефер говорив мені, що на заняттях ви читали напам’ять Генріха Гейне. А ще казав, наче ви любите музику, а отже, як мені уявляється, чули твори Ґустава Малера й Фелікса Мендельсона, еге ж?

– Гер директор, то вони євреї?

– Так, і ви маєте знати, що й Дізрае́лі, видатний британський прем’єр-міністр, був євреєм.

– Я цього не знав, гер директор.

– Так. А просто зараз у Ризі дають оперу «Казки Гоффмана», яку написав Жакоб (або Жак) Оффенбах – іще один єврей за народженням. Ось скільки геніїв. Як ви можете це пояснити?

– У мене немає відповіді на таке запитання. Мені доведеться подумати. Будь ласка, гер директор, можна я піду? Мені щось недобре. Обіцяю поміркувати про це.

– Так, можете йти, – сказав той. – І мені б дуже хотілося, щоб ви справді подумали. Це корисне заняття. Поміркуйте про сьогоднішню нашу розмову. Поміркуйте про Ґете та єврея Спінозу.

* * *

Після того як Альфред пішов, директор Епштейн і гер Шефер кілька хвилин мовчки дивилися один на одного, а відтак перший промовив:

– Він каже, що подумає, Германе. Яка ймовірність того, що це станеться?

– Гадаю, що практично нульова, – сказав гер Шефер. – Випустімо його та й здихаймось. Такий дефіцит допитливості, як у нього, найімовірніше, невиліковний. У його розумі, хоч де копни, скрізь натикаєшся на корінну породу безпідставних упереджень.

– Згода. Я не маю сумніву, що цієї самої миті Спіноза та Ґете швидко йдуть йому з думки й ніколи більше не потривожать її. Так чи інак, а я відчув полегшення від того, що тільки-но сталося. Бо моя тривога вляглася. Цьому юнаку забракне хоч кмітливості, хоч сили духу, щоб прихилити інших до таких поглядів, як у нього.