Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 11

Прогноз директора Епштейна, що Розенберґу забракне допитливості та розуму, а тому він не становить загрози, виявився повністю хибним. Як не справдився й інший його прогноз – наче Ґете й Спіноза одразу ж підуть Альфреду з думки. Ні, куди там: той-бо так і не спромігся викинути з голови образ великого Ґете, що плазує перед тим євреєм Спінозою. Щоразу, коли в Альфреда з’являлися думки про Ґете та Спінозу (тепер навіки спаяних воєдино), він лише на мить зупинявся на цьому когнітивному дисонансі, а відтак відмахувався від нього будь-яким національно-ідеологічним знаряддям, що потрапляло під руку. Інколи його переконував аргумент Г’юстона Стюарта Чемберлена, що Спіноза, як і Ісус, належав до єврейської культури, але не мав ні краплини єврейської крові. Або, може, що Спіноза був таки єврей, який украв свої ідеї в арійських мислителів. Чи що Ґете був не при собі – мабуть, загіпнотизували єврейські змовники. Альфред не раз подумував засісти в бібліотеці й розібратися в цьому глибше, одначе так і не довів свого задуму до кінця. Бо мислити, по-справжньому мислити, було не менш тяжкою роботою, ніж переставляти важезні рундуки на горищі. Тож натомість він призвичаївся витісняти ці нав’язливості – й відволікався на інше. Поринав у різні заняття. А найголовніше – переконував себе, що сила переконання усуває необхідність доведення.

Справжній, шляхетний німець шанує взяті зобов’язання, і з наближенням свого двадцять першого дня народження Альфред згадав про обіцянку директору прочитати Спінозину «Етику». Поклавши собі дотримати даного слова, він купив у букініста примірник цієї книжки, але, узявшись за нього, уже на першій сторінці стикнувся з довгим переліком незрозумілих дефініцій:

І. Під ПРИЧИНОЮ САМОГО СЕБЕ я маю на увазі те, сутність чого містить у собі існування, тобто те, чия природа осмислювана лише як суща.

ІІ. СКІНЧЕННОЮ У СВОЄМУ РОДІ йменуємо річ, яку може бути обмежено іншою річчю тієї ж природи; тіло йменується скінченним, оскільки ми завжди здатні помислити інше, більше тіло. Так само й думку обмежено іншою думкою, але не тіло – думкою й не думка – тілом.

ІІІ. Під СУБСТАНЦІЄЮ я маю на увазі те, що існує в самому собі й теологічно осмислюване саме через себе; інакше кажучи, те, поняття чого можна сформувати незалежно від інших понять.

IV. Під АТРИБУТОМ я маю на увазі те, що розум сприймає в субстанції як склад її сутності.

V. Під МОДУСОМ я маю на увазі видозміни субстанції, тобто те, що існує в чомусь іншому й осмислюване через щось інше.

VI. Під БОГОМ я маю на увазі абсолютно нескінченну сутність, тобто субстанцію, що полягає в нескінченних атрибутах, кожен із яких виражає вічну й нескінченну суттєвість.

Та хто ж може збагнути ці жидівські штучки? Й Альфред пожбурив книжку в інший кінець кімнати. Але за тиждень спробував знову, перескочивши дефініції й беручись одразу до наступного розділу – «Аксіоми»:

І. Усе суще існує або в самому собі, або в чомусь іншому.

ІІ. Те, що неможливо осмислити через щось інше, осмислюване саме через себе.

ІІІ. З конкретної визначеної причини неминуче випливає наслідок, і навпаки: якщо конкретної визначеної причини немає, то випливання наслідку неможливе.

IV. Знання про наслідок залежить від знання про причину і містить його.

V. Речі, які не мають нічого спільного, неможливо пізнати одна через одну, тобто поняття однієї не містить поняття іншої.

Жодна з них однаково не піддавалася розшифруванню, і книжка знову полетіла туди само. Пізніше він узявся до наступного розділу, теорем, які теж виявилися неприступними. І зрештою його осяяло, що кожна наступна частина перебувала в логічній залежності від попередньо викладених дефініцій та аксіом, тож подальші потуги не дадуть нічогісінько. Час од часу, піднімаючи з підлоги той тоненький томик, він розгортав його на портреті Спінози перед титульним аркушем і невідривно вглядався в овальне обличчя й величезні одухотворені єврейські очі з важкими повіками (що, хай як Альфред повертав ту книжку, дивилися просто в його). «Позбудься цього клятого чтива, – казав він собі, – продай його» (хоч це й не принесло би зиску, адже через зношеність і кілька «повітряних вилазок» видання було в кепському стані). «Або просто віддай комусь, або викинь». Альфред знав, що саме так і мав би вчинити, але – дивна річ – не міг розлучитися з «Етикою».

Чому? Що ж, обіцянка, звісно, відігравала роль, але не вирішальну. Бо хіба директор не казав, що для розуміння «Етики» він має досягти остаточної зрілості? Й хіба на нього не чекали попереду ще багато років навчання, перше ніж він достатньо подорослішає?

Ні-ні, не обіцянка дошкуляла йому – усе впиралося в проблему Ґете. Той був його кумиром. А кумиром кумира – Спіноза. Альфред не міг позбутися цієї клятої книжки, адже Ґете її аж так сильно любив, що цілий рік проносив у кишені. Ця темна й нерозбірлива жидівська маячня заспокоювала бурхливі пристрасті Ґете й давала змогу досягти яснішого світобачення, ніж будь-коли доти. Та як же це могло бути? Його кумир побачив у ній щось таке, чого сам він не зумів розгледіти. Може, колись у нього з’явиться наставник, здатний усе це йому пояснити?

Незабаром буремні події Першої світової війни витіснили цю загадку зі свідомості Альфреда. Закінчивши Ревельське реальне училище й розпрощавшись із директором Епштейном, гером Шефером і вчителем образотворчого мистецтва гером Пурвітом, він розпочав навчання в Ризькому політехнічному інституті, в Латвії, за дві сотні миль від рідного Ревеля. Але в 1915-му, коли німецькі війська загрожували Латвії та Естонії, весь Політехнічний інститут перевели до Москви, де Альфред і прожив до 1918-го, а відтак здав свою дипломну роботу – архітектурний проєкт крематорію – й отримав ступінь з архітектури та інженерії.

Попри блискучі успіхи на академічному поприщі, Альфред ніколи не почувався в інженерії своїм і волів натомість проводити час за читанням художньої літератури та міфів. Його захоплювали скандинавські легенди, зібрані в «Едді», а також хвацько закручені сюжети романів Дікенса й монументальні твори Толстого (їх читав російською). Він по-аматорськи займався філософією, хапаючи по верхах із Канта, Шопенгауера, Фіхте, Ніцше та Геґеля, а ще, як і доти, безсовісно хизувався, демонстративно читаючи праці філософів у людних місцях.

Під час хаосу Російської революції 1917-го Альфред жахнувся, забачивши сотні тисяч знавіснілих протестувальників, які вийшли на вулиці, вимагаючи повалення заведеного ладу. Із праці Чемберлена той виніс уявлення, що Росія завдячувала всім арійському впливові – через варягів, Ганзейський союз і німецьких переселенців на кшталт його самого. Тож падіння російської цивілізації означало тільки одне: її нордичні підвалини розхитували нижчі раси – монголи, євреї та слов’яни з китайцями – і душу справжньої Росії незабаром буде втрачено. Невже таку долю вготовано й Батьківщині? Невже расовий хаос і деградація доберуться й до самої Німеччини?

Видовище нуртівних юрб було йому осоружне. Більшовиків він мав за бидло, покликане знищити цивілізацію. Придивившись до їхніх лідерів, Альфред переконався, що принаймні дев’яносто відсотків із них становили євреї. Тож починаючи з 1918-го він рідко коли казав просто «більшовики» – завжди додавав уточнення «жидо-», й цьому здвоєному штампу судилося проникнути в нацистську пропаганду. Того ж таки року, закінчивши інститут, Альфред із приємним хвилюванням сів у потяг, що привіз його через пів Росії додому, у Ревель. Потяг чухкав на захід, а пасажир день при дні сидів і вдивлявся в безмежне російське привілля. Прикутий картиною цього простору – ах, скільки місця! – він думав про бажання Г’юстона Стюарта Чемберлена розширити Lebensraum[19] для німців. Онде, за вікном вагона другого класу, лежав Lebensraum, якого так відчайдушно потребувала Німеччина, але сама вже неозорість Росії робила його недосяжним, якщо… якщо лише на боці Батьківщини не битиметься армія російських колабораціоністів. Але зародилася й ще одна думка: цей відкритий, непривітний простір – що з ним у такій кількості робити? Чому б не виселити сюди євреїв – усіх євреїв Європи?

Свисток локомотива та скрегіт затиснутих гальм сповістили йому про прибуття додому. У Ревелі було не тепліше, ніж у Росії. Він надягнув усі светри, які тільки мав, тісно обмотав шию шарфом і з валізою в руці й дипломом у портфелі пройшов, видихаючи хмаринки пари, знайомими вулицями та дістався дверей будинку свого дитинства, помешкання тітки Цецилії – батькової сестри. Відповіддю на його стукіт були радісні вигуки «Альфред!», широкі усмішки, потиски чоловічих рук і жіночі обійми, а відтак його швиденько провели в теплу, насичену ароматами кухню, де напоїли кавою з тертим пирогом, доки юна племінниця галопом метнулася по тітку Лідію, яка жила за кілька будинків далі по вулиці. Й та незабаром була тут як тут, навантажена провізією для святкової вечері.

Дім був майже такий, як він його й пам’ятав, і ця незмінність минулого дала Альфреду рідкісний перепочинок від болісного відчуття чужинства. Від вигляду його кімнати, яка за стільки років майже не змінилася, на його обличчі проступив вираз дитячої радості. Він плюхнувся у своє старе крісло, у якому читав, і насолоджувався теплом знайомої картини – як тітка гучно підбиває подушку й заправляє на місце пухову ковдру в нього на ліжку. А ще окинув поглядом кімнату: осьде червоний молитовний килимок завбільшки з носову хустинку, на якому Альфред протягом кількох місяців багато років тому (коли не чув атеїстично налаштований батько) читав перед сном молитву: «Благослови мою матір на небесах, благослови та зціли мого батька, пошли здоров’я моєму братові Ойґену, благослови тітку Еріку й тітку Марлен і благослови всю нашу родину».

А онде, на стіні, – і досі грізночолий та могутній, у щасливому невіданні про мінливість успіхів німецької армії – кайзер Вільгельм на величезному плакаті. На полиці під ним – металеві фігурки вікінгів і римських солдатів, що їх Альфред із ніжністю перебрав. А далі, нахилившись, зазирнув у шафку, напхом напхану його улюбленими книжками, – і просіяв, побачивши, що ті й досі вишикувані в тому ж порядку, як він і залишав їх стільки років тому: спочатку найулюбленіша, «Страждання юного Вертера», відтак «Девід Копперфілд», а за ним і всі решта – у низхідній черговості їхньої цінності.

Відчуття домівки збереглося й за вечерею з тітками, дядьками, племінниками та племінницями. Але коли всі розійшлися й опустилася тиша, він, лежачи під пуховою ковдрою, відчув знайому аномію: «дім» почав блякнути. Навіть образ двох його тітоньок, які й досі всміхалися, махали руками й кивали, повільно відступив кудись удаль, залишивши лише холодну темряву. Де його дім? Де він буде поміж таких, як і сам?

Наступного дня він блукав вулицями Ревеля, шукаючи знайомих облич, хоча всі друзі, з якими він грався в дитинстві, повиростали й розлетілися по світі, а крім того, в глибині душі Альфред і сам розумів, що шукає примар – друзів, яких хотів, та не мав. Відтак він прогулявся в реальне училище, коридори й незачинені класи якого справляли враження водночас знайомих і непривітних. Зачекав під дверима на гера Пурвіта, який свого часу був такий добрий до нього. А коли пролунав дзвінок, зайшов поговорити на перерві зі своїм колишнім учителем. Той, придивившись до його обличчя, видав щось схоже на вигук упізнання і став розпитувати про життя, але такими обтічними фразами, що – коли учні збігалися до своїх місць на наступний урок – Альфред, виходячи, засумнівався, чи його справді впізнали. Потому він марно спробував розшукати кабінет гера Шефера, зате натрапив на двері з табличкою «гер Епштейн» – уже не директор, а, як і колись, учитель історії – і швидко прослизнув повз них, відвернувши лице. Бо не хотів почути запитання, чи дотримав він свого слова стосовно Спінози, або ж з’ясувати, що гер Епштейн забув і думати про Альфреда Розенберґа та його обіцянку.

Знову попрямувавши в бік міської площі, він побачив німецький армійський штаб та ухвалив імпульсивне рішення, яке могло змінити все його життя, – звернувся німецькою до днювального, пояснивши, що хоче записатися добровольцем, й отримав направлення до сержанта Ґольдберґа, бурмила зі здоровенним шнобелем та кущистими вусами, на чиєму обличчі так і читалося: «ЖИД». Не піднімаючи очей від паперів, сержант швидко вислухав Альфреда та нелюб’язно відхилив його прохання: «Йде війна. Німецька армія – для німців, а не для громадян окупованих країн-супротивниць».

Зачеплений за живе прийомом сержанта, безутішний Альфред знайшов притулок у пивниці за кілька будинків, де замовив собі кухоль пива й присів за краєчок довгого столу. А піднісши кухля до рота, щоб зробити перший ковток, зауважив, що з нього не зводить очей якийсь чоловік у цивільному. Обидва на мить зустрілися поглядами, й незнайомець, відсалютувавши Альфреду кухлем, кивнув. Розенберґ несміливо відповів йому тим же, а відтак знову заглибився в себе. А ще за кілька хвилин він повторно звів погляд і виявив, що той незнайомець – високий, худорлявий, показний, синьоокий та з видовженим черепом справжнього німця – і досі пильно дивиться на нього. А чоловік зрештою підвівся й, не випускаючи кухля, підійшов до Альфреда та представився.