Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 13

– Guten Tag[22], – сказав незнайомець, простягаючи руку, – мене звати Фрідріх Пфістер. Ми, бува, не знайомі? На вигляд я вас наче пригадую.

– Розенберґ, Альфред Розенберґ. Виріс тут, але щойно з Москви. Лише минулого тижня отримав диплом Політеху.

– Розенберґ? А, он воно що – то ви молодший брат Ойґена! А я дивлюся, що очима схожий. Не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас?

– Звісно ні.

Поставивши на стіл свого пивного кухля, Фрідріх усівся навпроти Альфреда.

– Ми з вашим братом були нерозлийвода-друзями, та й досі тримаємо зв’язок. Я часто бачив вас у нього вдома – і навіть «на барані» катав. Ви ж років на… щось із шість чи сім молодший за Ойґена?

– На шість. На позір у вас є щось знайоме, але згадати остаточно мені не вдається. Не знаю чому, але з тих ранніх років я мало що пам’ятаю: усі спогади стерлися. Ви ж розумієте: мені було дев’ять чи десять, коли Ойґен поїхав навчатися в Брюссель, і відтоді ми практично не бачилися. То, кажете, ви з ним і дотепер не втратили зв’язку?

– Так, усього два тижні тому ми разом вечеряли в Цюриху.

– У Цюриху? То він уже не в Брюсселі?

– Поїхав звідти з пів року тому. У нього стався рецидив туберкульозу, тож він перебрався до Швейцарії – підлікуватися й відпочити. А я саме навчався в Цюриху – от і перевідав його в санаторії. За тиждень-два його випишуть, і він подасться в Берлін, на вищі курси банківської справи. За кілька тижнів я й сам збираюся туди на навчання, тож у Берліні ми зустрічатимемося частенько. А ви нічого цього не знали?

– Ні, наші шляхи розійшлися. Ми ніколи не були близькі й тепер уже практично втратили зв’язок.

– Так, Ойґен казав мені – здається, жалкуючи. Мені відомо, що ваша мати померла, коли ви були ще малям, – і це обом вам далося нелегко, – а батько, пригадую, теж пішов із життя молодим. Від сухот?

– Так, і то всього в сорок чотири. Це сталося, коли мені було одинадцять. Гер Пфістер, скажіть…

– Прошу, звіть мене Фрідріх. Брат мого друга – також друг. То, може, перейдемо на «ти»?

Альфред кивнув.

– Так от, хвилину тому ти, Альфреде, збирався спитати…

– …чи Ойґен коли-небудь згадував про мене.

– Під час останньої зустрічі – ні. Ми років зо три не бачилися, тож мали багато чого надолужити. Але доти він часто заводив розмову про тебе.

І той, повагавшись, бовкнув:

– А ти не міг би розказати мені все, що він про мене говорив?

– Усе? Гаразд, я спробую, але спершу дозволь зауважити: з одного боку ти зізнався – й то цілком беземоційним тоном, – що між вами не було великої близькості й ви начебто ніколи не прагнули родичатися один з одним. А от сьогодні тобі закортіло – я б навіть сказав, припекло – почути про нього. Щось тут не клеїться. І це наштовхує мене на думку, що ти в таких собі пошуках – самого себе та свого минулого?

Альфред на мить аж сахнувся: проникливість цього запитання злякала його.

– Так, твоя правда. Мені дуже дивно, що ти це помітив. Настали такі часи… гм, як би тут висловитись… коли все скотилося в хаос. У Москві я бачив розбурхані юрби, що впивались анархією. Цей безлад от-от захлесне всю Східну Європу – та що там, і Західну теж. Море-моренне переміщених осіб. От і я теж неначе відірвався від гілля разом із ними – а може, й більше за інших… відрізаний від усього…

– Тож ти шукаєш опору в минулому, тужачи за його незмінністю. Тебе можна зрозуміти. Дай-но я покопирсаюсь у спогадах – що ж це казав про тебе Ойґен? Зараз, хвилинку – я зосереджуся, розворушу почуте-побачене, і воно зрине в пам’яті.

Фрідріх заплющив очі, але майже одразу й розплющив.

– Щось заважає… на шляху, здається, стали мої спогади про тебе. Мабуть, спершу викладу їх, а відтак зможу дістатися й того, що казав Ойґен. Ти не проти?

– Ні, гаразд, – промимрив Альфред. Хоча й гадав, що не зовсім гаразд. Ба більше – зовсім негаразд, бо вся ця розмова була вкрай незвична: кожне слово, що злітало з Фрідріхових вуст, звучало дивно й неочікувано. Та навіть попри те він довіряв цій людині, яка знала його ще дитиною: від Фрідріха віяло «домом».

А той, знову заплющивши очі, заговорив якимось відстороненим голосом:

– Битися подушками… я пробував, але ти не хотів зі мною гратися… я так і не зумів втягти тебе в цю гру. Серйозний – ой-ой-ой, який серйозний. Порядок і ще раз порядок… цяцьки, книжки, іграшкові солдатики, усе в строгому порядку… ти любив тих солдатиків… страшенно серйозне хлоп’я… я інколи катав тебе «на барані»… гадав, тобі сподобається… але ти завше швидко зістрибував… хм, не любив веселощів?.. а чи за пустощі могло влетіти?.. у домі атмосфера холоду… без матері… батько відчужений, пригнічений… ви з Ойґеном ніколи не розмовляли… де пропадали твої друзі?.. я ні разу не зустрічав їх у тебе вдома… ти був боязкий… утікав до себе в кімнату й зачиняв за собою двері… завжди біг до своїх книжок…

Тут Фрідріх зупинився, розплющив очі, добряче приклався до кухля з пивом і спрямував погляд на Альфреда:

– Оце й усе, що випливло зі сховища моєї пам’яті про тебе – можливо, пізніше пригадається ще щось. Ти цього хотів, Альфреде? Бо я волів би переконатися. Мені хочеться дати братові свого найближчого друга саме те, чого йому треба й кортить. – Той кивнув, а відтак швидко відвернувся, соромлячись свого приголомшення: він ще ніколи не чув таких балачок. Фрідріх говорив німецькою, але його слова були, уважай, іноземні.

– Ну, то я продовжу та згадаю, що говорив про тебе Ойґен. – Він повторно заплющив очі й за хвилину знову заговорив таким-таки дивним, відстороненим тоном: – Ойґене, промовляй до мене про Альфреда. – А відтак його голос сковзнув на ще інший тембр – той, що, напевно, мав імітувати тембр друга:

– А… мій боязкий і соромливий братик, чудовий художник… успадкував увесь хист нашої сім’ї… мені подобалися його замальовки Ревеля… порту з усіма кораблями на якорі, лівонського замку з вежею «Довгий Герман»… вправні праці… навіть для дорослого, а йому ж було всього десять… мій маленький братик… завше з книжкою… бідолашний Альфред, відлюдько… він так полохався інших дітей… хлопці-однолітки його не любили – кепкували й дражнили «філософом»… тепла йому дісталося небагато… наша мати померла, батько був при смерті, а тітки мали чуйне серце, але ж увесь час клопоталися коло власних родин… я мав би робити для нього більше, але до Альфреда було важко достукатися… та мені й самому дуже мало що перепадало.

Фрідріх розплющив очі, раз-другий кліпнув, а відтак, заговоривши своїм звичним голосом, мовив:

– От і все, що я пам’ятаю. Хоча ні, Альфреде, – була ще одна річ, але я скажу це зі змішаними почуттями: Ойґен винив тебе в материній смерті.

– Винив? Мене? Та мені ж було всього кілька тижнів.

– Коли хтось помирає, ми нерідко шукаємо, що б – або кого б – звинуватити в цьому.

– Ти, певно, жартуєш, еге ж? Ну, тобто… Ойґен справді таке казав? Але ж це безглуздя.

– Люди часто вірять у безглузді речі. Звісно, твоя мати померла не через тебе, але Ойґен, здається, затаїв думку, що якби вона не завагітніла тобою, то була б і досі жива. Але це, Альфреде, лише мій здогад. Мені несила пригадати дослівно, що той казав, але я точно знаю, що Ойґен відчував якусь страшну образу на тебе, що її він і сам собі не міг пояснити.

Сполотнілий Альфред хвилину-дві мовчав. А Фрідріх, який не зводив із нього очей, сьорбнувши пива, промовив:

– Боюся, я бовкнув зайвого. Але коли просить друг, я завше намагаюся зробити все, що можу.

– От і добре. Ґрунтовність, чесність – це хороші, шляхетні, істинно німецькі чесноти. Мені, Фрідріху, таке до душі. Та й звучить усе правдоподібно. Мушу зізнатися, що інколи мене дивувало, чому Ойґен так мало займався мною. А те дошкульне прізвисько, «філософ», – я стільки разів чув його від хлопців! Гадаю, воно дуже на мене вплинуло, і я поклав собі помститись їм усім, таки ставши справжнім філософом.

– У Політеху? Як таке можливо?

– Ну, не те щоб дипломованим філософом – ступінь у мене з інженерії та архітектури, – але моєю справжньою вотчиною була філософія, тож навіть у Політехнічному я знайшов кількох учених професорів, які скеровували мене в моїх самостійних заняттях. І зрештою я понад усе інше оцінив німецьку ясність думки. Ось моя єдина релігія. А все ж просто зараз, цієї самої миті, у мене чомусь плутається в голові. Я, власне, балансую на межі запаморочення. Мені, мабуть, просто треба час, щоби зжитися з усім почутим від тебе.

– Гадаю, Альфреде, я можу пояснити, що ти відчуваєш. Бо й сам таке переживав та бачив в інших. Це не реакція на спогади, що ними я поділився, – йдеться про дещо інше. Моє пояснення вдалося б якнайкраще, якби я перейшов на філософський лад. Я теж здобув ґрунтовну підготовку з філософії і мав би за приємність поспілкуватися з тим, хто має такі самі нахили.

– Це й для мене було б насолодою. Я ж не один рік провів в оточенні інженерів, тужачи за філософською бесідою.

– Гаразд, гаразд. А почну я ось із чого: пригадуєш той шок і невіру, які викликало Кантове відкриття, що зовнішня реальність не така, якою ми її сприймаємо, і що натомість ми вибудовуємо природу зовнішньої реальності з наших внутрішніх розумових конструктів? Ти ж, підозрюю, добре знайомий із Кантом?

– Так, дуже добре знайомий. Але який зв’язок між його відкриттям і моїм нинішнім психічним станом?

– Я маю на увазі, що твій світ – і то зараз я про твій внутрішній світ, – який величезною мірою постав із твого досвіду, виявився не таким, як ти гадав. Або ж, іншими словами, якщо вдатися до терміна Гуссерля, можна сказати, що в тебе відбувся «ноематичний вибух».

– Гуссерля? Я не читаю єврейських псевдофілософів. А що таке «ноематичний вибух»?

– Раджу тобі, Альфреде, таки зважити на Едмунда Гуссерля: він один із великих. Його термін «ноема» означає предметний зміст нашої думки або ж мисленнєве уявлення про предмет. Уяви собі, для прикладу, будівлю як таку. А тепер уяви, наче ти сперся на неї та виявив, що вона не є твердим тілом і твій організм легко проходить крізь неї. У цю мить твоя ноема будівлі вибухає – твій «життєсвіт», Lebenswelt, раптом стає не таким, як ти собі уявляв.

– Я візьму твою пораду до уваги. Але прошу, просвіти мене й далі: я розумію цю концепцію, що світ структуризує людська свідомість, але все не збагну, як це стосується нас із Ойґеном.

– Ну, я про те, що твоє сприйняття стосунків із братом, якого ти мав від народження, одним махом змінилося. Ти думав про нього одне, аж тут раптом минуле просіло – всього лише трішечки – й ти виявляєш, що той інколи обурювався твоїм існуванням, хоча його обурення, звісно, була несправедливе й безглузде.

– Ти хочеш сказати, що я ошелешений, бо піді мною подався нерушимий підмурок минулого?

– Саме так. Добре сказано, Альфреде. Твоя психіка зазнала перевантаження й повністю поглинена переосмисленням минулого, тож наразі їй бракує потужності для виконання своїх звичних функцій – як-от підтримувати рівновагу, фізичну й душевну.

Той кивнув:

– Фрідріху, це приголомшлива бесіда. Ти дав мені чимало поживи для розуму. Але дозволь зауважити, що деякий ступінь запаморочення передував нашому спілкуванню.

Пфістер мовчав – спокійно й очікувально. Чекати він, здавалося, вмів.

Й Альфред, позволікавши, промовив:

– Зазвичай я не ділюся особистим. Власне, я взагалі ні з ким не секретничаю. Але в тобі є щось таке, що надзвичайно… як би тут висловитися?.. спонукає до відвертості й викликає довіру.

– Ну, я ж по-своєму не чужий. А ти, звісно, й сам розумієш, що зі старими друзями не здружуватися наново.

– Зі старими друзями не здружуватися наново… – Альфред на мить замислився, а відтак усміхнувся. – Хм, розумію. Дуже дотепно. Бачиш, від самого ранку мене не полишає відчуття чужинства: я ж лише вчора повернувся з Москви. Та ще й залишився сам самотою. Бо я нетривалий час був одружений: у моєї дружини сухоти, й кілька тижнів тому батько відправив її до Швейцарії, в санаторій. Але річ не тільки в сухотах: її заможна родина вважає, що я зі своїми злиднями їй категорично не пара, тож не маю жодного сумніву, що нашому короткому шлюбу кінець. Ми замало пробули разом, і навіть наше листування майже вщухло. – Альфред квапливо ковтнув пива й повів далі. – Приїхавши вчора сюди, до тітоньок, дядечків, племінників і племінниць, я відчув, що ті ніби зраділи мені, й від тепла нашої зустрічі на душі стало хороше. Зникло відчуття чужинства. Але ненадовго. Бо сьогодні вранці, щойно прокинувшись, я знову відчув відчуження й безпритульність, тож подався блукати містом і все шукав, шукав… сам не знаю чого. Гадаю, домівки, друзів чи хоч би знайомих облич. Але побачив лише незнайомців. Навіть у реальному училищі я не зустрів нікого знайомого, крім свого улюбленого вчителя, що викладав у мене образотворче мистецтво, та й він лише вдав, неначе впізнав мене. А відтак, менш ніж годину тому, приспів останній удар. Я вирішив податися туди, де справді буду на місці, покласти край життю у вигнанні, возз’єднатися зі своїм народом і повернутися на Батьківщину. Маючи намір вступити до німецької армії, я зайшов до її військового штабу – це тут, через вулицю. А там сержант-вербувальник, єврей на прізвище Ґольдберґ, відмахнувся від мене, немов від комахи. Відправив геть зі словами, що німецька армія – для німців, а не для громадян країн-супротивниць.

Фрідріх співчутливо кивнув.

– Цілком імовірно, що останній удар обернеться для тебе благом. Можливо, тобі пощастило й ти отримав відстрочку або й повне помилування – не сконаєш безглуздою смертю в брудному окопі.

– Ти казав, що в дитинстві я був на диво серйозний. Гадаю, я і досі такий. Наприклад, я всерйоз сприймаю Канта та вважаю за свій моральний обов’язок записатися добровольцем. Бо на що перетвориться світ, якщо кожен полишить напризволяще нашу смертельно поранену Батьківщину? Коли Вітчизна кличе, сини мусять відповідати на поклик.

– От дивна штука, – мовив Фрідріх, – наскільки більше в нас, остзейських німців, германського, ніж у тих, що в Німеччині. Певно, всі ми, німецькі переселенці, відчуваємо ту саму величезну тугу, про яку ти говориш, – за домівкою, де нам воістину місце. Ми, німці Прибалтики, опинилися в епіцентрі чуми невкоріненості. Нині я відчуваю її найгостріше, бо цього тижня в мене помер батько. Тому-то я зараз і в Ревелі. І тепер теж не знаю, де мені місце. З материного боку мої дід та баба – швейцарці, проте й там я почуваюся серед чужих.

– Прийми мої співчуття, – кинув Альфред.

– Дякую. Багато в чому я сприйняв це легше, ніж ти: моєму батькові було замало не вісімдесят, і все моє життя він був повноцінно в ньому представлений. А мати в мене й досі жива. І тут я здебільшого зайнятий тим, що допомагаю їй перебиратися до будинку сестри. Я, власне, тільки й вискочив на хвильку, бо вона лягла здрімнути, й скоро маю повертатися до неї. Але перш ніж піти, я хотів би сказати, що вірю: проблема «дому» для тебе глибока й нагальна. Щоправда, в мене ще є трішки часу, якщо ти волів би поговорити про неї докладніше.

– Не знаю, як до цього й підступитися. Щиро кажучи, мене приголомшує твоє вміння так легко бесідувати про глибоко особисте. Я ніколи не чув, щоб хтось висловлював сокровенне так відверто, як ти.

– Як хочеш, я допоможу й тобі навчитися такого.

– Ти про що?

– Ну, допоможу вловити та збагнути, які в тебе почуття щодо «дому».

Альфред насторожився, але після довгого, затяжного ковтка латиського світлого зголосився.

– Спробуй наступне: роби достоту те саме, що і я, коли розворушував свої спогади про тебе в дитинстві. Ось що я пропоную: тримай у голові словосполучення «не вдома» й повтори його про себе кілька разів: «не вдома», «не вдома», «не вдома»…

Хвилину-дві Альфред беззвучно ворушив губами, артикулюючи ці слова, а відтак похитав головою:

– Нічого не виходить. Моя психіка бастує.

– Психіка ніколи не бастує – вона завше працює. Просто нерідко нам щось заважає – не дає усвідомити цей процес. У твоєму випадку, гадаю, ідеться про сором’язливість, і то через мене. Спробуй-но ще раз. Якось так: заплющ очі й забудь, що я тут, не зважай на те, що я про тебе подумаю, не переймайся тим, як я можу розцінити почуте від тебе. Пам’ятай лише, що я намагаюся допомогти, й не забувай, що я даю тобі слово: ця розмова залишиться тільки між нами. Я не переповім її навіть Ойґенові. А тепер заплющ очі, розслабся, й щойно в свідомості зненацька з’являтимуться ідеї, навіяні словами «не вдома», просто озвучуй їх. Кажи все, що на думку спаде, – нехай і безглузде.

Альфред знову заплющив очі, але ані пари з вуст.

– Не можу розчути. Голосніше, будь ласка. Трішечки голосніше.

І той тихенько заговорив:

– Не вдома. Ніде. Ні з тіткою Цецилією, ні з тіткою Лідією… мені нема місця – ні в школі, ні серед хлопців, ні в родині дружини, ні в архітектурі, ні в інженерії, ні в Естонії, ні в Росії… «Росія-матінка» – ну й жарти…

– Так, так, молодець… продовжуй… – заохочував Фрідріх.

– Вічний маргінал, постійна самозаглибленість, завжди хочеться показати їм… – Тут Альфред змовк і розплющив очі. – Більше мені нічого не спадає на думку…

– Альфреде, ти сказав, що тобі хочеться показати їм. Показати кому?

– Усім тим, хто глузував із мене, – сусідам, у реальному училищі, в Політехнічному, скрізь.

– А як ти збираєшся «показати» їм, Альфреде? Не полишай свого розгальмованого психічного стану. Кажи так, як виходить, – не конче зв’язно…

– Не знаю. Так чи інак, а я примушу їх мене помітити.

– А якщо вони тебе помітять, то ти почуватимешся вдома?

– «Дому» не існує – ти до цього хилиш?

– Наперед визначеного плану я не мав, але тепер у мене таки є одна ідея. Це просто здогад, але сумніваюся, щоб ти міг хоч десь почуватися вдома, бо «дім» – не місце, а душевний стан. Насправді «бути вдома» означає почуватися своїм у власній шкірі. І знаєш, Альфреде, мені сумнівно, що ти почуваєшся в ній нечужим. Цілком можливо, що й ніколи не почувався. Ти, певно, все життя шукаєш «дім» не там.

Альфред сидів мов громом приголомшений. У нього відвисла щелепа, а очі невідривно вдивлялись у Фрідріха.

– Твої слова так і запали мені в душу. Де ти навчився цих штук? Це щось неймовірне! Ти казав, що студіював філософію. Це ти там таке розкопав? Я маю прочитати того філософа.

– Ні, я аматор. Як і ти, я б залюбки присвятив себе філософії, але мушу заробляти на прожиття. От і подався в Цюрих, на медичний, де чимало дізнався про те, як допомагати іншим говорити про складне й неприємне. А тепер, – тут Фрідріх підвівся з-за столу, – доведеться мені залишити тебе. Мати чекає, бо післязавтра я маю повертатися в Цюрих.

– Шкода. Цей досвід був дуже повчальний, і в мене таке відчуття, неначе ми лише почали. А в тебе не знайдеться часу продовжити нашу бесіду, перш ніж ти поїдеш із Ревеля?

– Хіба що завтра, бо вона щодня відпочиває по обіді. То, може, о цій самій порі? Зустрінемося тут?

Й Альфред, приборкавши невситиму цікавість і пересиливши бажання вигукнути «так, так!», лише кивнув із належною мірою церемонності:

– З нетерпінням чекатиму.