Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 5

Час – 16:00

Місце – лава в центральному коридорі напроти кабінету Епштейна – директора Петровського реального училища, Петрі-реальшуле

* * *

На лаві совається шістнадцятилітній Альфред Розенберґ, що мучиться непевністю: чому його викликали до кабінету директора? У хлопця жилавий торс, сіро-блакитні очі й тевтонське обличчя з витриманими пропорціями. На лоб, точно під бажаним кутом, спадає пасмо брунатного волосся. Темних кіл під очима немає – вони з’являться пізніше. Він високо тримає голову й зухвало випнув підборіддя, але його руки виказують тривогу, то стискаючись у кулаки, то розтискаючись.

Він схожий на кожного й ні на кого конкретно, цей майже чоловік, у якого все життя ще попереду. За вісім років він перебереться з Ревеля в Мюнхен, де стане плодовитим журналістом антибільшовицького й антисемітського спрямування. За дев’ять почує полум’яну промову на зборах Німецької робітничої партії, яку виголосить новий кандидат, ветеран Першої світової війни – Адольф Гітлер, й Альфред вступить до тієї партії невдовзі після нього. За двадцять – відкладе перо й тріумфально всміхнеться, завершивши останню сторінку своєї книжки «Міф XX століття». Їй судитиметься стати бестселером, який розійдеться мільйонами примірників і значною мірою складе ідеологічне підґрунтя нацистської партії, виправдовуючи винищення європейських євреїв. За тридцять – його солдати ввірвуться в маленький голландський музейчик у Рейнсбурґу, де конфіскують особисту бібліотеку Спінози в сто п’ятдесят один том. А за тридцять шість у його очах із темними колами проступить спантеличення, і він заперечно похитає головою у відповідь на запитання американського ката в Нюрнберґу: «Останнє слово?»

Юний Альфред чує, як у коридорі розлягаються луною звуки кроків, що наближаються, і помічає гера Шефера, свого куратора й учителя німецької, а тому зривається на ноги, щоб привітати його. А той, проходячи повз нього й відчиняючи двері директорського кабінету, лише супиться й повільно похитує головою. Та вже перед самим порогом обертається до Альфреда й досить приязним тоном шепоче: «Розенберґу, минулого вечора ви розчарували мене – та що там, усіх нас – нерозсудливістю своєї промови. І цю нерозсудливість не скасувати тим фактом, що вас таки обрали старостою класу. Та навіть попри це я і досі вважаю, що ви не безнадійний. Усього за кілька тижнів вам випускатися. Не наробіть дурниць».

Передвиборча промова минулого вечора! Он воно що. Альфред ляскає себе долонею по лобі. Ну звісно – ось чому мене сюди викликали. Хоча поміж присутніх там були майже всі сорок учнів його випускного класу – здебільшого остзейські німці з деякими вкрапленнями росіян, естонців, поляків і євреїв – Альфред цілеспрямовано звернув свою балотувальну промову до німецької більшості та розворушив її душі словами про їхню місію охоронителів шляхетної германської культури. «Оберігайте нашу расу в чистоті, – казав він їм. – Не ослаблюйте її забуттям наших шляхетних традицій, засвоєнням другосортних ідей, змішанням із нижчими расами». На цьому, мабуть, йому варто було б зупинитися. Та він захопився. І, цілком імовірно, зайшов надто далеко.

Аж тут його напівспогади-напівфантазії вриваються: відчиняються масивні двері, футів десять у висоту, і бас директора Епштейна рокоче: «Herr Rosenberg, bitte, herein»[5].

Зайшовши, Альфред бачить, що директор і вчитель німецької сидять у кінці довгого, важкого столу темного дерева. У присутності директора Епштейна він завше почувався комашкою: той-бо мав понад шість футів зросту, величну поставу, пронизливі очі й густу, акуратно підстрижену бороду – усе свідчило про його владу.

Директор Епштейн жестом запрошує Альфреда сісти на стілець у протилежному кінці столу – помітно менший за два напівкрісла з високими спинками, що в його візаві. А відтак, не гаючи часу, одразу переходить до суті:

– То я, Розенберґу, – єврей за походженням, чи не так? І моя дружина теж єврейка, хіба ні? А євреї – нижча раса й не мають навчати німців? І, як я розумію, їм аж ніяк не можна доростати до директорів?

У відповідь ані слова. Альфред зітхає, силкується глибше втиснутись у стілець і похнюплює голову.

– Розенберґу, я правильно сформулював ваші погляди?

– Гер… е-е, гер директор, я захопився й говорив, не подумавши. Я гадав, що ці заяви буде сприйнято суто в загальному сенсі. Йшлося про балотувальну промову, і я говорив саме те, що від мене хотіли почути. – Краєчком ока Альфред помічає, що гер Шефер зсутулився у своєму напівкріслі, зняв окуляри й потирає очі.

– А, зрозуміло. То ви говорили суто в загальному сенсі? Але тепер ось він я, перед вами, – не загальний, а конкретний.

– Гер директор, я сказав тільки те, що думають усі німці. Ми мусимо оберігати нашу расу й культуру.

– А як бути зі мною та євреями?

Альфред знову мовчки похнюплюється. Хочеться глянути у вікно, що на півдорозі до іншого кінця столу, але він, передчуваючи недобре, зводить погляд на директора.

– Так, звісно, ви не можете відповісти. То, може, вам розв’яжуть язика мої слова про те, що ми з дружиною – чистокровні німці за походженням і що наші предки переселилися в Прибалтику в чотирнадцятому столітті? Ба більше: ми – побожні лютерани.

Альфред повільно киває.

– А все ж ви назвали мене та дружину євреями, – веде далі директор.

– Такого я не говорив. Я тільки сказав, наче ходять чутки…

– Чутки, що їх ви радо ширили заради власної вигоди – перемоги на виборах. Але скажіть мені, Розенберґу, на яких фактах вони ґрунтуються? Не зі стелі ж їх узято…

– Фактах? – Альфред хитає головою. – Е-е… Мабуть, на вашому прізвищі.

– А, то Епштейн – єврейське прізвище? Всі Епштейни – євреї, еге ж? Чи тільки половина? Чи лише деякі з них? Чи, може, хіба один із тисячі? Що показали ваші вчені дослідження?

Ні слова у відповідь. Альфред хитає головою.

– Невже попри природничу та філософську освіту, яку ви здобули в нашій школі, вам ніколи не спадає на думку спитати себе, звідки ви знаєте те, що знаєте? Хіба не в цьому один із найбільших уроків Просвітництва? Це що ж, ми підвели вас? Чи ви – нас?

Вигляд в Альфреда приголомшений. А гер Епштейн барабанить пальцями по довгому столу, а відтак веде далі.

– А ваше власне прізвище – Розенберґ? Воно що, теж єврейське?

– Певен, що ні.

– А от я не надто цього певен. Дайте-но я наведу вам кілька фактів щодо прізвищ. Під час німецького Просвітництва… – Тут директор робить паузу, а відтак гаркає: – Розенберґу, ви хоч знаєте, коли була епоха Просвітництва й що то взагалі таке?

Поглядаючи на гера Шефера та з благанням у голосі, Альфред сумирно відповідає:

– У вісімнадцятому столітті. То… був… то був вік розуму й науки?

– Так, правильно. Гаразд. Уроки гера Шефера минули для вас не зовсім марно. Наприкінці того століття в Німеччині стали вживати заходів для перетворення євреїв на німецьких громадян: їх, зокрема, примушували обирати собі німецькі прізвища й платити за них. А тим, хто відмовлявся платити, могли дати щось сороміцьке – на кшталт Шмутцфінґер[6] чи Дреклекер[7]. Більшість євреїв погодилися заплатити за кращі та благозвучніші прізвища – скажімо, щось пов’язане з квітами, як-от Розенблюм[8], чи з природою загалом, як-от Ґрюнбаум[9]. А ще популярнішими були назви родових замків. Замок Епштейн викликав шляхетні асоціації й належав славетному роду часів Священної Римської імперії, тож у вісімнадцятому столітті таке прізвище частенько обирали євреї, що жили поблизу. А дехто з них платив менші гроші за традиційні єврейські прізвища на кшталт Леві чи Коген. Що ж до вашого прізвища, Розенберґу, то воно теж дуже старовинне, але ось уже понад сто років як отримало друге життя, набувши в Німеччині поширення серед євреїв. І запевняю вас, що коли – чи якщо – ви потрапите на історичну батьківщину, у нашу Вітчизну, то неминуче помітите звернені до вас посмішечки й погляди скоса, а також почуєте плітки про єврейську кров у вашому родоводі. Скажіть мені, Розенберґу, як ви відреагуєте, коли таке станеться?

– Візьму приклад із вас, директоре, та заведу розмову про своє походження.

– Особисто я провів дослідження, простеживши генеалогію своєї родини за кілька століть. А ви?

Альфред хитає головою.

– А ви знаєте, як проводять такі дослідження?

І знову заперечне похитування голови.

– Тоді одним із ваших обов’язкових передатестаційних академічних проєктів стане вивчення методології генеалогічного пошуку та дослідження власного родоводу.

– Одним із моїх проєктів, гер директор?

– Так. Ви матимете два обов’язкових завдання, щоб у мене зникли будь-які сумніви щодо вашої готовності отримати атестат зрілості та вступити до Політехнічного інституту. Після нашої сьогоднішньої розмови ми з гером Шефером підберемо вам іще один повчальний проєкт.

– Так, гер директор. – Лише тепер до Альфреда доходить уся скрутність його становища.

– Скажіть, Розенберґу, – веде далі директор Епштейн, – ви знали, що вчора ввечері на зборах були присутні й учні-євреї?

Той ледь помітно киває. Тож директор запитує:

– А вам не здалося, що пробуджені в них почуття та їхня реакція на ваші слова про євреїв не пасують до нашої школи?

– Я гадаю, що найперший мій обов’язок – це вірність Батьківщині й захист чистоти нашої величної арійської раси, провідної творчої сили цивілізацій.

– Розенберґу, вибори скінчилися. Позбавте мене промов. Відповідайте на поставлене запитання. А я спитав про почуття євреїв серед вашої аудиторії.

– Гадаю, якщо ми втратимо пильність, то єврейська раса зживе нас зі світу. Вони – слабаки й паразити. І наші споконвічні вороги. Раса, антитетична арійським цінностям та культурі.

Здивовані його запальністю, директор Епштейн і гер Шефер обмінюються занепокоєними поглядами. І перший пробує копнути глибше:

– Схоже, вам хотілося б уникнути прямої відповіді на моє запитання. Що ж, я спробую зайти з іншого боку. Значить, євреї – нечисленна нижча раса слабаків і паразитів?

Альфред киває.

– То поясніть мені, Розенберґу, як може така раса слабаків загрожувати нашій – усемогутній арійській?

Альфред намагається сформулювати відповідь, а гер Епштейн тим часом веде далі:

– Скажіть, Розенберґу, на заняттях гера Шефера ви вивчали теорію Дарвіна?

– Так, – відповідає той, – із гером Шефером у курсі історії, та з гером Вернером у курсі біології.

– І що ж ви знаєте з дарвінізму?

– Знаю про еволюцію видів і виживання найпристосованіших.

– О, так: виживають найпристосованіші. Ну й, звісно, на заняттях із Закону Божого ви уважно прочитали Старий Заповіт, чи не так?

– Так, на уроках гера Мюллера.

– Тож замислімося, Розенберґу, над тим фактом, що мало не всі народи й культури, про яких написано в Біблії, – а їх не одна дюжина – зникли. Адже так?

Альфред киває.

– Ви можете назвати деякі із цих зниклих народів?

Той нервово хапає повітря:

– Фінікійці, моавитяни… й ідумеї. – І кидає погляд на гера Шефера, який киває головою.

– Чудово. Але всі вони вимерли й пішли в небуття. Крім євреїв: євреї ж бо вижили. То хіба Дарвін не став би стверджувати, що євреї – найпристосованіші з-поміж них? Ви стежите за моєю думкою?

Відповідь Альфреда блискавична:

– Але не завдяки власним силам. Ті паразитували на арійській расі й тим не дали їй набути ще більшої пристосованості. Вони виживають, лише висмоктуючи з нас силу, золото та багатство.

– А-а, вони грають нечесно, – говорить на це гер Епштейн. – То ви гадаєте, що у величному задумі природи залишається місце для чесності? Інакше кажучи, у боротьбі за виживання шляхетна тварина не вдається до маскування й не підкрадається до здобичі хитрістю? Дивно, а от я не пригадую, щоб у праці Дарвіна йшлося про чесність.

Альфред, розгубившись, сидить мовчки.

– Гаразд, годі про це, – мовить директор. – Поміркуймо над іншим. Ви, Розенберґу, звісно ж, не станете заперечувати, що єврейська раса дала світові видатних мужів. Узяти хоч би Ісуса, Господа нашого, який був єврей за народженням.

І знову Альфред не бариться з відповіддю:

– Я читав, що Ісус народився в Галілеї, а не в Юдеї, де мешкали євреї. І хоча галілеяни зрештою перейняли юдаїзм, у них не було ні краплі крові справжніх ізраїльтян.

– Що? – Директор Епштейн здіймає руки горі й обертається до гера Шефера із запитанням: – Гер Шефер, звідки в нього ці уявлення? Якби Розенберґ був дорослий, то я запитав би, чи не випив він зайвого. Це ви такого навчаєте на уроках історії?

Той хитає головою й обертається до Альфреда.

– Де ви нахапалися таких ідей? За вашими словами, десь вичитали, але не з моєї навчальної літератури. Що ви читаєте, Розенберґу?

– Шляхетну книжку, гер Шефер. «Засади ХІХ століття».

Той ляскає себе долонею по лобі й осідає у своєму напівкріслі.

– Про що мова? – запитує директор Епштейн.

– Про писанину Г’юстона Стюарта Чемберлена, – відповідає гер Шефер. – Він англієць, зять Ваґнера. Пописує вигадливі книженції з історії: ну, тобто з історії, яку сам і вигадує. – Тут він знову обертається до Альфреда: – Де ви надибали ту книжку Чемберлена?

– У дядьковому домі, де я ознайомився з уривками, а відтак подався до книгарні через вулицю, щоб купити й собі. Її там не було, але для мене замовили. Ось що я читав увесь минулий місяць.

– Оце так завзяття! Вам би приберегти його для текстів, які входять до навчальної програми, – мовить гер Шефер і широким помахом руки вказує на полиці з томами в шкіряних палітурках, що облямовують стіну директорського кабінету. – Чи хоч би для одного з них!

– Гер Шефер, – звертається до нього директор, – то ви читали працю цього… Чемберлена?

– У тій мірі, у якій бажаю ознайомлюватися з «працями» псевдоісториків його штибу. Він – популяризатор ідей Артюра Ґобіно, французького расиста, чиї писання про споконвічну вищість арійських рас уплинули на Ваґнера. І Ґобіно, і Чемберлен роблять химерні заяви щодо провідної ролі арійців у величних цивілізаціях Давньої Греції й Риму.

– Свого часу величних! – зненацька втручається Альфред. – Доки арійці не змішалися з нижчими расами – шкідниками-євреями, маврами й азіатами. Після чого кожна з них і занепала.

І директор Епштейн, і гер Шефер здригаються, коли учень наважується перебити їхню розмову. Перший кидає на вчителя такий погляд, неначе саме той у цьому винен.

А гер Шефер перекладає провину на учня:

– Коли б то він і на заняттях виявляв не менший запал. – Й обертається до Альфреда. – Скільки разів я казав вам те саме – га, Розенберґу? Ви ж бо здавалися нітрохи не зацікавленим у власній освіті. Скільки разів я намагався заохотити вас до участі в наших читаннях? І раптом ось він, полюбуйтеся – палає збудженням від книжки. Як накажете це розуміти?

– Можливо, це тому, що я ніколи досі не читав такої книжки – книжки, у якій розказано всю правду про шляхетність нашої раси, про помилки вчених, що змальовують історію як прогрес людства, хоча істина полягає в тому, що це наша раса створила цивілізації всіх величних імперій! Не лише грецьку та римську, а і єгипетську, перську, індійську. Кожна із цих імперій занепадала тільки тоді, коли нашу расу засмічували довколишні – неповноцінні.

Альфред дивиться в бік директора Епштейна і якнайшанобливішим тоном видобуває:

– З вашого дозволу, гер директор, ось моя відповідь на ваше нещодавнє запитання. Ось чому я не переймаюся через уражені почуття кількох учнів-євреїв або слов’ян: вони теж неповноцінні, але не такі організовані, як євреї.

Директор Епштейн і гер Шефер знову обмінюються поглядом – лише тепер обидва нарешті збагнули всю серйозність проблеми. Йдеться не просто про витівки юного максималіста.

– Будь ласка, Розенберґу, зачекайте за дверима, – говорить директор. – Нам треба порадитися наодинці.