Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 14

Наступного вечора в академії ван ден Ендена старання Клари-Марії, яка затреновувала зі слухачами латину, перервав її батько:

– Перепрошую за втручання, мадемуазель ван ден Енден, але в мене оголошення для пана Спінози. – Й, обернувшись до Бенту, додав: – За годину запрошую вас з’явитись у велику аудиторію, де проходитиме заняття з грецької, на якому обговорюватимуть деякі тексти Аристотеля й Епікура. Хоча грецької ви поки що майже не знаєте, але двоє цих красних панів мають сказати вам дещо важливе. – А відтак, звертаючись уже до Дірка, докинув: – Я знаю, що грецька цікавить вас мало, оскільки – хай як це ганебно – її знання більше не є обов’язковим для вступу на медичний факультет, але деякі аспекти цього обговорення можуть стати вам у пригоді під час майбутньої роботи з пацієнтами.

І ван ден Енден іще раз склав доньці церемонний уклін:

– А тепер, мадемуазель, залишаю вас перевіряти їхні здобутки.

Клара-Марія знову взялася зачитувати коротенькі уривки із Цицерона, що їх Бенту та Дірк почергово перекладали голландською. Кілька разів вона постукувала лінійкою по столу, привертаючи увагу розсіяного Спінози, яку – замість Цицеронових слів – цілковито поглинали чарівні порухи її вуст, коли та вимовляла звуки m і p – як-от у multa[23], pater[24], puer[25] і (це в неї виходило найпривабливіше) praestantissimum[26].

– Де сьогодні твоя зосередженість, Бенту Спінозо? – запитала Клара-Марія, щосили намагаючись суворо насупити своє надзвичайно приємне грушовидне личко тринадцятилітки.

– Даруйте, панно ван ден Енден, я на мить задумався.

– Поза сумнівом, про батькове заняття з грецької?

– Авжеж, – не став виводити її з омани Бенту, який куди частіше думав про дочку, ніж про батька. А ще з голови все не йшли гнівні слова Жако, почуті за кілька годин до того, – ті, які провіщали йому самотню долю ізгоя-одинака. Так, Жако був упереджений і зашорений, багато в чому помилявся, але в цьому мав рацію: Бенту знав, що не може дозволити собі дружини – як, власне, і родини з громадою. Розум підказував, що він має прагнути до свободи і що вся його боротьба за звільнення від обмежень забобонного єврейського кагалу обернеться фарсом, якщо він усього-на-всього змінить ці пута на подружнє й сімейне ярмо. Його єдиною метою була свобода – свобода мислити, аналізувати й записувати свої буремні думки, що розлягалися в голові розкотами грому. Але йому було нелегко – ох як нелегко – відірвати увагу від звабливих вуст Клари-Марії.

Заняття з грецької ван ден Енден почав, вигукнувши до слухачів:

– Евдемонія. Проаналізуймо два корені цього слова: εὐ? – І, приставивши долоню до вуха, чекав. Студенти несміливо заозивалися – «хороший», «непоганий», «приємний». Лектор кивнув і повторив ту саму процедуру з δαιμον, на що долинув уже бадьоріший хор голосів – «дух», «полтергейст», «божок».

– Так, так і ще раз так. Кожна з ваших відповідей правильна, але в поєднанні з εὐ значення зміщується в бік «талану», тож εὐδαιμονία зазвичай уживають у сенсі «добробут», «щастя» або «процвітання». Чи синонімічні ці три поняття? На перший погляд здається, що так, але насправді безліч філософів сперечалися стосовно різниці між відтінками їхнього значення. Що таке евдемонія – стан душі чи спосіб життя? – І, не чекаючи відповіді, ван ден Енден докинув: – А може, просто гедоністична гонитва за насолодами? Чи вона все ж пов’язана з поняттям арете́, яке означає? – І, приставивши по долоні до кожного вуха, чекав, доки двоє студентів водночас не вигукнули: «Чеснота!»

– Так, достеменно, і багато хто з давньогрецьких філософів додає чесноту до поняття евдемонії, у такий спосіб, вочевидь, підносячи його над суб’єктивним відчуттям щастя й розглядаючи на вищому рівні – як ведення порядного, шляхетного та гідного життя. На цьому всіляко наголошував Сократ. Пригадайте Платонову «Апологію Сократа», що її ми читали минулого тижня, де той звертається до земляка-афінянина й порушує питання арете такими словами… – Тут ван ден Енден прибрав театральної пози й продекламував із Платона по-грецькому, а відтак поволі переклав його слова латиною – для Дірка та Бенту: «…чи не соромишся ти турбуватися про гроші, щоб мати їх якомога більше, про славу й почесті, а натомість про розум, істину, про душу свою не дбаєш і не стараєшся, щоб вона була якнайкраща?»[27] Водночас не забувайте, що в ранніх працях Платона знайшли відображення ідеї його вчителя, Сократа, а от у пізніших – скажімо, в «Державі» – ми спостерігаємо постання Платонових власних ідей, які наголошують на абсолютності справедливості та інших чеснот із метафізичного світу. У чому вбачає Платон найголовнішу мету людського життя? В осягненні найвищого об’єкта пізнання, що ним, на його думку, виступає ейдос «блага», яке наділяє істинністю й усе решту. Лише так, за Платоном, можна досягти евдемонії, тобто, на його думку, гармонії душі. Повторюю – «гармонії душі». Це формулювання варто запам’ятати: воно може неабияк прислужитися вам у житті. А тепер звернімося до наступного видатного філософа, Аристотеля, який провчився в Платона щось років із двадцять. Двадцять років. От що треба пам’ятати тим із вас, хто бідкається, наче моя навчальна програма заважка та задовга. Як стане ясно з тих фрагментів «Нікомахової етики», що їх ми читатимемо цього тижня, Аристотель теж мав деякі тверді переконання щодо гідного життя. Він був певен, що воно не в чуттєвих насолодах, багатстві чи славі. У чому ж, за Аристотелем, полягає мета людського життя? Як йому уявлялося, в реалізуванні нашої глибинної, унікальної функції. «Що саме відрізняє людей від інших істот?» – запитує він. А я переадресовую вам його запитання.

Негайних відповідей не пролунало. Але зрештою хтось зі студентів сказав:

– Ми здатні сміятися, а інші тварини не здатні, – чим викликав хихикання однокашників.

– Ми ходимо на двох ногах, – долинув голос іншого.

– «Сміятися», «на двох ногах» – невже це все, на що ви спроможні?! – вигукнув ван ден Енден. – Такі дурні відповіді приземлюють нашу бесіду. Думайте! Який найголовніший атрибут відрізняє людину від нижчих форм життя? – Аж тут він обернувся до Спінози: – Я ставлю це запитання вам, Бенту Спінозо.

І той без найменших роздумів відповів:

– Гадаю, наша унікальна здатність міркувати.

– Ну звісно ж! Тому Аристотель і стверджував, що найщасливіша людина – та, яка найповнішою мірою реалізує цю функцію.

– То найвище й найщасливіше покликання – бути філософом? – запитав Альфонс, найтямущіший студент у грецькій групі, якого зачепила за живе блискавична відповідь Бенту. – Чи не здається така заява своєкорисливою як для філософа?

– Так, Альфонсе, не вам першому спав на думку цей висновок. І саме таке зауваження дає нам змогу перейти до Епікура – ще одного видатного давньогрецького мислителя, який висунув докорінно відмінні ідеї про евдемонію та призначення філософа. За два тижні ми читатимемо дещо з Епікура й ви переконаєтеся, що він теж говорив про гідне життя, але вживав для цього зовсім інше слово, раз по раз згадуючи про атараксію, що означає… – І ван ден Енден знову приставив долоню до вуха.

Альфонс умить вигукнув «урівноваженість», а інші незабаром додали «умиротвореність», «душевний спокій».

– Так, так і ще раз так, – підтвердив ван ден Енден, уже вочевидь підбадьорений успіхами студентів. – За Епікуром, істинне щастя – лише в атараксії. Але як її досягти? Не через Платонову гармонію душі чи Аристотелеве плекання розуму, а всього-на-всього через відмову від клопотів і тривог. Якби цієї миті до вас звертався сам Епікур, він би закликав вас опростити життя. Ось як би він, мабуть, це висловив, коли б стояв зараз тут. – Ван ден Енден прокашлявся й заговорив у панібратському тоні: – «Хлопці, потреб у вас зовсім мало, вдовольняти їх легко, а будь-яке неминуче страждання неважко перетерпіти. Не ускладнюйте собі життя такими банальними цілями, як багатство та слава, адже це вороги атараксії. Скажімо, слава залежить від думки оточення й вимагає, щоб ми проживали своє життя за побажаннями інших. Для її здобуття та збереження нам доведеться полюбити те, що люблять інші, й триматися осторонь усього, чого ті уникають. Отож, що можна сказати про життя публічної особи чи політика? Тікайте від нього безвісти! А про багатство? Цур йому й пек: це пастка! Бо що більше маєш, то більше кортить і то глибший твій смуток, коли чергового палкого бажання не вдовольнити. Хлопці, послухайте мене: якщо прагнете щастя, не марнуйте свого життя на гонитву за тим, чого вам насправді не треба».

– А тепер, – повів далі лектор, повертаючись до свого звичного тону, – зверніть увагу на відмінності між позиціями Епікура та його попередників. За Епікуром, найвище блаженство – це досягти атараксії, звільнившись від будь-яких клопотів і тривог. Що ж, перейдімо до обговорення й запитань. А, пане Спінозо, так-так? У вас запитання?

– Чи правильно я зрозумів, що Епікур пропонував лише підхід «від супротивного»? Ну, тобто що усунення страждань цілком достатньо і що, позбувшись сторонніх клопотів та наносного неспокою, людина стає досконалою, непідробно благою, щасливою? А чи є якісь позитивні риси, що до них ми маємо прагнути?

– Чудове запитання. А я ще й підібрав саме такі уривки для читання, що проллють на нього світло. На щастя, пане Спінозо, вам не доведеться чекати на вдосконалення вашої грецької, бо про погляди Епікура можна прочитати латиною, у викладі римського поета Лукреція, який жив років на двісті пізніше. Я незабаром повідомлю вам потрібні сторінки, а сьогодні збирався торкнутися лише тієї провідної ідеї, яка відрізняє Епікура від інших: що гідне життя полягає у звільненні від тривог. Але навіть поверхове ознайомлення з першоджерелами покаже, що його вчення значно складніше: він заохочував до пізнання, дружби та доброчесного, стриманого життя. Так, Дірку, у вас теж запитання? Схоже на те, що студенти латинської групи куди більше цікавляться еллінами, ніж слухачі курсу грецької.