Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 6

У сутінках суботи, що наставала, Йоденбрестрат кишіла євреями. Кожен із них ніс молитовника та оксамитову торбинку з молитовним покривалом. Кожнісінький сефард[10] Амстердама прямував у бік синагоги, за винятком одного-єдиного. Замкнувши крамницю, Бенту довго стояв на порозі й дивився на потік своїх одновірців-євреїв, а відтак, глибоко вдихнувши, пірнув у натовп і попростував у протилежному напрямку. Він уникав зустрічних поглядів і підбадьорливо шепотів сам до себе, щоб притлумити збентеження: «Ніхто не звертає уваги – всім байдуже. Важить не погана репутація, а нечисте сумління. Я вже багато разів так чинив». Але його серце вилітало з грудей, залишаючись невразливим до кволих випадів розуму. Відтак він спробував відсторонитися від зовнішнього світу, зануритися в себе та відволіктися, дивуючись цьому химерному двобою логіки та емоцій – герцю, у якому розум завжди виявлявся переможеним.

Коли юрба поріділа, той закрокував невимушеніше й повернув ліворуч – на вулицю, що прилягала до каналу Коніґсґрахт, – у бік будинку та навчальної аудиторії Франциска ван ден Ендена, екстраординарного професора латини й класичної філології.

Хоча зустріч із Франку й Жако була пам’ятна, але ще незабутнішим стало знайомство, яке зав’язалося в крамниці Спінози кількома місяцями раніше, коли туди вперше завітав Франциск ван ден Енден. І Бенту дорогою забавлявся, пригадуючи його тодішній візит, усі деталі якого зберіг у пам’яті з абсолютною чіткістю.

Уже майже сутеніє, заходить субота, і тут у його крамничку заморських товарів заходить огрядний чоловік середнього зросту, строго вбраний, з вишуканими манерами, і починає розглядати те, що на полицях. Бенту саме пише у своєму щоденнику й так захопився процесом, що й не помічає появи відвідувача. Зрештою ван ден Енден, увічливо кашлянувши, сповіщає того про свою появу, а відтак зауважує – наполегливим, утім не те щоб неприязним тоном:

– Молодий чоловіче, ви ж не надто зайняті, щоб обслужити покупця, еге ж?

На півслові зронивши перо, Бенту зривається на ноги.

– Занадто зайнятий? Навряд чи, пане. Ви – перший покупець за цілий день. Прошу, вибачте мою неуважність. Чим можу допомогти?

– Мені б літр вина та ще, мабуть, залежно від ціни, кіло он тих кощавих родзинок, що в нижньому ящику.

І коли Бенту ставить на одну шальку терезів свинцеву гирку й бувалим у бувальцях дерев’яним совком досипає на другу родзинки – доки обидві не прийдуть у рівновагу, – ван ден Енден додає:

– Але я заважаю вам писати. Ну що за обнадійлива й незвична – ні, більше ніж незвична, я б сказав, унікальна – подія: зайти до крамниці й натрапити на молодого прикажчика, який аж так заглибився в процес письма, що не звертає уваги на покупців. Як викладач, я зазвичай переживаю прямо протилежний досвід – застаю своїх студентів за неписанням і недуманням, хоча саме це вони й мали б робити.

– Справи йдуть кепсько, – відказує Бенту. – Тож я просиджую тут годину за годиною, не маючи чим зайнятися, окрім як писати та думати.

Покупець указує пальцем на щоденник Спінози, і досі відкритий на тій самій сторінці, де той писав.

– Дайте-но я спробую здогадатися, що ви пишете. Справи йдуть кепсько, й ви, поза сумнівом, непокоїтеся за долю свого товару. Тож заносите в журнал видатки й надходження, підбиваєте баланс і складаєте перелік можливих виходів із ситуації? Чи не так?

Бенту, почервонівши з лиця, перевертає щоденник догори палітуркою.

– Переді мною, молодий чоловіче, критися нічого. Я – майстер помічати й не зраджую чужої довіри. Та й сам не від того, щоб подумати про заборонене. А крім того, за фахом я вчитель риторики і, запевняю вас, міг би підправити ваші навики.

Спіноза підносить щоденник перед очі клієнта й запитує, тамуючи усмішку:

– А як у вас із португальською, пане?

– Португальською?! А ви, молодий чоловіче, підловили мене. Я знаю голландську. Знаю французьку, англійську, німецьку. Знаю латину та грецьку. Трохи знаю навіть іспанську та якусь дещицю гебрайської й арамейської. Але не португальську. Ви чудово розмовляєте по-голландськи, то чому б вам і не писати голландською? Адже ви, поза сумнівом, тутешній?

– Так. Мій батько емігрував із Португалії, коли я був ще дитиною. І хоч торгівлю й оборудки я веду голландською, та в її книжному варіанті подекуди плутаюсь. Інколи я пишу й іспанською. А ще я глибоко студіював гебрайську.

– Ох, як же мені завше кортіло почитати Святе Письмо мовою оригіналу! На жаль, у єзуїтів я отримав лише слабеньку підготовку з гебрайської. Але ви й досі не відповіли, чи вгадав я, що саме ви пишете.

– Ваш висновок, наче я підбиваю баланс і прикидаю, як поправити торгівлю, ґрунтується, гадаю, на моєму зауваженні, що справи йдуть кепсько. Дедукція логічна, але в цьому конкретному випадку цілковито хибна. Я рідко коли довго думаю про справи й ніколи про них не пишу.

– Он воно що – визнаю свою помилку. Але перше ніж продовжити розмову про предмет ваших записів, я, з вашого дозволу, зроблю коротенький відступ, зауваження педагога: професійна звичка бере своє. Ви неправильно вживаєте термін «дедукція». Процес побудови раціонального висновку на основі часткових засновків (іншими словами, висхідний умовивід: від окремих спостережень до загальної теорії) називається індукцією, тимчасом як дедукція виходить з апріорної теорії і з її допомогою роблять низхідний умовивід до сукупності висновків.

Зауваживши вдумливий і, вочевидь, вдячний кивок співрозмовника, ван ден Енден веде далі:

– То про що ж ви, молодий чоловіче, пишете, коли не про справи?

– Просто про те, що бачу за вікном крамниці.

Ван ден Енден обертається, щоб простежити за поглядом Бенту назовні, на вулицю.

– Погляньте. Кожен поспішає. Носиться сюди-туди весь день і все своє життя. Заради чого? Багатства? Слави? Усолоди тіла? Такі цілі, поза сумнівом, хибні й ведуть у нікуди.

– Чому?

Бенту вже сказав усе, що збирався, але, збадьорений запитанням свого покупця, веде далі:

– Бо наслідком стає їхнє саморозмноження. Щоразу, коли однієї з них досягнуто, та лише породжує додаткові потреби. Тож маємо ще більше метушні, ще більше пошуків, і так до нескінченності. А значить, істинний шлях до нескороминущого щастя мусить лежати деінде. Ось про що я розмірковую та шкрябаю в щоденнику. – І Бенту паленіє: він ще ніколи й ні з ким не ділився такими думками.

На обличчі відвідувача проступає величезна цікавість. Він опускає додолу сумку з покупками, підходить ближче та пильно вдивляється в лице Бенту.

Тут і настала та мить – усім митям мить. Як же любив її Бенту – той вираз подиву, оновленого, зрослого інтересу й поваги, що проступив на обличчі в незнайомця. Та ще й якого незнайомця! Посланця з привільного, відкритого, неєврейського світу. Людини вочевидь не останньої. Він виявив, що неспроможний знов переживати в пам’яті ту мить лише один-єдиний раз. Натомість юнак знову й знову згадував тодішню «німу сцену» по два, а інколи й по три-чотири рази. І щоразу, коли та поставала перед внутрішнім поглядом, йому на очі набігали сльози. Викладач – статечна, світська людина – зацікавився ним, сприйняв його всерйоз та ще й, певно, подумав: «А це непересічний молодий чоловік!»

Бенту із зусиллям відірвався від своєї зоряної миті й став згадувати продовження їхньої першої зустрічі.

Покупець напосідає:

– То, кажете, нескороминуще щастя лежить деінде. Так розкажіть же мені про це ваше «деінде».

– Я знаю тільки, що воно – не в тлінних речах. Не ззовні, а всередині. Страхітливість, нікчемність, бажаність чи безцінність визначає не що інше, як наш розум, тож його й тільки його треба вдосконалювати.

– Як вас звати, молодий чоловіче?

– Бенту Спіноза. А гебрайською мене звуть Барух.

– Тож латиною це буде «Бенедикт». Хороше, благословенне ім’я. А я – Франциск ван ден Енден, у мене академія з вивчення класичної філології. То, кажете, Спіноза… хм, від латинського spina й spinosus, що означає, відповідно, «терен» і «тернистий».

– D’espinhosa португальською, – каже Бенту, киваючи, – «з місцини, яка поросла колючками».

– Запитання такого ґатунку, як ваші, і справді можуть видатися колючими зашореним наставникам-доктринерам. – Тут вуста ван ден Ендена бгаються в пустотливу усмішку. – Скажіть, молодий чоловіче, для своїх учителів ви, мабуть, були ще тою скабкою в одному місці?

Бенту й собі всміхається:

– Так, було діло… колись. Але тепер я самоусунувся від своїх учителів. І повіряю свою колючість тільки щоденнику. У схильній до забобонів громаді запитання на кшталт тих, що в мене, небажані.

– Забобони та розум ніколи не водять близької компанії. Але я, напевно, міг би звести вас із приятелями, що думають так само, як і ви. Ось, наприклад, той, із ким вам варто познайомитись. – Ван ден Енден запускає руку в сумку, видобуває звідти старовинний том і простягає його Бенту. – Його звуть Аристотель, і ця книжка містить роздуми над запитаннями того ж ґатунку, що й ваші. Він теж уважав розумову діяльність і прагнення вдосконалити нашу здатність до пізнання за найважливіше й питоме для людини заняття. А одним із ваших наступних уроків має стати його «Нікомахова етика».

Іще не розкриваючи книжки, Бенту підносить її до обличчя та втягує ніздрями запах.

– Я чув про цього чоловіка та хотів би познайомитися з ним. Але нам ніколи не поспілкуватись: я не знаю грецької.

– Значить, і грецька має стати частиною вашої підготовки. Звісно, після того як засвоїте латину. Як прикро, що ваші вчені рабини так мало знають із класики. Їхній кругозір такий вузький, що ті нерідко забувають: неєвреї теж зайняті пошуком істини.

Бенту відповідає миттєво, бо, щойно починаються нападки на євреїв, він, як завжди, тримається своїх:

– Це неправда. І рабі Менаше, і рабі Мортейра читали Аристотеля в латинському перекладі. А Маймонід уважав Аристотеля найвидатнішим серед філософів.

Ван ден Енден виструнчується:

– Добре сказано, молодий чоловіче, ще й як добре сказано. Своєю гідною відповіддю ви склали мій вступний іспит. Така відданість колишнім учителям спонукає мене видати вам офіційне запрошення на навчання в моїй академії. Час вам не просто почути про Аристотеля, а й самому ознайомитися з ним. Я можу зробити його доступним для вас – і то разом із цілим сонмом колег, як-от Сократ, Платон і ще багато інших.

– Ох, але ж за навчання доведеться платити? А справи, як я й казав, ідуть кепсько…

– Не маю сумніву, що ми дійдемо згоди. Для початку погляньмо, який із вас учитель гебрайської. Бо нам із донькою хотілося б поглибити свої знання. А там, може, знайдемо й ще якісь форми натурального обміну. Ну а поки пропоную вам додати до моїх вина та ізюму кіло мигдалю… Але не до цих, кощавих, родзинок – спробуймо он ті тлусті, що на верхній полиці.

* * *

Ці спогади про початок його нового життя були такі захопливі, що занурений у марення Бенту незчувся, як проминув мету своєї подорожі на кілька кварталів. Здригнувшись, він отямився та, швидко зорієнтувавшись, спрямував кроки до будинку ван ден Ендена – вузької чотириповерхової споруди, що виходила фасадом до каналу Сінґель. Піднімаючись на верхній поверх, де проходили заняття, він, як завше, трішки зволікав на кожному прогоні й зазирав у житлові приміщення. Вигадливе облицювання підлоги на першому поверсі, облямованої низкою синьо-білих делфтських кахлів із вітряками, не надто цікавило візитера.

На другому пахощі кислої капусти та гострого каррі нагадали йому, що той укотре забув пообідати й повечеряти.

Затримуючись на третьому, він не милувався полиском арфи та складками гобеленів, а незмінно смакував численні картини, що ними була завішана кожна стіна. Бенту кілька хвилин розглядав невеличке зображення витягнутого на берег човна, ретельно зауважуючи перспективу, яку утворювали великі постаті на березі та дві менші фігурки в човні – одна стояла на кормі, а друга, найкрихітніша, сиділа на носі, – й закарбовував усе це в пам’яті, щоб пізніше того ж таки вечора скопіювати вуглиною.

А на четвертому його вітали ван ден Енден і шість юних студентів академії: один іще вивчав латину, а п’ятеро вже перейшли до грецької. Того вечора викладач, як завжди, розпочав із латинського диктанту, що його спудеї, вправляючись, мусили перекласти голландською або грецькою. Сподіваючись прищепити їм пристрасть до засвоєння нових мов, ван ден Енден обирав для навчання тексти, покликані забавити й зацікавити. Протягом останніх трьох тижнів то були фрагменти з Овідія, а на тогоденному занятті їм диктували уривок з історії про Нарциса.

На відміну від решти студентів, Спіноза виявляв хіба що мінімальний інтерес до оповідей про чудеса та фантастичні метаморфози. Незабаром зробилося очевидно, що забавляти його було зайве. Він-бо й так палав пристрастю до навчання та мав разючі здібності до мов. І хоча ван ден Енден одразу збагнув, що учень із Бенту вийде непересічний, та все ніяк не міг надивуватися з того, як цей молодий чоловік на льоту хапав і засвоював кожне поняття, кожне узагальнення та кожен граматичний виняток, не встигали відповідні пояснення зірватися в наставника з вуст.

Рутинним завданням, тренуванням латинського лексикону, опікувалася дочка ван ден Ендена, Клара-Марія, довготелеса й тонкошия тринадцятилітка зі звабливою усмішкою й сколіозом. Вона й сама мала дивовижний хист до лінгвістики і, не соромлячись, демонструвала свої здібності іншим студентам, раз по раз перескакуючи з мови на мову під час обговорення з батьком тогоденних успіхів кожного з них. Попервах Бенту був шокований: одним із догматів юдаїзму, що їх він ніколи не брав під сумнів, була нижчість жінок – як у правовому, так і в розумовому сенсі. Й хоча Клара-Марія його ошелешила, той став сприймати її як таку собі дивину, примху природи, окремо взятий виняток із правила, що розум жінки – не рівня чоловічому.

Щойно ван ден Енден із п’ятьма студентами, що билися над грецькою, виходили з аудиторії, як Клара-Марія – із мало не комічною для тринадцятилітки серйозністю – починала ганяти Бенту й Дірка Керкрінка, німецького студента, за матеріалом їхнього домашнього завдання – словниковим запасом і відмінюванням. Дірк студіював латину, бо потребував її для вступу на медичний факультет у Гамбурґу. Попрактикувавши з ними нові слова, Клара-Марія попросила Бенту та Дірка перекласти латиною популярний голландський віршик Якоба Катса про належну для молодих незаміжніх дівчат поведінку, що його вона продекламувала в чарівній манері. А відтак засіяла, підвелася та зробила кніксен, коли спершу Дірк, а за ним одразу ж і Бенту зааплодували її декламації.

Для Бенту апогеєм вечора завжди ставало його завершення, коли всі студенти збиралися в більшій з аудиторій – єдиній, яка мала вікна, – щоб прослухати лекцію ван ден Ендена про античність. Того разу її темою була давньогрецька ідея демократії – на його думку, найдосконалішої форми правління, хоча й доводилося визнати (тут він кинув погляд на доньку, яка відвідувала всі його лекційні заняття), що «давньогрецька демократія залишала осторонь понад п’ятдесят відсотків населення, зокрема жінок і рабів». «Замисліться над парадоксальним становищем жінки в драматургії Давньої Греції, – вів далі лектор. – З одного боку, грекиням було заборонено відвідувати вистави (або ж, пізніше, у просвіченіші століття, їх допускали в амфітеатр, але тільки на ті місця, звідки було найгірше видно сцену). І водночас згадайте героїнь грецьких драм – жінок зі сталевою волею, які стали протагоністками найвидатніших трагедій Софокла та Еврипіда. Дозвольте мені коротко описати трьох найгрізніших персонажок в усій класичній літературі – Антігону, Федру й Медею».

А після лекції, під час якої він звертався до Клари-Марії з проханням прочитати кілька найдраматичніших пасажів Антігони грецькою і голландською, ван ден Енден попросив Бенту затриматися на кілька хвилин, коли решта вже пішли.

– Бенту, нам треба поговорити про кілька речей. По-перше, пам’ятаєте мою пропозицію, що її я зробив, коли ми вперше зустрілись у вашій крамниці? Обіцянку познайомити вас зі спорідненими душами поміж мислителів? – Бенту кивнув, і ван ден Енден повів далі: – Я не забув про неї і ось-ось візьмуся до виконання обіцяного. Ваші досягнення з латини – грандіозні, тож тепер ми звернемося до мови Софокла й Гомера. Наступного тижня Клара-Марія почне навчати вас грецького алфавіту. А крім того, я підібрав тексти, які мають по-особливому вас принадити. Ми працюватимемо над уривками з Аристотеля й Епікура, які стосуються саме тієї проблематики, що до неї ви виказали зацікавлення під час нашої першої зустрічі.

– Це ви про записи в моєму щоденнику щодо суєтних і нескороминущих цілей?

– Точнісінько так. А для подальшого вдосконалення вашої латини я пропоную вам ось який крок: відтепер робіть нотатки саме цією мовою.

Бенту кивнув.

– І ще одне, – вів далі ван ден Енден. – Ми з Кларою-Марією готові вивчати гебрайську під вашим наставництвом. Ви не проти розпочати заняття з наступного тижня?

– Залюбки, – відказав Бенту. – Це принесло б мені неабияку насолоду та дало б змогу повернути вам мій величезний борг.

– То, може, час подумати про дидактичні методи? Ви маєте хоч якийсь досвід викладання?

– Три роки тому рабі Мортейра просив мене допомогти йому навчати гебрайської молодших учнів. Я занотував тоді чимало думок щодо хитросплетінь давньоєврейської та сподіваюся одного дня укласти граматику цієї мови.

– Чудово. Не сумнівайтесь, у вас будуть уважні студенти з величезною жагою до знань.

– Кумедний збіг, – докинув Бенту, – якраз сьогодні по обіді я став адресатом дивного прохання про дидактичну розмову. Кілька годин тому мене розшукали двійко вбитих горем чоловіків і спробували перетворити на такого собі наставника. – І Бенту взявся розповідати подробиці своєї зустрічі з Франку й Жако.

Ван ден Енден уважно вислухав його розповідь, а коли той закінчив, сказав:

– Сьогодні я додам до вашого домашнього завдання з латинського лексикону ще одне слово. Прошу, запишіть собі: caute. Про його значення вам допоможе здогадатися іспанське cautela.

– Так, «обережність» – португальською cuidado. Але чому caute?

– Латиною, будь ласка.

– Quad cur caute?

– Є в мене вивідувач, який доносить, що ваші друзі-євреї не в захваті від того, що ви навчаєтеся в мене. А ще вони невдоволені тим, що ваше відсторонення від громади зростає. Caute, хлопчику мій. Будьте обережні й не давайте їм подальших приводів для невдоволення. Не повіряйте своїх потаємних думок і сумнівів незнайомцям. А наступного тижня побачимо, чи не зможе Епікур дати вам добру пораду.