Читать книгу Проблема Спінози - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом - Страница 12

Привівши Жако та Франку в будинок, який Бенту ділив із братом, він пройшов із ними у свій кабінет, проминувши спочатку невеличку вітальню, умебльовану без жодного сліду жіночих рук – лише проста дерев’яна лава, стілець, солом’яна мітла в кутку й камін із міхами. У кабінеті стояли грубо змайстрований письмовий стіл, високий табурет і хистке дерев’яне крісло. Над двійком полиць, що вгиналися під вагою дюжини надійно переплетених книжок, висіли, пришпилені до стіни, три його власні малюнки вуглиною – види амстердамських каналів. Жако негайно попрямував до полиць, щоб роздивитися назви на палітурках, але Бенту махнув їм із Франку сідати, а сам спішно приніс із сусідньої кімнати ще одного стільця.

– Нумо до справи, – мовив він, знявши з полиці свій добряче зачитаний примірник юдейської Біблії, поклавши масивний том по центру стола й уже майже розкривши його, щоб гості могли подивитися. Але раптом передумав і на півдорозі спинився, від чого книга знову згорнулася.

– Я дотримаю своєї обіцянки й покажу вам, що саме сказано – або чого не сказано – у нашій Торі про богообраність євреїв. Але розпочати хотів би з найважливіших висновків, яких дійшов за багато років біблійних студій.

І Бенту, з дозволу присутніх, почав:

– Головне послання Біблії щодо Бога полягає, як на мене, у тому, що Він – досконалий, довершений і володіє абсолютною мудрістю. Бог є всім і створив світ та все суще із Себе Самого. Ви згодні?

Франку одразу кивнув. А от Жако як слід подумав, випнув спідню губу, розтиснув праву руку й виставив долоню та підтвердив почуте повільним, обережним кивком.

– Оскільки Бог, за визначенням, є досконалим і не має потреб, то звідси випливає, що Він створив світ не для Себе, а для нас.

На це Франку знову кивнув, а Жако відповів спантеличеним поглядом і виставленими перед собою долонями, які означали: «До чого тут це?»

Але Бенту спокійно вів далі:

– А оскільки Він створив нас із Себе Самого, то мав на меті, щоб усі ми – позаяк ми, знову ж таки, єдиносутні Йому – знайшли щастя й блаженство.

Жако енергійно кивнув, неначе нарешті почув щось таке, із чим міг погодитись.

– Так, я чув, як мій дядько казав, що іскра Божа – в кожному з нас.

– Достеменно. Тут ми з твоїм дядьком повністю згодні, – сказав Спіноза й, помітивши, що Жако спохмурнів з обличчя, вирішив надалі утримуватися від таких зауважень: той був надто розумний і підозріливий, щоб стерпіти поблажливе ставлення. Розгорнувши Біблію, Бенту почав гортати сторінки. – Ось, почнімо з кількох віршів у книзі Псалмів. – І взявся повільно читати гебрайською, водячи пальцем по кожному слову й – задля Франку – перекладаючи їх португальською. Але всього за кілька хвилин Жако його увірвав – захитав головою й запротестував: «Ні-ні-ні».

– Що «ні»? – запитав його Бенту. – Переклад мій не подобається? Запевняю тебе, що…

– Справа не в словах, а у твоїй манері, – перебив Жако. – Мене як єврея обурює твоє поводження зі священною книгою. Ти не цілуєш, не шануєш її. Замало не пожбурив на стіл і тицяєш немитим пальцем у сторінку. Читаєш без наспіву, без жодних модуляцій у голосі. Бубниш, наче перед тобою контракт на закупівлю родзинок. Таке читання ображає Господа!

– Ображає Господа? Прошу тебе, Жако, не звертаймо з раціонального шляху. Хіба ми щойно не зійшлися на тому, що Бог довершений і не має потреб, а не істота на кшталт нас із тобою? Невже такого Господа може образити суща марниця, як-от стиль мого читання?

Жако мовчки похитав головою, а Франку кивнув на знак згоди й підсунув своє кріселко ближче до Бенту.

І Спіноза продовжив уголос читати псалом по-гебрайськи, але з португальським перекладом для Бенітеша:

– «Господь добрий до всіх, а Його милосердя на всі Його творива!»[20] – А відтак, перескочивши вперед у тому самому псалмі, повів далі: – «Господь близький усім, хто взиває до Нього…»[21] Повірте, – сказав він, – я міг би підібрати силу-силенну віршів, де ясно говориться, що Бог дав усім людям однаковий розум і так само влаштував їхні серця.

Тут його увагу привернув Жако, який знову захитав головою:

– Ти що, не згоден із моїм перекладом? Запевняю тебе, що тут сказано «всім», а не «всім євреям».

– Заперечити цього я не можу: слова є слова. Що сказано в Біблії, те сказано. Але слів там є багато, і багато прочитань, і багато тлумачень численних авторитетів. Ти що, не береш до уваги – або навіть не знаєш – видатних коментарів Раші й Абарбанеля?

Бенту й вухом не повів:

– Я з молоком матері всмоктав і ці коментарі, й коментарі до цих коментарів. Читав їх від сходу й до заходу сонця. Роками студіював священні книги, і, як ти сам щойно визнав, багато хто в нашій громаді поважає мене як ученого. Але кілька років тому я пішов власним шляхом, досконало вивчив давньоєврейську та арамейську, відклав осторонь чужі коментарі й узявся наново вивчати сам текст Біблії. Для істинного розуміння її слів необхідно опанувати прадавню мову й читати з розкутим, незашореним духом. Мені хочеться, щоб ми читали й розуміли справжні біблійні слова, а не те, що вони означають на думку когось із рабинів, не якісь уявні метафори, що їх начебто вбачають там учені, й не якесь таємне послання, що ввижається кабалістам у відповідних синтаксичних конструкціях і числовому значенні літер. Я хочу свіжим поглядом сприймати те, що справді сказано в Біблії. Така моя метода. То мені продовжувати?

Франку сказав: «Так, продовжуй, будь ласка», а от Жако не квапився з відповіддю. Він помітно хвилювався, бо, щойно зачувши, як Бенту наголошує на слові «всім», одразу ж уловив, до чого той хилить, і нюхом відчув пастку попереду. Тож спробував зіграти на випередження:

– Ти й досі не відповів на моє запитання – просте та нагальне: «Чи заперечуєш ти богообраність євреїв?»

– Жако, ти ставиш свої запитання неправильно. Я, вочевидь, неясно висловився. Мені ж бо хочеться зробити не що інше, як кинути виклик твоєму ставленню до авторитетів загалом. Річ не в тім, що я це заперечую, а якийсь рабин або інший учений це стверджує. Не здіймаймо очі горі, на великих і шанованих, а натомість звернімо їх на слова священної книги, які сповіщають: істинне щастя й блаженство полягають суто в радості від того, що праведне. Біблія не велить нам пишатися тим, що лише ми, євреї, благословенні або що нам дано більше радості, оскільки інші не відають про істинне щастя.

Жако ніяк не виказав своєї згоди із цими аргументами, тож Бенту спробував змінити тактику:

– Дозволь мені навести тобі приклад із досвіду нашого сьогоднішнього спілкування. Там, у крамниці, я з’ясував, що Франку не знає гебрайської. Правильно?

– Ну, так.

– Тоді скажи мені от що: невже я маю звеселитися від того, що знаю гебрайську краще, ніж він? Невже його необізнаність у давньоєврейській мові робить мене мудрішим, ніж годину тому? Радіти своїй перевазі над іншими – вияв не праведності, а зловтіхи й хлоп’яцтва. Хіба це не правда?

Той стенув плечима на знак скепсису, але Бенту відчував приплив енергії. Пригнічений роками вимушеного мовчання, він насолоджувався з отриманої нагоди озвучити численні лінії аргументації, які весь цей час вибудовував. І тому знову звернувся до Жако:

– Ти, поза сумнівом, не станеш заперечувати, що блаженство полягає в любові. Це найважливіше, головне послання всього Святого Письма – та й християнського Нового Заповіту також. І нам потрібно провести розмежування між тим, що мовиться в Біблії, й тим, що там мовиться за словами професіоналів від релігії. Дбаючи про власні інтереси, рабини та священники нерідко «вчитують» у текст власні тлумачення – тлумачення, через які претендують на одноосібне володіння ключами від істини.

Бенту краєчком ока зауважив, як Жако та Франку обмінялися ошелешеним поглядом, але все ж не вгавав:

– Ось, погляньте на це місце в 1-й книзі Царів 3:12. – І Спіноза розгорнув Біблію там, де заклав її червоною ниткою. – Вслухайтеся в слова Господа, звернені до Соломона: «…ось Я даю тобі серце мудре та розумне, так що такого, як ти, не було перед тобою й не встане такий, як ти, по тобі». А тепер замисліться обидва на хвильку над цим зверненням Господа до наймудрішої людини на світі, адже воно однозначно доводить, що слова Тори не можна сприймати буквально. Їх необхідно тлумачити в контексті епохи…

– Як це – «в контексті»? – перебив його Франку.

– Тобто на тлі тогочасної мови й історичних подій. Нам не збагнути Біблії, виходячи із сучасного слововживання, – ми маємо читати її книги, пам’ятаючи про мовні конвенції часів їх створення та впорядкування, тобто майже двотисячолітньої давнини.

– Що?! – вигукнув Жако. – Мойсей написав Тору – П’ятикнижжя – набагато раніше, ніж дві тисячі років тому!

– Це дуже розлоге питання. За кілька хвилин я повернуся до нього. Але наразі дозвольте мені закінчити із Соломоном. А веду я до того, що звернення Господа до Соломона – це просто етикетний вислів, покликаний передати величезну, неперевершену мудрість і тим зробити Соломонові приємне. Невже ви гадаєте, що Бог розраховував, що Соломон, наймудріший зі смертних, звеселиться, почувши, що інші завжди будуть дурніші за нього? Адже той, у мудрості своїй, не міг не хотіти, щоб усі були наділені такими самими здібностями…

Жако не витримав:

– Не розумію, про що йдеться. Ти вихоплюєш там-сям із тексту кілька слів чи речень, але замовчуєш той очевидний факт, що ми богообрані. Святе Письмо говорить про це знову й знову.

– Ось, поглянь на книгу Йова, – відказав той, нітрохи не знітившись, і, прогортавши сторінки до розділу 2, зачитав: «Бо немає такого, як він, на землі: муж він невинний та праведний, який Бога боїться, а від злого втікає». З віршів на кшталт цього стає ясно, – повів далі Бенту, – що Господь має на увазі весь рід людський. Адже не забувай, що Йов не єврей, але з усіх людей він найугодніший Богові. Осьде ці рядки – переконайся сам.

Але Жако не схотів і дивитися:

– Можливо, десь у Біблії щось таке й сказано. Але там тисячі разів говориться протилежне. Ми, євреї, особливі, й тобі це відомо. Он Франку щойно втік від інквізиції. Скажи мені, Бенту, коли це євреї проводили аутодафе? Це інші нас убивають. А ми хоч коли-небудь убивали інших?

Спіноза спокійно прогортав сторінки й, цього разу дійшовши до вірша 37 розділу 10 у книзі Ісуса Навина, зачитав:

– «І здобув його, і побив вістрям меча його та царя його, і всі міста його, і кожну особу, що в ньому, не позоставив жодного врятованого, усе так, як зробив був Еґлонові». Або візьмімо розділ одинадцятий, вірш одинадцятий, де йдеться про місто Хацор: «І вони повбивали вістрям меча кожну особу, що в ньому, зробили їх закляттям, не позосталася жодна душа, а Хацора спалили огнем». А осьде знову, перша книга Самуїлова, розділ 18, вірші 6–7: «І сталося, як вони йшли, коли Давид вертався, побивши филистимлянина, то повиходили жінки зо всіх Ізраїлевих міст, щоб співати та танцювати назустріч царя Саула, із бубнами, із радістю, та із цимбалами. І викрикували ті жінки, що грали, та й казали: Саул повбивав свої тисячі, а Давид десятки тисяч свої!» На жаль, у Торі є чимало свідчень, що за часів могутності ізраїльтян ті були не менш жорстокі та безжальні, ніж будь-який інший народ. Як і не вирізнялися з-поміж решти прадавніх племен ані моральністю, ані праведністю, ані розумом, а перевершували їх лише в тому, що мали добре організоване суспільство й ефективніше керівництво, які й дали їм змогу аж так довго протриматися. Але той древній народ Ізраїлю давно пішов у небуття й відтоді зрівнявся з іншими народами світу. Я не знаходжу в Торі жодної вказівки, наче євреї перевершують неєвреїв. Господь однаково милостивий до всіх.

На обличчі Жако проступив такий вираз, наче той власним вухам не вірить:

– То, за твоїми словами, євреї нічим не кращі від гоїв? – тільки й видобув він.

– Точнісінько так. Тільки не за моїми словами, а за словами Святого Письма.

– Як може верзти таке той, кого звати «Барух»? Ти справді заперечуєш, що Бог обрав євреїв, виявляє до них ласку, допомагає їм і покладає на них неабиякі сподівання?

– І знову те саме… Жако, подумай над тим, що говориш. Повторюю тобі ще раз: це люди обирають, виявляють ласку, допомагають, цінують, покладають сподівання. Але Бог? Звідки в Нього візьмуться ці людські атрибути? Згадай, що я казав про помилковість уявлення Господа в нашому образі. Згадай мої слова про трикутники й трикутного Бога.

– Нас було створено за образом Його, – заперечив Жако. – Розгорни книгу Буття, і я знайду тобі, де це сказано…

Але той процитував напам’ять:

– «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх».

– Достеменно, Баруху, це ті самі слова, – промовив Жако. – От якби ще й твоя побожність була така ж дивовижна, як пам’ять. Якщо сам Господь так сказав, то хто ти такий, щоб ставити під сумнів, що нас створено за образом Його?

– Жако, скористайся з богоданої здатності міркувати. Ці слова не можна сприймати буквально: їх ужито метафорично. Невже ти справді гадаєш, наче нас, смертних, – і то подекуди глухих, горбатих, геморойних, горопашних – створено за образом Божим? Подумай про таких, як моя мати, що померли, не доживши й до тридцяти, про сліпонароджених, чи потворних, чи слабоумних із величезними порожнистими головами, роздутими від водянки, про золотушних, про тих, хто харкає кров’ю, бо відмовляють легені, про здирників або вбивць – невже і їх створено за образом Божим? Гадаєш, наче в Господа така ж ментальність, як і в нас, – ласа до лестощів, а ще властолюбна та мстива, щоразу як ми порушуємо Його приписи? Хіба може досконала істота мати таке калікувате, ґанджувате мислення? Це всього-на-всього так висловилися ті, хто створював Біблію.

– «Ті, хто створював Біблію»? То ти виявляєш зневагу до Мойсея, Ісуса Навина, Пророків і Суддів? Заперечуєш, що Біблія – це Слово Боже? – Голос Жако що не речення то гучнішав, і Франку, який уважно ловив кожну фразу Спінози, взяв того за плече, стараючись утихомирити.

– Я ні до кого не виявляю зневаги, – відказав на це Бенту. – Тож залишаю такий висновок на твоєму сумлінні. Але я справді стверджую, що біблійні слова та ідеї є плодами людського розуму й походять від мужів, які писали ті вірші, уявляючи себе – ні, краще сказати, мріючи бути – схожими на Господа, створеними за образом Божим.

– То ти таки заперечуєш, що вустами Пророків промовляє сам Бог?

– Очевидно, що всі ті слова, які в Біблії пойменовано «Божими», усього лише постали в уяві різноманітних пророків.

– «В уяві»! Ти сказав «в уяві»?! – Жако прикрив долонею відвислу від жаху щелепу, а Франку силкувався притлумити усмішку.

Бенту усвідомлював, що кожна фраза з його вуст шокувала Жако, але не міг угамуватися. Бо звеселився душею, розірвавши пута мовчання й висловлюючи вголос усі ті ідеї, які доти обмірковував потайки чи якими ділився з рабином лише в дуже завуальованій формі. На думку спало застереження ван ден Ендена – «caute, caute» – але цього разу він відмахнувся від доводів розуму та стрімголов поринув у полеміку.

– Так, самоочевидно, що в уяві, тож нічого, Жако, так жахатися: ми знаємо про це зі слів самої Тори. – Краєчком ока зауваживши усмішку Франку, Бенту вів далі: – Ось, прочитай-но зі мною це місце з Повторення Закону – розділ 34, вірш 10: «І не появився вже в Ізраїлі пророк, як Мойсей, що знав його Господь обличчя-в-обличчя». А тепер, Жако, подумай, що це означає. Ти, звісно, знаєш, що в Біблії сказано: навіть Мойсей не зрів обличчя Господнього, правильно?

Той кивнув:

– Так, у Торі є такі слова.

– Тож, якщо відкинути зорове сприйняття, це може означати лиш одне: тільки Мойсей чув справжній голос Господа, а жоден пророк після нього Божого гласу насправді не чув.

Жако не знайшовся, що відповісти.

– Поясни мені, – озвався Бенітеш, який уважно ловив кожне слово Спінози. – Якщо жоден із решти пророків не чув гласу Божого, то звідки ж тоді взялися пророцтва?

Радіючи, що Франку долучився до розмови, Бенту не забарився з відповіддю:

– Гадаю, пророки були особами, наділеними надзвичайно живою уявою, але не те щоб високорозвиненою здатністю міркувати.

– То ти, Бенту, виходить, гадаєш, – підхопив той, – що чудесні пророцтва – не більше ніж плоди уяви пророків?

– Саме так.

А Франку повів далі:

– Таке враження, неначе тут нема нічого надприродного. Послухати тебе, то наче все на світі можна пояснити.

– Ти цілком точно сформулював мої погляди. Усе – от просто-таки все – має природне походження.

– А як на мене, – видобув Жако, який люто зиркав на Бенту, коли той говорив про пророків, – є речі, що відомі лише Богові, речі, які спричинено лише з Божої волі.

– Гадаю, що більше зможемо взнати ми, то менше залишиться відомого лише Господу. Інакше кажучи, що сильніше наше невігластво, то більше всього приписують Богові.

– Та як ти смієш…

– Жако, – урвав його Бенту, – згадаймо, навіщо ми троє зібралися тут. Ви прийшли до мене, бо Франку переживав духовну кризу й потребував допомоги. Це ви шукали зустрічі зі мною, а не навпаки – я, власне, радив натомість звернутися до рабі Мортейри. Але, за вашими словами, вам сказали, наче від розмови з рабином Франку тільки погіршає.

– Так, це правда, – підтвердив той.

– То чого ми з тобою досягнемо, вступаючи в суперечки такого ґатунку? Насправді важить тільки одне запитання. – І Бенту обернувся до Франку. – Скажи, я чимось тобі допоміг? Тобі хоч трохи полегшало від почутого?

– Усе, що ти сказав, дало мені розраду, – відповів йому той. – Ти допоміг мені не з’їхати з глузду. Я вже зовсім було збився з пуття, але твоя ясність думки й манера нічого не брати на віру, не схилятися перед авторитетами… я… я ніколи такого не чув. Жако помітно гнівається – перепрошую за нього, але мені… мені ти справді допоміг.

– У такому разі, – промовив його кузен, зненацька підводячись, – ми вже отримали, по що прийшли, і нам тут більше нічого робити.

Ошелешений Франку залишився сидіти, але Жако схопив його за лікоть і потягнув до дверей.

– Дякую, Бенту, – мовив Франку вже з дверної пройми. – Прошу, скажи, у тебе буде час продовжити бесіду?

– Для розважливої розмови я завше знайду час – просто зазирни до моєї крамниці. Але часу для безглуздої балаканини, – тут Бенту обернувся до Жако, – я не маю ніколи.

* * *

Щойно будинок Бенту зник з очей, як Жако широко всміхнувся й міцно обійняв Франку за плечі:

– Тепер у нас є все, що нам потрібно. Разом ми чудово попрацювали. Ти добре зіграв свою роль – навіть занадто добре, як на мене, – але про це я не згадаю ні словом, позаяк завдання ми виконали. Поглянь, що ми маємо. Євреї не богообраний народ і нічим не кращі за гоїв. Богові до нас байдуже. Пророкам просто ввижалося. Святе Письмо – ніяке не святе, а від початку й до кінця людська робота. Слово Боже й воля Господня – фікції. Книга Буття з рештою Тори – байки та метафори. А рабини – і то навіть найавторитетніші – не мають ніяких спеціальних знань, а просто діють у своїх інтересах.

Франку похитав головою:

– Ні, всього, що нам потрібно, ми ще не отримали. Я хочу знову зустрітися з ним.

– Але ж я щойно перерахував усі його мерзоти: те, що він говорив, – це чистісінька єресь. Цього жадав від нас дядько Дуарте, і ми зробили все, як він хотів. Доказів вистачить із головою: Бенту Спіноза не єврей, а юдофоб.

– Ні, – повторив Франку, – не вистачить. Мені треба послухати ще. І я не стану свідчити, якщо не послухаю.

– У нас усього більше ніж досить. Твоїй родині загрожує небезпека. Ми уклали з дядьком Дуарте угоду – а від домовленості з ним не відкараскаєшся. Це тільки той дурник Спіноза спробував таке втнути – обшахрати його, обійшовши бет-дін. Лише завдяки дядьковим зв’язкам, дядьковим хабарям і дядьковому судну ти й досі не тремтиш від жаху де-небудь у португальській печері. А всього за два тижні його корабель вирушає назад – по твоїх матір і сестру та по мою сестру. Чи ти хочеш, щоб вони горіли, як наші батьки? Якщо не підеш зі мною до синагоги й не посвідчиш перед кагалом, то, вважай, власноруч розпалиш під ними багаття.

– Я не баран і на побігеньках ні в кого не буду, – гнув своє Франку. – Часу в нас досить, і мені треба дізнатися більше, перше ніж свідчити перед кагалом. День туди, день сюди нічого не змінить, і тобі це відомо. А крім того, дядько зобов’язаний подбати про свою рідню, навіть якщо ми не зробимо нічогісінько.

– Дядько вчинить так, як сам захоче, – я знаю його краще, ніж ти. Йому не писані жодні закони, крім власних, і щедрість натури теж не властива. Я не хочу більше ходити до твого Спінози. Він паплюжить увесь наш народ.

– У нього більше розуму, ніж у всієї громади, разом узятої. А якщо ти не хочеш іти, то я сам побесідую з ним.

– Ні, якщо підеш ти – піду і я. Одного я тебе не пущу. Той тип уміє бути переконливим – я й сам відчуваю сум’яття. Варто тобі поткнутися туди одному – і не встигну я й оком змигнути, як вам обом оголосять херем. – Помітивши спантеличення на обличчі кузена, Жако пояснив: – Херем – це анафема, відлучення від громади. Ось ще одне гебрайське слово, яке тобі краще запам’ятати.