Читать книгу Таємничий острів - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 13

Ножі. – Виготовлення луків і стріл. – Цегляний завод. – Піч для випалювання глини. – Кухонне начиння. – Нехворощ, або полин. – Південний Хрест. – Важливе астрономічне спостереження.

Колоністам треба було починати все спочатку. Справді-бо, у них не було жодного інструмента, навіть найпростішого, а потребували вони абсолютно всього. Потрібні їм залізо і сталь поки що були просто рудою, сира глина ще тільки збиралася стати вкрай необхідним кухонним начинням – усілякими горщиками-полумисками, а щоб пошити білизну та одяг, належало ще докласти чимало зусиль до волокнистих рослин, доки вони перетворяться на щось подібне до тканини. Передусім колоністи заходилися власноруч споруджувати піч для випалювання глини.

– Навіщо вона нам? – спитав Пенкроф.

– Адже нам потрібні горщики, миски, різний посуд. От ми його й виготовимо за допомогою печі, – відповів Сайрус Сміт.

– Щоб марно не витрачати сили й не носити важку глину, збудуємо гончарню там, де є її поклади. Наб доставить нам туди харчі, а вогню для куховарства буде достатньо.

– Гаразд, – сказав кореспондент. – Але що ми робитимемо, якщо в нас не буде провізії? Адже у нас немає ніякої зброї, щоб полювати!..

– Ех, якби ми мали хоча б простого ножа… – зітхнув моряк. – Я швидко змайстрував би лук і стріли, й провізії в нас було б удосталь.

У цю мить погляд Сайруса Сміта впав на Топа, що бігав туди-сюди берегом.

– Топе, сюди! – погукав він. Собака негайно підбіг на поклик. Інженер зняв з нього нашийник, що був виготовлений із тонкої пластинки чудової гартованої сталі, й, переламавши його навпіл, мовив:

– Ось, Пенкрофе, маєте аж два ножі, тримайте!

Зраділий моряк відгукнувся подвійним «ура!». Щоб зробити з пластинки ножа, досить було добряче нагострити її. Чого-чого, а гострильних каменів на березі не бракувало. Через дві години колоністи вже мали два чудові леза, вправлені в міцні дерев’яні колодочки.

Сайрус Сміт дав сигнал рушати в дорогу. Він збирався повернутися до західного берега озера Ґранта, де вчора знайшов глину.

Дорогою Герберт побачив дерево, з гілок якого південноамериканські індіанці виготовляють луки. Колоністи зрізали кілька довгих і прямих гілок, а потім обстругали їх так, щоб середина була товща, а кінці тонші. Тепер залишалося тільки прилаштувати тятиву. Скоро для тятиви знайшлася рослина з родини мальвових, що мала волокна такі само міцні, як сухожилля тварин. Стріли можна було виготовити з рівненьких гладеньких гілочок без сучків. Але бракувало вістер для стріл, що мали бути твердими, як залізо. Придалися голки дикобраза, якого спіймав вірний Топ.

Колоністи підійшли до покладів глини. Робота їх чекала не вельми складна: необхідно було знежирити глину піском, виліпити цеглу, а потім обпалити її на вогні. Увесь цей день і частину наступного витратили на це. Глину змочували, місили ногами і руками, а потім ділили на однакові кавалки – рівненькі цеглини.

П’ять цегельників з острова Лінкольна, хоча й працювали не покладаючи рук, але за дві доби виліпили заледве п’ять тисяч цеглин. Сиру цеглу уклали рядами для просушування. Випалювання її можна було почати тільки за три-чотири дні.

2 квітня, користуючись вільним днем, Сайрус Сміт вирішив визначити місцезнаходження острова. Напередодні він точно запам’ятав час заходу сонця за обрій і, зробивши поправку на рефракцію променів, записав його. Вранці 2 квітня він так само точно визначив час сходу сонця. Виявилося, що між заходом і сходом минуло 11 годин 36 хвилин. «Отже, – міркував інженер, —рівно о 6 годині 12 хвилин від сходу сонце пройде через меридіан, і точка перетину, в якій воно перебуватиме в цей час на небі, позначатиме північ». Рівно о 6 годині 12 хвилин після сходу сонця Сміт визначив напрям півночі й, сполучивши подумки лінією сонце з двома деревами, що росли на одній прямій, які він обрав за опорні точки, отримав у такий спосіб орієнтир для своїх подальших спостережень – незмінний меридіан.

Чекаючи, доки підсохне цегла, колоністи заготовляли дрова: пообламували нижнє гілля з дерев на узліссі, визбирали увесь хмиз та бурелом. Водночас вони потроху полювали.

Дичину зазвичай їли свіжовпольовану, і тільки окости капібар закоптили в диму зелених гілок про запас. Їжа була смачною і поживною, але одноманітно смаженою, тому колоністи вже неабияк скучили за звичайною вареною юшкою. Але в чому варити? До горщиків із глини було ще далеко…

6 квітня вдосвіта інженер та його супутники прийшли на галявину, де сохла цегла. Зрозуміло було, що випалювати її доведеться не в печах, а просто неба. Тобто цегла, складена на купу, мала сама утворити піч і сама себе обпалити. Сухе гілляччя в акуратних зв’язках обставили кількома ярусами підсохлої цегли, що утворили високий куб. У цьому кубі залишили продухи для повітря. Робота ця тривала весь день, і тільки в сутінках Пенкроф нарешті запалив вогнище. Усю ніч колоністи не лягали спати, підтримуючи в кубі жаркий вогонь. Випалювання тривало сорок вісім годин і вдалося на славу.

Невдовзі над піччю закурів веселий димок. Галявина перетворилася на справжню майстерню, і захоплений Пенкроф, здається, щиро вірив, що його піч здатна виробляти будь-які вироби сучасної промисловості. Поки що колоністи вдовольнилися тим, що виготовили кілька горщиків, хоч і неоковирних, утім цілком придатних для готування їжі.

Увечері 15 квітня вони повернулися до Комина і перенесли туди всі свої гончарні вироби. Піч загасили до наступної потреби. Дорогою додому знайшли дуже корисну рослину з роду полинових, що могла придатися як трут. Приготована належним чином, тобто прокип’ячена в азотній кислоті, ця рослина запалюється від першої іскри. Зібравши декілька пучків, інженер простягнув їх морякові зі словами:

– Візьміть, Пенкрофе, ця рослина згодиться вам. Для вчених це китайський чорнобиль, нехворощ або полин. Для нас із вами – чудовий трут.

Цього вечора колоністи, що зібралися в центральній кімнаті Комина, уперше вечеряли по-справжньому. Наб наварив смачної юшки з агуті, приготував шинку з окосту капібари з гарніром із варених кореневищ рослини, яку Герберт називав caladium macrorrhizum. Певною мірою ці кореневища навіть могли замінити хліб, якого поки бракувало колоністам острова Лінкольна.

Після вечері усі вийшли на берег подихати свіжим повітрям перед сном. Було близько восьмої години. Ніч обіцяла бути прекрасною. У зеніті сіяли яскраве світло чудові приполярні сузір’я і серед них Південний Хрест, яким інженер милувався кілька днів тому з вершини гори Франкліна.

Сайрус Сміт і зараз кілька хвилин не міг одірвати очей від цього чудового сузір’я, у якому дві зірки першої величини сяють унизу і вгорі, зірка другої величини – ліворуч та третьої— праворуч.

Несподівано він спитав Герберта:

– Скажи, друже, сьогодні, здається, п’ятнадцяте квітня?

– Так, містере Сміт, – кивнув юнак.

– Отже, завтра буде один із тих чотирьох днів року, коли середній час збігається з місцевим. Тобто, мій хлопчику, саме завтра сонце проходитиме через меридіан рівно ополудні, тоді я й спробую обчислити довготу. А сьогодні вночі, якщо небо буде безхмарним, гадаю, мені вдасться досить точно визначити широту нашого острова за висотою над обрієм Південного Хреста, що в нашому випадку й означає Південний полюс.

Якби в інженера був секстант – апарат, що дає змогу з високою точністю вимірювати кутові відстані між об’єктами, – виконати ці обчислення було б зовсім не складно. Але секстанта інженер не мав, тож мусив його чимось замінити.

Сміт повернувся до Комина. При світлі вогнища він вистругав дві пласкі дощечки і з’єднав їхні кінці гострою колючкою акації так, що вони могли зсуватися і розсуватися, як циркуль. Змайструвавши такий астрономічний прилад, інженер повернувся на берег. Але оскільки висоту схилення зірки слід вимірювати, маючи чітку лінію обрію, він вирішив для виконання спостереження вийти на плато Далекого обрію, а надалі, обчислюючи результат, врахувати його висоту над рівнем моря. Цю висоту він збирався виміряти за допомогою дуже простого прийому, відомого з курсу елементарної геометрії.

Усі колоністи пішли за інженером на плато Далекого обрію. Там він вибрав місце на краю гранітної кручі, звідки їхньому погляду відкривався обрій – від мису Кігтя до найпівденнішої точки острова – мису Рептилії. На півдні лінія обрію, підсвічена знизу першими променями місяця, чітко виднілася на темному тлі моря, тож її прилад Сайруса Сміта міг зафіксувати точно.

Південний Хрест розташований від Південного полюса дещо далі, ніж Полярна зірка від Північного. Альфа віддалена від нього майже на 27°. Інженер це знав і мусив зробити відповідну поправку у своїх обчисленнях. Задля спрощення спостереження він робив її в момент проходження зірки через нижній меридіан.

Сміт спрямував одну ніжку свого дерев’яного циркуля на обрій, а другу – на Альфу Південного Хреста. Кут між лінійками давав висоту схилення зірки над горизонтом. Тепер залишалося тільки виміряти цей кут і внести поправку на висоту спостережного пункту над рівнем моря. Отримана у такий спосіб величина кута вкаже на висоту Альфи Південного Хреста, тобто Південного полюса, над обрієм і водночас визначить широту, адже географічна широта будь-якої точки на земній кулі є не що інше, як висота полюса світу над обрієм у цій точці.