Читать книгу Таємничий острів - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 8

Чи живий Сайрус Сміт? – Набова розповідь. – Сліди людини. – Нерозв’язане питання. – Перші інженерові слова. – Вивчення слідів. – Повернення до Комина. – Пенкрофів жах.

Наб не ворушився, тож Пенкроф тільки спитав:

– Він живий?

Наб не відповідав. Обличчя Ґедеона Спілета і Пенкрофа пополотніли. Герберт схрестив руки на грудях і завмер нерухомо. Але вочевидь прибитий горем Наб не помітив товаришів і не почув морякового запитання. Кореспондент і собі став навколішки перед нерухомим тілом і, розстебнувши одяг на інженерових грудях, приклав вухо до серця. Цілу хвилину, яка всім здалася вічністю, він прислухався, намагаючись уловити слабке биття.

Наб випростався. Виснаженого втомою, змученого відчаєм, його годі було впізнати. Хлопець не сумнівався, що його хазяїн мертвий.

– Сайрус іще живий, – сказав Ґедеон Спілет.

Потім на коліна став Пенкроф, і його вухо також уловило ледь чутне серцебиття і слабке дихання.

Кореспондент попросив Герберта принести води. За сотню кроків від входу до печери юнак знайшов прозорий струмочок, що пробивався крізь піски. Але під рукою не знайшлося жодної черепашки, в яку можна було б набрати воду. Тоді він намочив у струмку свого носовика й хутко повернувся в печеру.

Усього кілька краплин свіжої води подіяли майже миттєво. Зітхання вихопилося з грудей Сайруса Сміта. Гербертові здалося навіть, що він намагається щось сказати.

– Ми врятуємо його! – впевнено мовив Спілет.

Ці слова повернули Набові втрачену надію. Він роздягнув свого хазяїна, щоб оглянути, чи немає на його тілі ран. Найретельніший огляд не виявив жодної подряпини чи бодай синця. Це було дивно, адже Сайруса Сміта пронесло крізь буруни. Та цю загадку вони розгадають пізніше. Коли Сміт зможе говорити, він розповість, що з ним сталося. Зараз необхідно було повернути його до життя. Ґедеон Спілет запропонував розтерти постраждалому все тіло. Пенкроф негайно зняв сорочку і заходився енергійно розтирати нею інженера. Зігрітий таким активним масажем, Сайрус Сміт ледь ворухнув рукою. Його дихання стало більш розміреним.

Наб розповів, як він знайшов Сміта. Напередодні, покинувши Комин удосвіта, він пішов уздовж берега на північ тими самими місцями, де вже проходив одного разу. Там – Наб зізнався, що робив це вже без жодної надії, – він іще раз почав оглядати пісок і скелі, намагаючись побачити бодай найменші сліди, які могли б допомогти йому знайти хазяїна. Особливо уважно дошукувався він слідів у тій частині берега, яку не покриває вода під час припливів, адже припливи й відпливи змивають з піску будь-які сліди. Отже, Наб, не сподіваючись знайти свого хазяїна живим, довго, але безуспішно шукав бодай його тіло. Він вирішив пройти ще кілька миль уздовж берега.

– Я пройшов іще дві милі, обійшов усі рифи, що оголилися з відпливом, і вже не сподівався щось знайти, аж раптом близько п’ятої години вечора побачив на піску сліди людини.

– Людські сліди?! – скрикнув Пенкроф.

– Так!

– І ці сліди починалися аж коло рифів? – спитав кореспондент.

– Ні, – відповів Наб. – Вони починалися там, де закінчується лінія припливу. Сліди за цією лінією, мабуть, змило відпливом. Побачивши їх, я ніби збожеволів. Сліди були зовсім чіткими і вели до дюн. Приблизно чверть милі я біг по них, обережно ступаючи, щоб не стерти. А вже хвилин за п’ять чую – ніби собака гавкає… А це ж наш Топ. Він, розумник, і привів мене сюди, до мого хазяїна!

Насамкінець Наб розповів, як він побачив бездиханне інженерове тіло і як йому стало нестерпно боляче, яка туга огорнула його серце. Марно шукав хлопець у тілі Сміта хоч якихось ознак життя. Усі його зусилля привести інженера до тями були марними. Єдине, що залишалося вірному слузі, – це віддати останню шану своєму улюбленому хазяїну.

Тільки тепер Наб згадав про своїх товаришів. Він кілька разів вимовив ім’я Ґедеона Спілета, того із супутників інженера, якого Топ знав краще за інших. Потім поставив собаку мордою на південь і показав туди рукою. Топ побіг у вказаному напрямку. Читачеві вже відомо, як, керуючись своїм надзвичайним інстинктом, Топ, що ніколи не був у Комині, розшукав його.

Усі дуже уважно вислухали Набову розповідь, дивуючись, як могло так статися, що Сайрус Сміт після жорстокої боротьби з хвилями, яку він мусив був витримати, пробираючись уплав через буруни, лишився неушкодженим, навіть без подряпин. Не менш загадковим здавалося й те, як інженер потім знайшов цей грот, загублений у дюнах майже за милю від берега.

Цю загадку міг розв’язати тільки сам інженер. На щастя, життя швидко поверталося до нього. Сайрус Сміт знову ворухнув рукою, потім головою і нарешті промовив кілька нерозбірливих слів. Наб, схилившись над непритомним, покликав його, але інженер, мабуть, не почув, бо й далі лежав із заплющеними очима. Треба було якнайшвидше перенести Сміта до Комина. Так вирішили всі разом.

Вода, якою Смітові змочували губи, потроху відживляла його. Нарешті він розплющив очі. Наб і кореспондент схилилися над ним.

– Хазяїне! Хазяїне! – загукав Наб.

Тепер інженер почув його. Він упізнав Наба і Спілета, потім Герберта і моряка й ледь-ледь потиснув їм руки своєю слабкою рукою. Знов інженер мовив кілька слів, цього разу їх зрозуміли всі:

– Острів чи материк?

– О-о-о! – не стримався Пенкроф. – Хай йому чорт, нам зараз на це начхати, містере Сміт! Аби ви були живі! А острів чи материк – дізнаємося згодом!

Сайрус Сміт легенько кивнув головою і ніби задрімав. Кореспондент порадив тим часом злагодити ноші, на яких можна було б донести інженера до Комина. Наб, Пенкроф і Герберт вийшли з грота і попрямували до високого пагорба, на вершині якого росли кілька чахлих деревцят. Дорогою моряк усе повторював:

– Острів чи материк! Знайшов про що думати, коли з самого ледве дух не вийшов! От дивна людина!

Зійшовши на вершину пагорба, Пенкроф із товаришами обламали кілька найгрубших гілок на морській сосні. Відтак змайстрували з них ноші, вистелили їх травою і листям. Утворилося доволі зручне ложе.

Була вже десята ранку, коли моряк, Герберт і Наб повернулися до інженера, біля якого невідлучно сидів Ґедеон Спілет.

Сайрус Сміт, прокинувшись від сну чи, радше, від забуття, підвівся, озирнувся навкруги, ніби запитуючи, куди він потрапив.

– Чи можете ви вислухати мене, Сайрусе? Це вас не стомить? – запитав кореспондент.

– Можу, – відповів інженер.

– Мені здається, – перервав їх моряк, – що містер Сміт охоче вислухає вас, коли трохи підживиться цим желе із тетерятини. Їжте, містере Сміт! – додав він, простягаючи інженерові щось і справді схоже на желе.

Залишки печені поділили між товаришами: усі вже добряче зголодніли, тож сьогоднішній сніданок здався їм аж надто мізерним.

– Нічого, – сказав моряк, – у Комині на нас чекає вдосталь їжі. Хочу вам повідомити, містере Сміт, що там, на півдні, у нас є справжнє житло з кімнатами, ліжками, пічкою, а в кухні – кілька дюжин пташок, яких Герберт називає куруку. Ваші ноші готові, і щойно ви трохи піддужчаєте, ми перенесемо вас у наш притулок.

– Дякую, друже! – відповів інженер. – Дайте мені кілька годин, щоб я зміг трохи очуняти, і тоді зможемо вирушати. Говоріть, будь ласка, Спілете, я слухаю вас.

Кореспондент почав розповідати інженерові про події, про які той іще не міг знати: як повітряна куля востаннє злетіла вгору, як упала на цю невідому землю, що здається не заселеною людьми, як вдалося знайти Комин, як усі шукали інженера, а найбільше – його відданий Наб, про подвиг вірного Топа…

– Але, – усе ще слабким голосом запитав Сайрус Сміт, – хіба не ви підібрали мене на березі?

– Ні, – відповів кореспондент.

– І не ви принесли мене до цього грота?

– Ні.

– Справді, якось усе це дивно! – мовив інженер, потроху оживаючи і з усе більшим зацікавленням слухаючи розповідь.

– Але, – вів далі моряк, – ми досі не знаємо, що трапилося з вами після того, як вас хвилею змило з повітряної кулі.

Та Сайрус Сміт мало що пам’ятав. Хвилею його відірвало від аеростата. Спершу він пірнув у море на кілька футів. Коли ж виринув на поверхню, то помітив поруч якусь живу істоту, що борсалася в розбурханих хвилях. Це був Топ, що кинувся в море слідом за ним – рятувати свого господаря. Коли інженер подивився вгору, він не побачив у небі кулі: звільнившись від його ваги і ваги Топа, аеростат стрімко шугнув вище. Інженер побачив, що опинився посеред нестримних хвиль за півмилі від берега. Він спробував утриматися на поверхні й швидко поплив до берега. Топ підтримував його, вчепившись зубами в одяг. Але стрімка течія підхопила їх, понесла на північ, і після півгодинної боротьби з морською стихією (адже буря вирувала і на землі, й у небі, і на морі), остаточно вибившись із сил, він пішов на дно, потягши за собою й вірного Топа. Нічого з того, що сталося потім, до тієї миті, поки він не опритомнів на руках у своїх друзів, Сайрус Сміт не пам’ятав.

– Проте, – сказав Пенкроф, – немає жодного сумніву, що вас викинуло на цей берег і що у вас стало сили на те, щоб дійти до цієї печери. Адже Наб знайшов вас завдяки вашим слідам!

– Мабуть, так… – задумливо мовив інженер. – А ви не бачили слідів інших людей у цій місцевості?

– Жодного, – відповів кореспондент.

– Пенкрофе, – попросив Сайрус Сміт, – будь ласка, візьміть мої черевики і прикладіть їх до тих слідів, подивіться, чи це точно мої відбитки.

Моряк виконав прохання інженера. Разом з Набом, який показував дорогу, він і Герберт пішли до місця, де ще зберігся слід. Біля входу в печеру, у місці, захищеному від дощу й вітру, виднівся відбиток ноги на піску. Інші сліди вже, напевно, стерло вітром і дощем.

Тим часом Сайрус Сміт говорив кореспондентові:

– Тут сталося щось незрозуміле.

– Дійсно, незрозуміле, таке, що годі й пояснити, – ствердно кивнув Ґедеон Спілет.

– Облишмо зараз цю загадку, дорогий Спілет. У нас іще буде нагода обміркувати це пізніше!

За хвилину в грот повернулися моряк, Герберт і Наб. Не лишилося жодного сумніву – відбиток підошви інженерового черевика якраз приходився до сліду на піску.

– Усе зрозуміло, – мовив інженер, – у мене були галюцинації, які я намагався приписати Набові. Очевидно, я брів як сновида, не усвідомлюючи, куди і навіщо йду, і Топ, який витягнув мене з води, керуючись інстинктом, привів мене сюди. Топе! Йди-но сюди, собачко! Ходи до мене, Топе!

Красень-пес підбіг до господаря, гучним гавкотом виражаючи свою відданість. Усі погодилися, що іншого пояснення незбагненним подіям годі й вигадати.

Близько полудня, уклавши інженера на ноші, усі вчотирьох вони винесли його з грота. Потрібно було пройти вісім миль. Але оскільки процесія рухалася повільно й часто спинялася, щоб носильники могли відпочити, шлях до Комина тривав не менше шести годин.

Біля входу до Комина земля була зрушена безжальним натиском хвиль.

Серце Пенкрофа стиснуло погане передчуття. Він кинувся в коридор, але майже одразу ж повернувся і, ставши на порозі, сумно подивився на своїх супутників.

Вогонь, так важко добутий з єдиного вцілілого сірника, згас. Замість попелу у вогнищі тепер була лише твань. Палена ганчірка, що мала правити за трут, зникла також. Нещадне море дісталося аж усередину Комина, углиб коридорів, і все там поперекидало й знищило.