Читать книгу Таємничий острів - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 14

Висота гранітної кручі. – Практичне застосування теореми про подібність трикутників. – Екскурсія на північ. – Устрична обмілина. – Плани на майбутнє. – Проходження сонця через меридіан. – Координати острова Лінкольна.

Наступного дня, 16 квітня, вранці колоністи, які повставали ще вдосвіта, заходилися прати білизну і чистити свій одяг, який мав їм прослужити якнайдовше, адже хтозна, коли їм вдасться оновити свій гардероб. Сонце зійшло на безхмарному небі. Днина обіцяла бути погожою.

Передусім інженер збирався продовжити вчорашні спостереження, визначивши висоту гранітної кручі над рівнем моря.

– Вам, мабуть, знадобиться такий самий, як учора, кутомірний інструмент? – спитав інженера Герберт.

– Ні, хлопче. Ми зробимо це інакше, але не менш точно.

Сміт знайшов тонку пряму жердину і виміряв її довжину за своїм зростом, який він знав достеменно. У жердині виявилося рівно дванадцять футів. Герберт за вказівкою інженера виготовив висок, тобто, простіше кажучи, прив’язав камінець-тягарець до кінця довгої ліани.

За двадцять кроків від смуги прибою і приблизно за п’ятсот від прямовисної гранітної кручі Сміт устромив жердину на два фути в пісок і за допомогою виска виставив цей примітивний перпендикуляр до лінії горизонту. Потім він ліг на пісок і відповз назад на таку відстань, щоб його око могло одночасно бачити самий кінчик жердини і гребінь гранітної кручі. Знайдену в такий спосіб точку він позначив на піску камінцем.

Далі інженер спитав Герберта:

– Ти ще не забув властивостей двох подібних трикутників?

– Авжеж. Їхні відповідні сторони пропорційні.

– Отож, як бачиш, я побудував два подібні трикутники. Обидва вони прямокутні. У меншого з них катети – відстань від камінця до жердини і висота жердини; за гіпотенузу йому слугує промінь мого зору. У більшого трикутника катети – відстань від гранітної стіни до того самого камінця та висота гранітної стіни, яку ми маємо визначити. Гіпотенузою ж, як і для меншого, буде промінь мого зору, тобто продовження гіпотенузи першого трикутника.

– Атож, містере Сміт, я зрозумів! – вигукнув Герберт. – Як відстань від камінця до жердини пропорційна відстані від камінця до кручі, так і висота жердини пропорційна висоті кручі! Правильно?

– Усе правильно, Герберте, – усміхнувся інженер. – Отож точно вимірявши перші дві відстані й знаючи висоту жердини, ми можемо за потрійним правилом обчислити висоту гранітної кручі так само точно, ніби ми приклали до неї лінійку.

Обидва горизонтальні катети виміряли тією самою жердиною, що виступала з піску рівно на десять футів. Перший катет – від камінця до місця, де стояла жердина, – дорівнював п’ятнадцяти футам. Другий – відстань від камінця до стіни – був завдовжки п’ятсот футів.

Обчисливши пропорцію, Сміт з’ясував, що висота гранітної кручі дорівнювала трьомстам тридцяти трьом футам з третиною.

Потім він узяв кутомір, який зробив учора і дощечки якого, закріплені поперечною планкою, давали кут схилення Альфи Південного Хреста над обрієм. Кут дорівнював 10°. Отже, загальна кутова відстань між полюсом і горизонтом, з урахуванням 27°, що віддаляють Альфу Південного Хреста від полюса, і з поправкою на висоту плато – їхнього спостережного пункту над рівнем моря, – дорівнювала приблизно 37°. Тобто широту він знайшов.

Тепер залишалося визначити довготу острова. Це обчислення інженер збирався виконати того ж дня опівдні, тобто тоді, коли сонце проходить через меридіан.

День був недільний, і колоністи вирішили присвятити його прогулянці. Снідати домовилися в дюнах, а додому, до Комина, збиралися повернутися пізно ввечері.

О пів на дев’яту ранку маленький загін уже йшов берегом протоки. Узбережжя було всуціль усіяне черепашками різних молюсків, багато з яких могли надзвичайно потішити дослідників природи. Наб несподівано виявив велику мілину, оголену відпливом. Пенкроф і Наб зібрали на ній чимало устриць. Їх склали в сітку, сплетену зі стебел гібіскусу, в якій уже лежав деякий запас провізії для сніданку. Потім колоністи знову попрямували між дюнами й відкритим морем.

Уся ця частина острова до мису Південної щелепи була зовсім дика й безплідна. Пісок, черепашки та уламки скам’янілої лави – ото й усе, що можна тут побачити. Тільки чайки, альбатроси та дикі качки прилітали на цей малоцікавий берег. На качок Пенкроф поглядав з мисливським азартом, навіть пробував збити їх стрілою, але невдало – качки увесь час кружляли в повітрі, не сідаючи, а стріляти в рухому мішень моряк досі не навчився.

– І нащо ми викинули в море з гондоли усю зброю і всі свої інструменти! – із сумом вигукнув моряк.

– Ти забуваєш, Пенкрофе, – відповів йому Герберт, – якби ми не викинули всього цього за борт, то куля нас самих скинула б у море.

– Твоя правда, мій хлопчику, – погодився моряк, – я не подумав про це. – І, згадавши про повітряну кулю, додав: – Уявляю здивування Джонатана Форстера та його супутників, коли вранці вони побачили порожній майдан, з якого зникла припнута куля!

Ґедеон Спілет засміявся і сказав, що коли б не чудова Пенкрофова ідея, вони ніколи б не опинилися на цьому острові. Сайрус Сміт не втрачав надії дістатися до великої землі.

– Можливо, острів Лінкольна лежить не дуже далеко від якого-небудь населеного архіпелагу чи материка. Уже за годину ми це знатимемо. І хоча в нас немає мапи, але я добре пам’ятаю контури південної частини Тихого океану. Широта острова, яку я визначив учора, свідчить про те, що острів Лінкольна лежить на одній паралелі з Новою Зеландією на заході і з Чилі на сході. Але відстань між ними сягає майже шести тисяч миль. Нам необхідно дізнатися, де саме між цими землями розташований наш острів. Відповісти на це запитання, сподіваюся, достатньо точно, ми зможемо, визначивши його довготу.

– Скажіть, Сайрусе, – спитав інженера Ґедеон Спілет, – а раптом виявиться, що острів Лінкольна лежить усього за двісті-триста миль від Нової Зеландії або Чилі?

– Що ж, тоді замість того, аби будувати дім, ми збудуємо корабель, і капітан Пенкроф поведе його океаном! – відповів йому Сміт, приготувавши водночас усе для своїх подальших астрономічних спостережень.

Він вибрав на березі чистий і гладенький піщаний майданчик, вилизаний відпливом. Інженерові було байдуже, чи цей майданчик строго горизонтальний, чи має ухил, так само як не мало значення й те, чи жердина заввишки шість футів, яку він встромив у землю, стоїть чітко перпендикулярно. Крім того, інженер сам ледь нахилив її в бік, протилежний сонцю, тобто на південь. Не слід забувати, що колоністи острова Лінкольна спостерігали денний рух сонця в північній частині неба через те, що сам острів лежав у Південній півкулі.

У ту мить, коли довжина тіні від жердини буде найкоротшою, і настане полудень. Тоді потрібно буде уважно стежити за тінню, щоб не проґавити мить, коли після вкорочення вона знову почне видовжуватися.

Коли, на його думку, настав час, Сміт опустився навколішки на пісок і за допомогою кілочків почав позначати послідовне зменшення довжини тіні від жердини на піску. Супутники, схилившись над ним, з надзвичайним зацікавленням стежили за його роботою.

Ґедеон Спілет, тримаючи хронометр у руках, намагався не пропустити тієї миті, коли тінь від жердини почне довшати. Оскільки Сайрус Сміт вибрав для свого спостереження 16 квітня, коли сонячний, або істинний, час збігається із середнім, хронометр кореспондента мав точно показати, котра година у Вашингтоні, коли на острові Лінкольна полудень, а це значно спрощувало всі обчислення.

Поки сонце повільно підіймалося до зеніту, тінь жердини увесь час зменшувалася. Коли Сміту здалося, що вона знову починає зростати, він запитав:

– Котра година?

– Одна хвилина на шосту, – зараз же відповів кореспондент.

Визначення було завершене. Залишалося тільки виконати обчислення. Сайрус Сміт оголосив свій результат колоністам і, взявши до уваги можливі помилки під час спостереження, як це він зробив, коли визначав широту, сказав, що правильніше буде вважати, що острів Лінкольна лежить між тридцять п’ятою і сороковою паралеллю та між сто п’ятдесятим і сто п’ятдесят п’ятим меридіаном на захід від Гринвіча.

Можлива похибка в обчисленнях, якщо врахувати, що один градус дорівнює шістдесяти милям, становила близько трьохсот миль за широтою і довготою. Але ця похибка не могла вплинути на висновок колоністів. Щойно вони переконалися: їхній острів лежить так далеко від найближчої населеної землі, що годі й мріяти дістатися до неї на маленькому хисткому суденці.

Справді, географічні координати острова вказували на те, що від нього тисяча вісімсот миль до Нової Зеландії, тисяча двісті – до архіпелагу Паумоту та чотири з половиною тисячі – до американського узбережжя. Та скільки Сайрус Сміт не напружував пам’ять, він не міг згадати на мапі цієї частини Тихого океану жодного острова…