Читать книгу Таємничий острів - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 9

Сайрус знову з нами! – Пенкрофові спроби. – Острів чи континент? – Інженерові проекти. – У Тихому океані. – У лісових нетрях. – Полювання на капібару. – Нарешті дим.

Пенкроф сказав, що без вогню їм буде дуже скрутно. Герберт, здавалося, до певної міри поділяв морякову тривогу. Наб, радий-радісінький через порятунок свого хазяїна, не хотів і думати про Пенкрофові побоювання. А Спілет, той одразу сказав:

– Запевняю вас, Пенкрофе, це дрібниця, навіть не варта хвилювань! Хіба з нами немає Сайруса Сміта? – запитав кореспондент. – Хіба наш інженер помер? Отже, він неодмінно зарадить нашому лихові й зуміє добути вогонь.

– Як?

– Ніяк!

Що міг на це відказати Пенкроф? Він промовчав, бо глибоко в душі так само поділяв віру своїх супутників у всеосяжність інженерових знань. Якби їм усім тепер повідомили, що виверження вулкана зараз знищить цю землю, що морська безодня розверзнеться і поглине її, ці мужні люди незворушно відповіли б: «Сайрус із нами, краще скажіть йому!» Але в цю хвилину скористатися його винахідливістю мандрівники не могли, бо інженер, стомлений довгою дорогою, хоча й подолав її на ношах, знову заснув глибоким сном, а будити його Спілет категорично заборонив.

Запала ніч. Тепер вітер віяв з північного сходу, враз стало дуже холодно. Крім того, оскільки море зруйнувало перегородки, які спорудив Пенкроф, у Комині вільно гуляли сильні протяги. Інженер неодмінно застудився б, якби його супутники не познімали з себе хто куртку, хто сорочку і старанно не вкрили б його.

Вечеряти довелося літодомами та їстівними водоростями, яких Герберті із Набом знайшли чимало на прибережних скелях.

Не надто вірячи в успіх, Пенкроф усе-таки спробував добути вогонь способом дикунів – тертям двох сухих цурпалків дерева. Якби енергію, яку вони з Набом витратили на тертя, можна було перетворити на теплову, її вистачило б, щоб закип’ятити воду в котлах трансатлантичного пароплава. Але ця спроба не вдалася: шматочки дерева лиш нагрівалися, хоча значно менше, ніж упрівали над ними самі добувачі вогню.

Назавтра, 28 березня, прокинувшись, інженер побачив усіх своїх супутників навколо себе: вони чекали його пробудження. Як і вчора, перші його слова були: «Острів чи материк?» Здавалося, ця думка не полишала його.

– Ми ще не знаємо цього напевно, містере Сміт, – відповів моряк. – Дізнаємося, коли ви зможете вести нас по цій землі.

– Здається, тепер я можу встати, – промовив інженер і звівся на рівні ноги без особливих зусиль. – Так, учора, коли ви мене несли сюди, мені здалося, ніби на заході я бачив високу гору. Завтра ми зійдемо на її вершину і роздивимося все навкруг. А доти нам робити нічого.

– Ні, насамперед ми мусимо добути вогонь, – затято мовив Пенкроф. У моряковій голові, вочевидь, панувала настирлива ідея.

– Облиште, Пенкрофе! Зачекайте трохи – і буде вам вогонь, – сказав кореспондент.

Моряк промовчав, лише зміряв його промовистим поглядом, ніби кажучи: «Якби від вас залежало добування вогню, то, мабуть, надовго нам довелося б забути смак смаженини». Сайрус Сміт якийсь час розмірковував. Потім, звертаючись до своїх супутників, мовив:

– Дорогі друзі! Хоч яке скрутне наше з вами становище, усе ж воно цілком зрозуміле. Якщо ми на материку – тоді рано чи пізно ми таки дістанемося до населених місць. Якщо ж ми на острові – тоді одне з двох: якщо острів населений – ми виплутаємося з біди, скориставшись допомогою місцевих жителів; якщо ж він безлюдний – що ж, доведеться покладатися тільки на власні сили.

– Зрозуміло, – кивнув Пенкроф.

– Як ви гадаєте, Сайрусе, – спитав кореспондент, – куди нас занесло ураганом?

– Точно я вам не можу сказати, але є багато ознак того, що ми зараз у Тихому океані. Коли ми вилітали з Річмонда, вітер дув з північного сходу, і сама сила урагану свідчить про незмінність його напрямку. Мені здається, що ми подолали відстань близько шести, може, семи тисяч миль. Отже, куля принесла нас або на Маркизькі острови, або ж на Паумоту, або, якщо швидкість вітру була більшою, ніж я припускаю, у Нову Зеландію. В останньому випадку нам легко буде повернутися на батьківщину: з англійцями чи маорійцями ми швидко знайдемо спільну мову. Але якщо, навпаки, ми опинилися на березі якогось із островів Мікронезійського архіпелагу, тоді нам доведеться обживатися так, ніби збираємося залишитися тут назавжди.

– Як?! – скрикнув кореспондент. – Ви сказали «назавжди»?

– Краще бути готовими до найгіршого, – відповів інженер, – а добрі новини, якщо такі будуть, хай стануть для нас приємними несподіванками.

– Чудово сказано, – схвалив моряк. – Якщо це острів, можна сподіватися, що поблизу нього пролягають морські шляхи.

Вирішили так: Сайрус Сміт із Ґедеоном Спілетом перебудуть день у Комині, щоб краще ознайомитися з узбережжям і гранітною стіною, а Наб, Герберт і Пенкроф тим часом вирушать у ліс на полювання. Топ побіг з мисливцями, стрибаючи і пустуючи в густій траві.

Ліс був хвойний, переважно сосновий. Місцями дерева росли не так густо, і там траплялися окремі могутні сосни з товстелезними стовбурами. Це наводило на думку, що невідома земля лежить у дещо вищих широтах, ніж припускав інженер. На кількох галявинах у лісі громадилися купи бурелому. То були невичерпні запаси палива для наших мандрівників.

Мисливці блукали вже понад годину, та досі не натрапили на бодай якусь дичину. Тим часом сонце ще не досягло зеніту. Похід лісовими нетрями тривав. Дорогою Герберт знайшов корисне дерево з цілком їстівними плодами. Це була італійська пінія, могутня сосна, чудові горішки якої саме дозріли, тож мандрівники радо посмакували ними.

– Чудово, – сказав Пенкроф. – Водорості – замість хліба, сирі молюски – замість печені ще й горішки на десерт – непоганий, скажу я вам, обід для людей, які не мають у кишені жодного сірника!

– Топ щось побачив! – раптом вигукнув Наб і притьмом побіг у гущавину, звідки чувся гавкіт собаки, до якого додалося ще якесь дивне хрюкання.

Мисливці не встигли заглибитися в хащі, аж побачили, як Топ намагається повалити на землю якусь чотириногу тваринку, тримаючи її зубами за вухо. Тваринка чимось нагадувала дикого кабана. Лапи з кігтями, якими вона відчайдушно впиралася в землю, були з’єднані перетинками. Герберт упізнав у цій тварині капібару, або водосвинку, – одного з найбільших представників ряду гризунів.

Та щойно Наб підняв палицю, аби оглушити нею капібару, як вона враз сіпнулася й вирвалася, залишивши в Топових зубах шматочок свого вуха, з гучним рохканням кинулася вперед і сховалася в лісі. Пес помчав за нею, а всі троє мисливців – услід за Топом. У ту мить, коли вони вже майже наздогнали капібару, вона раптом зникла під водою в якомусь болітці. Наб, Герберт і Пенкроф зупинилися на березі. Топ скочив був у воду, але свиня пірнула глибше і, вочевидь, причаїлася на дні.

– Почекаймо, – запропонував юнак. – Вона скоро має висунутися на поверхню, щоб дихнути.

Герберт не помилився: уже за кілька хвилин голова капібари з’явилася над водою. Топ хутко опинився поруч і вчепився у здобич зубами. Через мить витягнуту на берег водосвинку оглушив палицею Наб. Пенкроф звалив здобич собі на плечі і дав сигнал повертатися. Завдяки чудовому Топовому чуттю вони легко знайшли зворотний шлях і вже за півгодини були коло закруту річки. Як і минулого разу, Пенкроф швидко злагодив пліт із дровами, хоча тепер, коли мандрівники не мали вогню, ця робота здавалася йому марною. Пустивши пліт за течією, моряк та його супутники повернулися до свого Комина.

Але не дійшовши п’ятдесяти кроків до притулку, Пенкроф зупинився. Потужне «ура» вихопилося з його грудей, коли він побачив, як над бескидами в небо здіймається стовп диму.