Читать книгу Таємничий острів - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 15

Зимівлі на острові не уникнути. – Запитання про метал. – Дослідження острівця Порятунку. – Полювання на тюленів. – Спрощений варіант каталонського способу. – Виготовлення заліза. – Сталь.

Уранці 17 квітня перші слова, з якими моряк звернувся до кореспондента, були:

– Як гадаєте, ким ми будемо сьогодні, містере Спілет?

– Як накаже Сайрус, – відповів кореспондент.

Виявилося, що нині колишні цегельники і гончарі мали освоїти ремесло сталеварів.

Навіть найближча до острова земля – архіпелаг Паумоту – була від нього страх як далеко, аж за тисячу двісті миль. Пенкроф категорично заявив, що проста шлюпка, особливо напередодні непогожої зимової пори, не зможе подолати таку відстань. Та й спорудження простої шлюпки, навіть за наявності всіх необхідних інструментів, було складною справою. Колоністам же довелося б розпочати з виготовлення простих інструментів – молотків, пилок, сокир, різних буравів, рубанків, а це вимагало чимало часу. Отже, поселенці острова Лінкольна одностайно вирішили зазимувати на ньому, підшукавши для цього зручніше житло, ніж Комин.

Передусім необхідно було вирішити, як використати залізну руду, поклади якої інженер знайшов у північно-західній частині острова, як перетворити її на залізо і сталь.

Недалеко від залізної руди були вже відомі колоністам поклади кам’яного вугілля, що виходили на поверхню землі. Їх близьке розташування було дуже зручним для наших мандрівників.

– Але спочатку, якщо ви не проти, ми пополюємо на тюленів на острівці Порятунку, – запропонував інженер і вийшов з Комина.

Колоністи дуже обережно рухалися до північного краю острівця, обходячи вириті в піску ямки – гнізда водяних птахів. У смузі прибою вони побачили якісь чорні точки, що плавали на поверхні й здалеку нагадували рухомі верхівки рифів. Мисливці хотіли дати тюленям час вибратися на землю. У воді ці тварини надзвичайно рухливі завдяки сильним ластам, короткій і густій шерсті та веретеноподібному тілу. Але на суші вони вкрай неповороткі й повільні, бо їхні короткі ласти дають їм змогу тільки повзати. Послухавшись Пенкрофової поради, мисливці зачаїлися за дюнами і мовчки чекали.

Минуло не менше години, перш ніж тюлені вилізли на прибережний пісок і повлягалися на сонечку. Пенкроф і Герберт підкралися до них понад берегом, відрізаючи тваринам відступ до води, а тим часом Сайрус Сміт, Ґедеон Спілет і Наб повзли по піску, підбираючись до тюленів якомога ближче.

Раптом моряк голосно скрикнув. Інженер і двоє його товаришів, уже не криючись, кинулися до тюленів. Двоє ластоногих упали під ударами кийків, але решті вдалося дістатися до води і врятуватися.

– Чудово, – сказав Сміт. – Придадуться нам на ковальський міх.

Два ножі, зроблені з нашийника Топа, були єдиними інструментами, що їх мав у своєму розпорядженні інженер. Попри це, спільними зусиллями усіх колоністів під керівництвом інженера за три дні господарство колонії вже мало справжню повітродувну машину – міх для нагнітання повітря в руду, яка буде плавитися в печі.

З ранку 20 квітня в житті переселенців почалася «металургійна ера», про що кореспондент негайно зробив запис у своєму нотатнику. Як відомо, інженер вирішив провадити роботи безпосередньо на місці залягання руди і вугілля, тобто приблизно за шість миль від Комина, біля підніжжя північно-східного схилу гори Франкліна. Нічого було й думати щовечора вертатися на нічліг до Комина. Тому колоністи вирішили збудувати на місці плавлення курінь з гілля і жити там увесь час аж до завершення цієї надзвичайно важливої справи, що потребувала цілодобового пильнування.

Дійшовши такої думки, вони рано-вранці вирушили в дорогу. Наб і Пенкроф тягли волоком на сплетеній з лозин подобі ґринджол повітродувний міх і невеликий запас провізії, який можна було за потреби поповнювати на місці.

Вони прокладали собі дорогу крізь гущавину лісу Якамари, перетинаючи його навскіс – із південного сходу на північний захід. Згодом цей шлях постійно слугував їм для прямого сполучення між плато Далекого обрію та горою Франкліна.

Тут росли величні дерева вже відомих їм порід. Але Герберт помітив і кілька нових видів, зокрема драцену, яку Пенкроф, сміючись, зараз же охрестив «пихатим пореєм». Справді, попри свій велетенський зріст, драцена належить до тієї самої родини лілійних, що й звичайні цибуля, порей та спаржа. Варені кореневища драцени дуже приємні на смак. Якщо вони перебродять, то з них можна отримати чудовий напій. Отже, колоністи запаслися коренями драцени.