Читать книгу Таємничий острів - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 6

Опис майна. – Трут. – Екскурсія до лісу. – Вічнозелені дерева. – Сліди диких звірів. – Якамара. – Тетеруки. – Незвичайне полювання з вудкою.

Нескладно перелічити майно, яке залишилося у невдах-повітроплавців після їхнього приземлення на безлюдний берег. Насправді-бо вони не мали нічого, крім одягу, що був на них під час польоту. Та ще хіба записник і годинник Ґедеона Спілета, який дивом не викинули за борт, мабуть, через забудькуватість. І більше нічого – ні зброї, ні інструмента, ані бодай маленького складаного ножа. Усе поглинув океан.

О, якби з ними зараз був Сайрус Сміт! Його кмітливий розум і практичні знання напевно згодилися б їм! Можливо, надія на порятунок не була б утрачена. Але, на жаль, нічого було й мріяти знову побачити Сайруса Сміта. Відтепер мандрівники могли покладатися тільки на самих себе.

Комин був доволі зручним тимчасовим прихистком. Вогнище горіло, і вони могли зберегти присок. До того ж поруч протікала річка з прісною водою. Отже, вирішили перебути тут кілька днів, аби як слід підготуватися до майбутньої експедиції углиб невідомої землі чи вздовж берега – маршрут мали узгодити пізніше.

Цей план найбільше влаштовував Наба. Він досі не вірив і не хотів вірити в загибель Сайруса Сміта і тому не квапився покинути місце, поблизу якого це трапилося. Поки море не віддасть інженерового тіла і Наб на власні очі не побачить, своїми руками не торкнеться його, він не повірить, що такий видатний чоловік міг так по-дурному загинути всього за кілька сотень кроків від берега.

Ранкова трапеза 26 березня складалася з голубиних яєць і літодомів. А ще Герберт вельми вчасно знайшов у розколинах скель сіль, що утворилася внаслідок випаровування морської води.

Після сніданку моряк запропонував Спілету вирушити з ним і Гербертом на полювання. Але, добре поміркувавши, вони вирішили, що хтось конче має залишитися в печері, аби підтримувати вогонь, а ще на той малоймовірний випадок, якщо Наб таки знайде інженера і йому знадобиться допомога. Тож кореспондент залишився в Комині.

– Ходімо, Герберте, – сказав моряк. – Гадаю, набої ми знайдемо по дорозі, а в лісі виламаємо собі рушниці.

Але Герберт сказав, що за таких обставин їм не завадило б мати щось подібне до трута.

– Що ж може його замінити? – спитав Пенкроф.

– Наприклад, обпалена ганчірка.

Моряк неохоче погодився з цією пропозицією, адже на трут одразу перетворили його картатий носовик. Його поклали в сухе, захищене од вітру і води місце в розколині скелі.

У лісі Пенкроф насамперед виламав дві товсті гілляки і зробив з них замашні ломаки. Герберт загострив кінці кийків об скелю. Ех, що він тільки не віддав би тепер за звичайнісінького ножа!

Вочевидь, у цьому лісі ще не ступала нога людини. Єдині сліди, які помітив Пенкроф, залишили якісь чотириногі. З огляду на свіжі відбитки, це були великі тварини, імовірно, хижаки, тож зустрітися з ними було б небезпечно. Відсутність людських слідів не засмутила моряка, а радше потішила: знайомитися з мешканцями цієї тихоокеанської землі вони прагнули не більше, аніж зустріти хижих звірів.

Шлях виявився важким. Герберт і Пенкроф ішли здебільшого мовчки і дуже повільно, тож за годину насилу подолали одну милю. Безліч птахів пурхали в кронах дерев, але вони здавалися дуже полохливими. Герберт помітив у болотистій частині лісу птаха з гострим і довгим дзьобом, що нагадував рибалочку. Проте ця птаха відрізнялася від рибалочки яскравішим пір’ям з металевим відливом.

– Це, мабуть, якамара, – сказав Герберт, намагаючись наблизитися до птаха.

– Я не проти скуштувати м’яса якамари, – відповів моряк, – якби цей птах люб’язно дозволив засмажити себе.

У цю мить камінь, який вправно пожбурив юний натураліст, ударив птаха в крило. Але удар був недостатньо сильний, тож якамара хутко зникла з очей.

– От я телепень! – з досадою вигукнув Герберт.

– Е ні, мій хлопчику, – заперечив матрос, – ти поцілив влучно, це не кожен зможе. Не засмучуйся, упіймаємо якамару іншим разом!

І вони пішли далі. Пенкроф марно шукав яке-небудь цінне пальмове дерево, корисне у домашньому вжитку. Це був хвойний ліс, і тут інші дерева не росли.

Несподівано перед юнаком спурхнула зграйка невеликих птахів. Вони розлетілися по гіллі, розсипаючи на льоту свої легкі пір’їнки, які опускалися на землю, мов пух. Герберт нахилився, підняв кілька пір’їнок, роздивився їх і промовив:

– Це куруку! Вони дуже смачні. Якщо я не помиляюся, вони підпускають мисливців зовсім близько до себе. Цих птахів можна вбити палицею.

Так і зробили. Безборонних пташок набили цілу в’язку.

– Оце дичина для таких мисливців, як ми з тобою, Герберте! – сказав, сміючись, Пенкроф. – Її можна взяти голими руками!

Близько третьої години пополудні мисливці побачили на гілках кілька пар тетеруків. Герберт упізнав самців за оперенням.

Пенкроф забажав упіймати одного з цих великих, як курка, птахів, чиє м’ясо таке само смачне, як м’ясо рябчиків. Та це було нелегко, оскільки тетеруки не дозволяли наблизитися до себе.

Після кількох марних спроб, що тільки розполохали пернатих, моряк сказав юнакові:

– Доведеться, мабуть, ловити їх на вудку!..

– Як рибу? – вигукнув здивований Герберт.

Пенкроф знайшов кілька тонких ліан і прив’язав їх одну до одної. Вийшло щось на зразок волосіней завдовжки п’ятнадцять-двадцять футів кожна. Замість гачків на кінцях він прикріпив великі гачкуваті шпичаки, яких назривав з карликової акації. Як наживку використали великих червоних червів, що повзали по землі поблизу.

Приготувавшись до лову, Пенкроф порозкладав «гачки» у траві й сховався з Гербертом за широким стовбуром. Кінці вудок вони тримали в руках. Герберт, щоправда, не надто вірив в успіх винаходу Пенкрофа.

Приблизно за півгодини, як і передбачав моряк, кілька тетеруків наблизилися до вудок. Вони підстрибували, клювали землю і, здається, не підозрювали про присутність мисливців. Тоді Пенкроф легенько посмикав кінці вудок, щоб черв’яки здавалися ще живими. Це привернуло увагу птахів, і вони заходилися клювати черв’яків. Троє пожадливих тетеруків проковтнули наживку разом з гачками. А Пенкроф цього тільки й чекав. Різким рухом руки він «підсік» здобич, і лопотіння крил засвідчило, що птахи спіймані.

– Ура! – вигукнув моряк, вискакуючи із засідки і кидаючись до птахів.

Герберт заплескав у долоні. Він уперше в житті бачив, як птахів ловлять на вудку. Але Пенкроф скромно зізнався, що хоча він раніше використовував цей спосіб, усе ж придумав його не він.

Тим часом вечоріло, і треба було вертатися. До того ж полювання вдалося. Зворотний шлях пролягав униз за течією річки. Заблукати було неможливо, і до шостої вечора, неабияк натомлені походом, Пенкроф і Герберт підійшли до Комина.