Читать книгу Таємничий острів - Жюль Верн, Жуль Верн - Страница 4

Літодоми. – Гирло річки. – Комин. – Пошуки тривають. – Запас палива. – Очікування відпливу. – Заготівля дров. – Повернення на берег.

Ґедеон Спілет домовився зустрітися з моряком увечері на цьому самому місці, після чого, не гаючи ані хвилини, зійшов на кручу і зник у тому напрямі, що й Наб незадовго до нього.

Герберт хотів був піти слідом за кореспондентом.

– Залишися, мій хлопчику, – сказав йому моряк. – Нам варто подумати про житло і спробувати знайти бодай щось, хоча б трохи поживніше, ніж черепашки. Наші друзі захочуть підживитися після повернення. У кожного своя турбота.

– Гаразд, я готовий, Пенкрофе, – відповів юнак.

– Чудово. Зробімо все поступово. Ми втомлені, нам холодно і голодно. Отже, мусимо знайти прихисток, тепло і харчі. У лісі є дрова, у пташиних гніздах – яйця. Залишається дрібниця – знайти житло.

– Добре, – сказав Герберт, – пошукаймо печеру серед цих бескидів. Зрештою має ж тут бути хоч якась ущелина, у якій можна було б перебути ніч.

– Рушаймо, мій хлопчику!

І вони попрямували попід прямовисною гранітною кручею. На превеликий жаль, у ній не було жодної заглибини, яка могла б згодитися змученим людям. Над нею кружляли зграї морських птахів, здебільшого різних представників родини сивкових, з подовженим, загнутим на кінці дзьобом, галасливих і зовсім не полоханих. Вочевидь, люди вперше порушували їхній спокій. Одним пострілом рушниці можна було б укласти кількох цих птахів. Але щоб вистрілити, потрібна була рушниця, якої ані Пенкроф, ані Герберт не мали.

Невдовзі юнак помітив на деяких скелях цілі гірлянди водоростей. Серед їх слизької маси він знайшов кілька скойок.

– Це ж устриці! – вигукнув моряк. – Вони замінять нам яйця!

– Ні, – заперечив Герберт, уважно розглядаючи молюсків, що налипли на поверхню скель, – це літодоми.

– Але ж вони їстівні?

– Цілком.

– Отже, їстимемо цих літодомів!

Моряк міг довіряти Герберту. Хлопчина був добряче обізнаний у природознавстві. Його змалечку неабияк вабила ця наука.

Попоївши досхочу молюсків, моряк і юний натураліст відчули ще більшу потребу – втамувати спрагу, тому з особливим запалом заповзялися шукати прісну воду. Кроків через двісті вони побачили ту ущелину в скелях, у якій, на думку Пенкрофа, ховалося гирло річки. Справді, поміж двох прямовисних кам’яних скель, що розкололися, ймовірно, від вулканічного поштовху, протікала невелика, але повновода річечка. Через півмилі вище за водою вона круто повертала і зникала в густих чагарниках.

– Маємо воду, а ген там – дрова! – зрадів моряк. – Бачиш, Герберте, нам залишається тільки знайти дім!

Спробувавши воду і переконавшись, що вона прісна, вони заходилися шукати якийсь притулок у скелях, але марно: гранітна стіна скрізь була однаково гладенька і неприступна. Але біля самого гирла річки, вище за лінію припливу, вони виявили не печеру, а нагромадження величезних брил, які часто можна бачити на скелястих узбережжях. Здалеку здавалося, ніби якийсь велетень склав із них величезний комин.

Пенкроф із Гербертом заглибилися в піщані коридори цієї криївки, створеної природою. Тут було удосталь світла, але ж і вітер безперешкодно вривався всередину крізь щілини між камінням. Проте Пенкрофу спало на думку загородити коридор у кількох місцях піском та уламками каменів. На плані ці коридори нагадували б друковану літеру &, що означає et caetera (латиною – «і таке інше»). Відгородивши верхню петлю літери від західного вітру, у її нижній частині можна було б непогано влаштуватися, як у затишному коминку.

– Отже, маємо й житло! – сказав моряк. – Тож ходімо по дрова!

І Герберт із Пенкрофом подалися вгору берегом річки, де змогли швидко зібрати чималу купу хмизу. Тепер треба було якось доправити його до знайденого житла. Оскільки сухий хмиз горить швидко, удвох наносити звідси до Комина необхідну його кількість було важко. Кмітливий Герберт запропонував сплавити дрова вниз по річці. Моряк і юнак удвох зв’язали сухими ліанами кілька повалених бурею колод, відтак навантажили на цю подобу плоту стільки сухих дров, що за раз їх не змогли б перенести і двадцятеро людей.

Поки чекали на відплив, Герберт і Пенкроф вирішили підійнятися на гранітну стіну, щоб краще оглянути околицю згори. Діставшись до верхнього майданчика, вони з хвилюванням подивилися на північну частину узбережжя, місце недавньої пам’ятної катастрофи. Адже саме десь там зник Сайрус Сміт. Вони напружено шукали поглядом бодай якийсь шмат оболонки аеростата, учепившись за який, людина могла б триматися на поверхні води. Але ніде в океані нічого подібного не побачили.

– Я певен, – вигукнув Герберт, – що така сильна й діяльна людина, як Сайрус Сміт, не могла просто так узяти і втопитися! Гадаю, він дістався до берега! Адже так, Пенкрофе?

Моряк сумно похитав головою, але, аби не розчаровувати Герберта, мовив:

– Авжеж, авжеж, хлопче!.. Наш інженер виплутається з будь-якої халепи і врятується там, де будь-хто інший напевно б загинув!

Вони заходилися пильно оглядати узбережжя. На півдні гострий виступ мису заступав обрій, і можна було тільки здогадуватися, чи є за ним далі земля. На півночі, скільки сягало око, лукою вигнулася берегова лінія. Берег тут був положистий, низький, з широкою піщаною смугою, що виступала на поверхню під час відпливу. На заході спостерігачам насамперед впадала в око вкрита сніговою шапкою вершина високої гори, що здіймалася на відстані шести-семи миль від узбережжя. Від підніжжя цієї гори аж до самого берега моря вся земля навколо поросла густим лісом.

– Це острів чи ні? – запитав моряк.

– Якщо й острів, то, здається, чималенький, – відповів юнак.

– Яким би великим не був острів, він однаково залишиться островом.

Кинувши ще один погляд на околиці, Пенкроф і Герберт рушили назад уздовж південного схилу гранітної стіни.

Перестрибуючи з каменя на камінь, Герберт несподівано сполохав цілу зграю птахів.

– Гірські голуби! – вигукнув він. – Їхні яйця дуже смачні!

– Що ж, зготуємо з них чудову яєчню, – підхопив Пенкроф.

– У чому ти їх збираєшся смажити, – спитав Герберт, – часом не в капелюсі?

– Ет!.. Доведеться обмежитися печеними яйцями, мій хлопчику.

Уважно оглянувши всі западини в скелі, моряк із хлопцем знайшли кілька дюжин яєць. Вони порозпихали їх по кишенях і поспіхом спустилися до річки, бо вже наближався час відпливу.

Близько першої години дня вони підійшли до свого плавного засобу. Пенкроф стримував пліт, не бажаючи відпускати його вниз на волю течії, проте й сам не наважувався вилізти на нього. Меткий, як справжній моряк, він швидко скрутив із сухих ліан довгий мотуз і, припасувавши його до корми, зіштовхнув пліт на воду. Пенкроф утримував пліт за мотузок, а Герберт тим часом довгою жердиною виштовхував його на середину течії.

Величезна купа дров тихо попливла річкою, і близько другої години пополудні Пенкроф і Герберт успішно доправили її до гирла, майже до самого порога Комина.