Читать книгу Гендерне тяжіння: виклики та рішення - Катерина Левченко - Страница 11

Статтю про «особливі права» жінок я написала ще 2003 року14. Це були теоретичні роздуми про шляхи розвитку ґендерної політики. І здебільшого вони призначалися для наукової аудиторії. У них були специфічні – філософські та правознавчі – терміни, посилання на праці зарубіжних дослідників, імена яких відомі не дуже широкому колу фахівців.

Згадала про цю статтю вже нині, коли працювала над книгою. І вирішила скористатися нею.

А чому б і ні?

Висловлені 15 років тому думки та пропозиції залишаються актуальними й досі. Наука про ґендер розвивається, враховуючи багато нюансів та підходів. І тому дедалі більше людей намагаються відповідати на ті питання, які вона порушує.

Свої нотатки я осучаснила, розширила і «збагатила» новим досвідом – науковим, громадянським та житейським. Власним та колективним. Тож тепер хочу сказати про таке.

«Люди народжуються вільними та рівними» – у цій формулі виражено право людини, яке зовсім не є законом природи, і це право, як і будь-яке інше, не має сенсу інакше, ніж будучи визнаним усією людською громадою. Від моменту народження людина потребує захисту й виховання: її воля вся в становленні, а рівність зменшується в міру того, як визначається міра її здібностей»15.

Але від природи люди народжуються різними – з різними фізичними можливостями, стартовими умовами, здібностями, оточенням, статтю, походженням тощо. Тож питання забезпечення рівних прав та можливостей стає дуже актуальним.

Упродовж майже всієї історії людства жінки зазнавали нерівності через свою статеву належність. У переважній більшості суспільств вони мали менші права, ніж чоловіки, і це розглядалося як природне явище, підтримувалося теологічними, філософськими, правовими та політичними доктринами.

Оскільки така ситуація тривала дуже довго, то й для ліквідації дискримінації статей у суспільстві необхідні були насамперед час та політична воля.

У Загальній декларації прав людини (1948 рік), багатьох інших документах містяться положення, реалізація яких гарантує рівність прав чоловікам та жінкам. Завдяки правовому розвитку повна та рівна участь жінок у політичному, цивільному, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному та міжнародному рівнях, а також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства16.

Але попри те що сьогодні розуміння прав людини і прав жінок набуло більш широкої підтримки, активісти й дослідники наполягають, що в цій царині залишається ще чимало недоліків та завдань щодо їх подолання.

Американська правозахисниця Маргарет Шулер виділяє серед них такі:

1. Ліквідація дихотомії «суспільне життя – приватне життя» і встановлення відповідальності держав за порушення прав жінок у приватній сфері.

2. Забезпечення універсальності прав людини, оскільки завдяки тому що Декларація приділяє особливу увагу «національним і регіональним особливостям та історичним, культурним і релігійним кореням», залишається багато місця для інтерпретацій, які суперечать інтересам жінок.

3. Необхідність розширення визначення економічних та соціальних прав.

4. Відсутність механізмів, які б забезпечували звітність міжнародних фінансових структур, таких як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд, щодо того, як впливають їхні структурні реформи на населення країн, особливо жінок.

5. Необхідність включення тематики прав жінок до порядку денного для основних правозахисних органів ООН, а також поліпшення координації дій наявних правозахисних механізмів ґендерної спрямованості, формування конкретних процедур та механізмів виконання цих рекомендацій.

6. Посилення контролю ООН за дотриманням прав людини17.

У 1995 році за результатами Четвертої Всесвітньої Конференції зі становища жінок було сформульовано низку рекомендацій щодо процедур контролю та моніторингу, серед них: розробка та ухвалення факультативного протоколу в рамках Конвенції з прав жінок щодо можливості прийняття індивідуальних скарг (ухвалений у 2003 році), призначення Спеціального доповідача з питань прав жінок при Комісії ООН з прав людини, навчання співробітників ООН щодо вміння розпізнавати порушення прав жінок тощо. І ці рекомендації впродовж наступних років було втілено в життя.

Концепт «рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» посів чільне місце в правовому дискурсі міжнародних і національних документів.

Однак дискусії навколо розуміння поняття «рівність» у становищі статей у суспільстві тривають і досі.

А справді, що означає рівність, якщо люди є різними?

Як поєднати категорії рівності та відмінності, як застосувати їх у правовому полі для подолання будь-якої дискримінації?

Тут доречно згадати концепцію французького теоретика лібералізму Алексіса де Токвіля, який виділяв два різновиди посттрадиційного суспільства. Насамперед, це «демократія свободи» – демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах конкуренції людей в економіці та інших сферах суспільного життя, що приводить до нерівних результатів серед різних людей і до успіху найпідприємливіших (рівність можливостей). Другий – це «демократія рівності» – напрям демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах певного обмеження свободи, вільної конкуренції та намагання втиснути нерівних за власною природою людей у єдині рівні рамки (рівність результату).

То що ж ми маємо?

Рівність у багатьох випадках розглядають як рівність перед законом. І вважають при цьому, що закони, які не передбачають різниці між людьми, одночасно ґрунтуються на ідеях рівності. Тож надання цілям формальної рівності політичних і правових переваг у демократичних системах створює водночас і ресурси, і проблеми.

Не всі люди мають однакові можливості, і для забезпечення реальної рівності необхідно враховувати різні умови різних груп людей. Для того щоб забезпечити рівність результату, політика повинна бути спроможною ліквідувати перешкоди, які може спричинити попередня дискримінація.

Такі моделі ґрунтуються на усвідомленні, що для забезпечення рівності замало лише законодавчих настанов із цього питання. Таким чином, знову повертаємося до питання взаємовідносин у рамках опозиції «рівність – відмінності», які концептуалізовано в термінах симетристського та асиметристського підходів до ґендерних відмінностей18.

Прихильники симетристського підходу виправдовують ґендерно нейтральні типи політики, базуючись на трьох теоретичних позиціях: асиміляціонізму, андрогінії, безґендерності. Також є пропозиції запровадити й четверту позицію – «врахування різноманітності»19. Розглянемо кожну з них.

Асиміляціонізм вважає, що до індивідів необхідно ставитися однаково, без врахування групових відмінностей – реальних та вигаданих, біологічно чи культурно зумовлених. Він припускає, що жінки подібні до чоловіків у всіх суттєвих аспектах або їм дано таку можливість. Ґендерні особливості, звісно, існують, але не можна допустити, щоб вони стали значущими20.

Прихильники юридичної андрогінії використовували аналогію для того, щоб опанувати особливості різних статей, виявити спільне в житті індивідів різних статей, але «не для того, щоб конвертувати пов’язані зі статтю фізичні особливості до універсальної основи». Андрогінне трактування концепції рівності дозволяє подолати визначення типового працівника як винятково чоловіка та запровадити інтегрований – і андрогінний – прототип21.

Але такі підходи відкидають феміністки й феміністи – правники з академічного середовища, які здебільшого дотримуються асиметристських концепцій. Вони намагаються ліквідувати позиції рівного трактування, вважаючи їх невиправдано спрощеними додатками до принципу формальної рівності. Теоретичні пошуки навколо визначення поняття «рівність статей» неможливі без ґендерного аналізу, врахування ґендерних відмінностей.

Шведський дослідник Е. Мауда пропонує три принципові підходи до вирішення проблеми ґендерної нерівності.

Перший базується на ідеї про те, що чоловіки та жінки – різні, але рівноцінні люди. Такий підхід лежить в основі переоцінки традиційно жіночих видів зайнятості. Прикладом може бути надання жінкам пенсійного забезпечення за виконання домашньої обслуговуючої роботи.

Другий спирається на ідеї рівності жінок та чоловіків, де права останніх виступають як певний стандарт. У такому випадку рівність передбачає зрівняння жінок із чоловіками практично без урахування різниці між статями. Відповідний підхід втілюється в залученні жінок до різних сфер громадського життя, що підвищує їхню соціальну роль. Прикладом може бути військова служба для жінок. Наприклад, у 92% армій НАТО всі посади та професії відкриті для жінок!

Третій підхід заснований на ідеї про те, що «чоловіки повинні крок за кроком залучатися до домашньої праці, наближаючись у цьому до жінок». При цьому рівність означає зрівняння чоловіків з жінками, що знаходить відображення в заохоченні активнішої участі чоловіків у справах сім’ї. Прикладом такого підходу є запровадження акта про батьківські відпустки для догляду за дітьми22.

На мою думку, вирішення може полягати у використанні концепції «особливих прав», яка активно розробляється в сучасному феміністському правознавстві.

У феміністичній юридичній літературі можна виділити чотири теоретичні позиції, які виправдовують спеціальні політики щодо жінок: особливі права, панування чоловіків, пристосування та прийняття.

Свій погляд на концепцію особливих прав жінок на початку 80-х років минулого століття запропонувала Елізабет Вогласт23. На її переконання, жінки як матері мають спеціальні потреби, і, окрім рівних прав, це вимагає запровадження системи особливих прав: «Ці два типи прав – рівні та різні (або особливі) – функціонують по-різному. Коли щодо індивідуальних прав враховуються чиїсь індивідуальні особливості, це може призвести до дискримінації. Але щодо прав спеціальних такі особливості неодмінно повинні братися до уваги, оскільки такі права засновані на різниці між людьми. Саме так, як пандуси дають змогу людині в інвалідному візку отримати рівний (зі здоровими людьми) доступ до будинків та громадських місць, ухвалення спеціальних заходів, які б відповідали потребам жінок, сприяє досягненню справжньої рівності між статями. Лише на цій підставі жінки можуть зробити свій особливий внесок у культуру та суспільство»24.

Подібні ідеї знайшли відображення в Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Водночас концепція особливих прав зазнала гострої критики, оскільки досить широке тлумачення таких прав тісно підступає до традиційного протекціоністського підходу. Але треба виходити з того, що всі заходи «позитивних дій», відповідно до Конвенції (стаття 4), вважаються тимчасовими і мають бути скасовані після досягнення рівності можливостей та рівноправного ставлення.

Втілення ця концепція знайшла в теорії та практиці квотування, яке запровадили багато європейських розвинених країн.

Асиметристський підхід особливих прав відкрито визнає особливе становище жінок і передбачає наповнення концепції ґендерної рівності, що за своєю суттю пов’язано з визнанням відмінностей жінок від чоловіків25.

Але разом з тим, на зміну концепції відмінностей приходить концепція розмаїття, в тому числі різноманітності соціального досвіду, яка знаходить втілення в ґендерній теорії.