Читать книгу Гендерне тяжіння: виклики та рішення - Катерина Левченко - Страница 6

Ну от: написала заголовок, і вийшов каламбур. Це добре, коли минуле згадуєш із легким гумором. А про те, як для мене все починалося, я добре розповіла в інтерв’ю Лізі Кузьменко. Тож сьогодні скористаюся наведеними спогадами.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років в Україні активно розвивалися різноманітні громадські організації та рухи. Було надзвичайне зростання соціальної ініціативи, люди прагнули реальних змін у суспільному житті і готові були власноруч братися за них.

Мене тоді запрошували долучитися до різноманітних жіночих ініціатив, взяти участь у роботі жіночих конгресів тощо. Та я відверто казала, що не бачу, навколо чого сперечаються. Не розумію, чи справді є «жіночі» проблеми.

Виходила з власної логіки: будучи жінкою, ніколи раніше не відчувала, що це має вплив на кар’єру чи повсякденне життя. Була єдиною донькою в родині науковців, батьки завжди казали: здобувай освіту, досягай успіху в професійній діяльності. І я охоче дослухалася до тих порад. Школу закінчила із золотою медаллю, університет – з «червоним» дипломом. Працювати пішла туди, де подобалося. У 26 років стала кандидатом наук і дуже пишалася цим.

В особистому житті теж усе складалося, як хотіла. Зустріла справжнє кохання, вийшла заміж. Чоловік завжди мене підтримував і підтримує досі!

Із ґендерними проблемами стикнулася несподівано для себе. Причому не через чоловіків, а через іншу жінку, яка, до речі, мала вищу освіту, хорошу посаду та авторитет. Її погляди та позиції мене просто приголомшили!

Будучи при надії, я пішла якось увечері до жіночої консультації. Коли просиділа там три години, прийом лікаря закінчився, а я до кабінету так і не потрапила. Це був кінець 1993 року, сильні морози, в Харкові відбувалися планові відключення електроенергії. Але я вирішила чекати.

Зрештою, в порожньому коридорі до мене підійшла лікарка й запитала російською: «Чего сидишь?»

Я, зрозуміла річ, відповіла, що чекаю на консультацію. Вона тоді махнула рукою, мовляв, приходь завтра. Але я почала пояснювати, що завтра не можу, бо в мене лекції.

«Какие лекции? Ты где учишься?» Її тон став трохи зневажливим.

«Та я викладачка, і в мене завтра три пари лекцій», – змалювала я ситуацію.

І отут лікарка на мене накинулася! Почала кричати: «Что ты надумала, какая ты преподавательница? Забудь! Ты беременная! Работа второстепенна, карьера – тем более! Ты теперь никто! Не женщина, не человек – ты просто беременная, и больше ни о чем думать нельзя!»

Вона давала щирі, на її думку, поради, а я була вкрай шокована. Виходить, усе, чого я досягла в житті, не мало жодної ваги! Звісно, це була думка однієї жінки, але ж подібні погляди мали дуже багато інших жінок і чоловіків, які визнавали другорядне місце жінки в суспільстві і погоджувалися з цим.

Я вперше тоді відчула на собі таку несправедливість. Можливо, саме та лікарка і підштовхнула мою громадську активність. Якщо це справді так, то щиро їй за це дякую. Тим паче що її права я також відстоювала.

Після народження доньки я знайшла однодумниць і однодумців, з якими в Харкові створила громадську організацію «Феміністська асоціація “Гуманітарна ініціатива”».

Сьогодні життя змінилося. Вагітні жінки стають міністрами оборони європейських країн. Жінки з немовлятами беруть участь навіть у засіданнях парламентських сесій та урядів. І ніхто їм не доводить, що вони меншовартісні, бо такого не має бути ніде й ніколи! А Харків називають «ґендерною столицею України»!

Згадуючи ту давню історію, я вкотре повторюю, що власну гідність треба відстоювати. Не мовчати і не ковтати образ!

Бо ми нерідко не бажаємо їх помічати, адже вважаємо, що все одно нічого не змінюється.

Змінюється!

І багато чого!

Скільки нас і нашого бажання – стільки буде змін!