Читать книгу Гендерне тяжіння: виклики та рішення - Катерина Левченко - Страница 7

Приводом для цих роздумів стало запитання від моєї студентки: «Коли вперше використали термін «права жінок»? Запитання, на перший погляд, було банальним, але відповісти на нього одразу я не змогла.

А й справді – коли?

З’ясувалося, що однозначно відповісти не змогли й багато з моїх колег, учених, які досліджують права жінок та ґендерну проблематику. Версії були різними: від часів Давньої Греції (Платона та Аристотеля) до Відродження (середньовічної французької письменниці Крістін де Пізан), від епохи Раціоналізму та Просвітництва (філософів Томаса Гоббса та Джона Лока) до діячів ХІХ століття, активісток жіночого руху в США та Європі. Пропонували навіть зупинитися на ХХ столітті, коли з’явилася Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

Але остаточної відповіді не було.

І така колізія спонукала активніше зануритися в праці філософів, істориків, фахівців з історії права та історії філософії, у сучасні статті про права людини та правозахисної проблематики. І все для того, щоб зібрати цеглинки, з яких будується концепція «прав жінок».

То коли вперше було використано це поняття?

Ретельний пошук відповіді на просте запитання спричинив появу й інших запитань.

Коли і як проблеми прав жінок та ґендерної рівності потрапили під пильне око філософії права?

Як розгортався процес їх вивчення?

Які дискусійні проблеми з цього приводу постають у правознавстві, соціально-політичних дисциплінах сьогодні?

Які соціально-політичні та правові доктрини мали вплив на розвиток концепції жіночих прав та їх практичне втілення в життя?

Поглиблене вивчення теми показало, що в історико-правовому та філософсько-правовому дискурсі існують суттєві білі плями, пов’язані з ґендерною проблематикою. І можна загалом говорити про філософсько-правову й теоретико-правову неувагу до проблеми прав жінок.

В принципі, певну логіку тут можна зрозуміти. «Права жінок» як категорія та феномен не могли з’явитися раніше за концепцію «прав людини».

Звичайно, згадки про ідеї щодо вольностей (але не прав) людини можна знайти і в працях давньогрецьких істориків та мислителів, китайських філософів та ін. Але в їхніх поглядах нема головного, що характеризує «права людини» в їхньому нинішньому повному тлумаченні, – ідеї свободи та рівноправності3. Більше того, концепція «прав людини» загалом тривалий час розвивалася винятково як концепція «прав чоловіка», та ще й обтяжена майновим цензом та соціальним походженням.

Коли французька Декларація прав людини та громадянина від 26 серпня 1789 року проголошувала, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїх правах», то на увазі мала лише чоловіків.

У відповідь на це французька письменниця та політична діячка Олімпія де Гуж написала в 1791 році «Декларацію прав жінки та громадянки». Але рівності в правах з чоловіками досягла лише в тому, що була страчена поряд із ними на гільйотині. «Жінка може зійти на ешафот, відповідно, вона може зійти й на трибуну», – казала вона.

Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть поняття «права жінок» не мало сучасного змісту. Хоча роботи вже згаданої Олімпії де Гуж та англійської письменниці, філософа та феміністки Мері Уолстоункрафт можна вважати суттєвим підґрунтям сучасної концепції прав жінок.

Вагомий внесок в обґрунтування необхідності жіночого визволення зробив англійський мислитель та політичний діяч Джон Стюарт Мілль. Його погляди на питання жіночої рівноправності викладено в есе «Поневолення жінки» (1861 рік).

У ньому він піддав критиці принцип «споконвічного підпорядкування однієї статі іншій» як несправедливого у своєму підґрунті як «однієї з «основних перешкод на шляху людства до досконалості». Цей принцип він пропонував замінити на «ідеальну рівність», що не припускає ніякої влади або привілеїв для жодної зі сторін, так само як і визнання неспроможності якоїсь із них».

Водночас, Джон Стюарт Мілль зауважував, що влада «чоловіків над жінками не схожа на всі інші види влади, тому що… сприймається добровільно, жінки не виказують скарг»4.

Переважна більшість дослідників проблем жінок одностайні в тому, що саме ліберальна політико-правова думка сформувала методологічні й теоретичні засади ідей жіночого визволення та рівноправ’я, оскільки лібералізм мав і має на меті визволення суспільства від опіки держави, а особистості – від тиску авторитарної колективності. Хоча спочатку ці ідеї стосувалися винятково чоловіків та чоловічого визволення з-під монархічної влади.

Рух за права жінок формувався під впливом цієї течії, починаючи з кінця XVIII століття. Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ століття жінки в багатьох країнах вибороли: право на освіту; право на рівну з чоловіками працю та заробітну плату; право голосу і право бути обраними до різних гілок влади, спочатку на місцевому рівні, а згодом – і до вищих ешелонів влади; право брати участь у діяльності професійних та громадських організацій, а також право на утворення власних жіночих організацій; право на розлучення і на рівні права у шлюбі; право на використання контрацептивів; право на державну допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами, на відпустку для догляду за дитиною тощо.

Більшість учених вважає, що поняття «прав людини» набуло універсальності лише після Другої світової війни. Так, американський правознавець Г. Бернс зазначає, що його почали вживати, коли 1945 року було засновано Організацію Об’єднаних Націй: «Цим новим терміном замінили інший – «природні права». Останній втратив популярність частково тому, що концепція «природного права», з якою він був тісно пов’язаний, стала предметом великих дебатів. Також новим терміном замінили пізніше вираз «права чоловіка» – вираз, який не враховував прав жінок».

Один із визначних документів ХХ століття – Загальна декларація прав людини, ухвалена 1948 року, містить положення, що гарантують рівність прав чоловіків та жінок. Ідеться про загальні, універсальні права людини, що притаманні кожній людській особистості та враховують принципи рівноправ’я і свободи.

Цей документ відіграв визначальну роль і у формуванні концепції «прав жінок», оскільки доводив рівність усіх людей незалежно від раси, статі, релігії тощо. І це невипадково! Бо біля його першоджерел стояла видатна жінка – Елеонора Рузвельт, яка була представницею США в ООН та очолювала Комісію з прав людини.

Низка прийнятих у 50-ті роки конвенцій ООН, Міжнародної організації праці та Ради Європи розвивали далі цей напрям. У 1952 році ООН схвалила Конвенцію про політичні права жінок. У Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права (1966 рік) проголошується рівність громадян у будь-якій сфері життя незалежно від віку, статі, кольору шкіри.

Ухвалення Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок, а згодом і Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, напрацювання документів Всесвітніх конференцій ООН зі становища жінок, які проходили в Мехіко (1975 рік), Копенгагені (1980 рік), Найробі (1985 рік), вимагало від міжнародного співтовариства визнання прав жінок як прав людини.

У 1993 році на Віденській конференції з прав людини було підтверджено принципи прав жінок. 171 держава погодилася з висновками конференції («Віденська декларація і програма дій»), в яких ідеться про те, що «права жінок є невід’ємною складовою і неподільною частиною загальних прав людини. Повна і рівна участь жінок у політичному, громадському, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному і міжнародному рівнях, а також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства»5.

Існувала та продовжує існувати точка зору, яка обмежує права людини лише громадською сферою. За такого підходу сімейні відносини, в тому числі сімейне насильство, розглядалися як проблеми, що перебувають за межами прав людини. Щоправда, переміг інший підхід: насильство у приватній сфері визнано порушенням прав людини, яких також треба дотримуватися, і держава має це контролювати.

На міжнародному рівні було визнано головну феміністську вимогу – «зруйнувати розмежування на громадське/приватне та поширити права людини на стосунки між окремими особами»6. Тож тепер акти насильства над жінками розглядаються як порушення прав людини, що знайшло підтвердження в документах і практиці Європейського суду з прав людини.

Дім має бути центром, але не кордоном життя жінок.

Маргарет Тетчер

Проведені у вересні 1995 року в Пекіні Четверта Всесвітня конференція ООН зі становища жінок та Форум громадських організацій сконцентрували увагу на нових проблемах жінок, особливо на проблемах насильства, участі в політичній діяльності, становища знедолених. На конференції було прийнято «Платформу дій», що визначила дванадцять головних проблемних сфер становища жінок у світі та шляхи його поліпшення.

До цих головних проблемних сфер віднесено: боротьбу з жіночим зубожінням, рівний доступ до освіти та професійної підготовки, забезпечення рівних можливостей для участі жінок в управлінні та ухваленні рішень, забезпечення доступного та недорогого медичного обслуговування, боротьбу з насильством, проблеми жінок та військових конфліктів, жінок і навколишнього середовища, жінок і засобів масової інформації, жінок та економіки, проблеми дівчат, інституційні механізми поліпшення становища жінок, права людини і жінки.

Варто зазначити, що український уряд підписав «Платформу дій», чим узяв на себе певні зобов’язання як перед міжнародною спільнотою, так і перед українськими громадянами щодо її реалізації.

До загальновизнаних порушень прав жінок належать проблеми насильства над жінками та проблеми приниження жінок. Але права жінок не можна звести лише до боротьби з цими ганебними явищами.

Щоб зробити жінок більш захищеними, голова Центру глобального жіночого лідерства (США) Шарлотта Банч запропонувала «розширити підхід до прав людини, щоб це поняття поширювалося і на власне жіночий досвід»7.

Вона також виділяє чотири основні підходи до поєднання прав жінок із правами чоловіків. Розглянемо їх, оскільки вони мають реальну перспективу бути врахованими в практичній діяльності щодо захисту прав жінок.

1. Права жінок як політичні і громадянські права – «врахування особливих потреб жінок як уже визнаних політичних і громадянських свобод «першого покоління». Такий підхід передбачає більшу увагу до жінок, які потерпають через порушення загальних прав людини, а також до особливих видів зловживань, що їх жінки зазнають через свою належність до жіночої статі».

2. Права жінок як соціально-економічні права. При такому підході розглядається становище жінок щодо загальнолюдських прав «другого покоління», зокрема право на харчування, охорону здоров’я, притулок та роботу. В такому контексті посилюється увага до прав жінок на працю, свободу від насильства на робочому місці, право на об’єднання в організації, запобігання бідності жінок. Бідність не є винятково жіночим явищем, але переважну більшість бідних становлять саме жінки, зазначає Шарлотта Банч.

3. Права жінок і закон. Третій підхід до прав жінок як прав людини характеризує створення нових юридичних механізмів протидії ґендерній дискримінації. Наявні політичні та юридичні інститути мають працювати в інтересах обох статей. Розробка та прийняття антидискримінаційного законодавства, законів проти домашнього насильства, торгівлі людьми є прикладами реалізації такого підходу. Міжнародне правове підґрунтя для інкорпорації такого підходу надає насамперед, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

4. Феміністична трансформація прав людини – «трансформація концепції прав людини на користь феміністичних позицій, з найповнішим урахуванням реалій життя жінок». Цей «трансформаційний» підхід поєднує права жінок із правами людини, а далі змінює концепцію прав людини з урахуванням інтересів жінок. Як зазначає Ш. Банч, його можна застосувати до будь-якого питання. Його прихильники переконані, що реальне включення прав жінок до системи прав людини вимагає перебудови всієї цієї системи, що зближує їх з тими, хто відстоює соціально-економічні та колективні права.

Згадані підходи є певними теоретичними конструкціями і не застосовуються на практиці відокремлено один від одного. Але знання про них є дуже корисним для формування найефективніших стратегій просування й захисту прав жінок як на міжнародному, так і національному рівнях, для визнання прав жінок як загальнолюдських прав, про що й було заявлено на Віденській конференції з прав людини 1993 року. Хоча й досі принцип «жіночі права – загальнолюдські права» не став універсальним.

Концепція прав жінок здолала непростий шлях розвитку. Але він пролягає далі, тому не можна стверджувати, що зараз концепція вже набула довершеного вигляду. І на це треба зважати на рівні правової та політичної практики, а також під час ухвалення та реалізації політичних рішень.

Незважаючи на невігластво та упередження, ми не можемо дозволити собі недостатньо використовувати таланти і потенціал половини наших громадян тільки тому, що вони жінки.

Том Мбоя