Читать книгу Ваш надійний тил. Як налагодити зв’язки, що приведуть до успіху - Кейт Феррацці - Страница 17

Кожна жива система підтримує свій внутрішній баланс, гармонію і порядок завдяки здатності адаптуватися і розвиватися, отримуючи зворотний зв’язок. У природі існує постійний зворотний зв’язок між організмом і навколишнім середовищем – це необхідно для стабільності й саморегуляції в умовах постійних змін. У цьому полягає дарвінівська динаміка: що кращий зворотний зв’язок, то краща саморегуляція і вищі шанси вижити.

Те саме стосується і людей. Отримуючи зворотний зв’язок від інших, ми краще усвідомлюємо, що робимо правильно, а що ні – як у практичній діяльності (оцінюючи свої сильні і слабкі сторони), так і в духовній (усвідомлюючи, що робить нас по-справжньому щасливими).

Одним із основних показників еволюції людських племен є те, наскільки ефективно вони сприяють стосункам. У 1995 році вийшла книжка Девіда Шредера «Психологія допомоги і альтруїзму». Разом із колегами-дослідниками він показав, що концепція надання допомоги одне одному – «норма взаємної корисності» – властива всім культурам світу.

Іншими словами, концепція взаємної підтримки справді закладена в нашій ДНК.

Цікаве дослідження провели в 2008 році вчені з Living Links Center Університету Еморі з чотирма парами мавп-капуцинів. Вони виявили, що рівень задоволення мавп різко піднімається, коли вони діляться їжею з іншими мавпами. Учені дозволяли одній мавпі з кожної пари вибрати один із двох варіантів: ласощі тільки для себе або для себе і партнера. Капуцини віддавали перевагу другому варіанту, якщо інша мавпа була знайома, перебувала в полі зору й отримувала ласощі в такій же кількості. Іншими словами, їм було приємно спостерігати за тим, що інша мавпа також отримує їжу.

Дослідники відзначили, що мавпи ділилися більш охоче в тих випадках, коли були з іншою мавпою в добрих стосунках. Учені дійшли висновку: що більша соціальна близькість, то сильніша емпатія в людей і тварин.

У глибині душі люди всього світу, від Теннессі до Тимбукту, прагнуть нормальних стосунків. Пошук і залучення підтримки інших є природним, але культурна еволюція пішла іншим шляхом. Культурні чинники створюють бар’єри між народами і між громадами, тому нам важко розширювати коло людей, яким ми довіряємо.

Мені часто закидають спроби змусити американців поводитися по-італійськи (мої батьки родом з Італії). Для італійців навіть у бізнесі все починається з налагодження стосунків, а також із чотирьох принципів, про які я розповім у цьому розділі. У Сполучених Штатах усе зовсім по-іншому. Хоч американці більш комунікабельні та відкриті до взаємодії, в очах більшої частини світу ми здаємося більш роз’єднаними і менш схильними будувати стосунки, ніж жителі Європи чи Азії (тут ідеться не про те, які ми вдома чи з найближчими друзями, а про ширші кола знайомих – сусідів, співробітників тощо). У світі бізнесу зазвичай уважають, що американці надто швидко переходять до суті справи.

Як стверджують Шинобу Кітаяма, Хейзел Маркус і Дік Нісбетт із Університету штату Мічиган, у питаннях незалежності та взаємозалежності між культурами країн Східної Азії (китайською, корейською і японською) і західними культурами є величезна різниця. Порівняно із Заходом, мешканці Східної Азії в системі цінностей та мислення значно більше схиляються до взаємозалежності. Вони глибше усвідомлюють свій взаємозв’язок з іншими людьми і прагнуть зрозуміти своє «Я» через зв’язок із ними. На Заході люди прагнуть бути незалежними у своїх переконаннях і більше зосереджуються на правах і можливостях окремої людини.

Ця міжкультурна різниця має багато проявів. Наприклад, дослідники показали, що мешканці західних країн частіше припускаються так званої «фундаментальної помилки атрибуції», вважаючи, що вчинки людини визначаються передусім рисами її вдачі, а не силами соціуму чи середовища.

У відомому дослідженні, проведеному в 1967 році, учасників попросили прочитати есе з аргументами «за» і «проти» кубинського лідера Фіделя Кастро – причому позиція авторів була обрана підкиданням монети. Навіть після того як учасникам повідомили, що позиції авторів обрані випадково, ті все одно вважали, що автори прихильних текстів насправді симпатизували Кастро.

Західна упередженість мислення позначається і на бізнесі. Наприклад, якщо продавець не зумів залучити нового клієнта, ми зазвичай звинувачуємо в цьому самого продавця – мовляв, він не дуже добре працює. У Східній Азії, ймовірно, переважатимуть інші пояснення – складна економічна ситуація, рішення клієнта чи висока конкуренція.

Нісбетт і його колеги припустили, що така відмінність у поглядах бере свій початок ще в давньогрецькій і давньокитайській цивілізаціях. У греків переважав індивідуалізм, логіка та аналітичне мислення, а китайці тяжіли до діалектичного мислення, холізму й колективного землеробства.

Неважко знайти приклади, що уособлюють ці культурні відмінності. Представники західної цивілізації цінували героїзм, винахідництво і досягнення. Підтвердженням цього є відома кінна статуя імператора Марка Аврелія в римському Капітолії або Декларація незалежності Америки. А от у японців є приказка: «Цвях, що стирчить, знову заб’ють». У японському суспільстві вважають, що виділятися серед інших – неприпустимо.

Я переконаний, що західним людям час звернути увагу на те, що закодовано в нашій ДНК, – прагнення спільноти. Наші культурні цінності зайшли надто далеко в бік ізоляції, а це не відповідає нашим природним схильностям.

Дуже часто ми відірвані одне від одного і вдома, і на роботі. Принаймні мене це точно стосувалося. Багато людей намагаються все робити самі. Я здогадуюся чому. У сучасній культурі на перше місце ставлять особистість, а не команду і співпрацю. Засоби масової інформації постійно пропонують нам історії про зірок бізнесу, політики і спорту, котрі, здавалося б, досягли всього самі, йдучи за власною геніальністю. Тих, хто потребує допомоги або шукає підтримки, ми часто вважаємо слабкими, невпевненими, несамодостатніми людьми. Унаслідок цього багато хто збивається зі шляху до вершини.

Ми боїмося відкритися навіть перед близькими друзями, не кажучи вже про колег. Ми розцінюємо відкритість – а часом навіть і доброту – як ознаку слабкості. Ми не висловлюємо відверто своїх думок, не розкриваємо своїх секретів і страхів. Уважають, що бути чесним ризиковано і небезпечно, що інші цього не сприймуть (а насправді ми самі цього боїмося). Тож замість того щоб висловити людині відверто свою думку, ми обговорюємо її позаочі.

І що? Замість того щоб дати щиру пораду, ми пліткуємо, говоримо загадками, бавимося в політику, залучаємо друзів і колег на роль посередників. Одним словом, поводимося, наче підлітки. Ми дивимося на великодушність як на пережиток давно забутих часів. Дехто навіть намагається знайти приховані мотиви в кожній пропозиції допомогти: «Що йому від мене треба?» І ми залишаємося наодинці.

У нашій культурі прийнято скаржитися на відсутність у житті балансу – на те, що ми забагато часу проводимо на роботі, забагато думаємо про роботу, відпочиваємо від роботи і готуємося до неї. На думку економістів Елен Макграттен і Річарда Роджерсона, час, що людина проводить на роботі, майже не змінювався з років Другої світової війни. Щобільше, за даними деяких досліджень, кількість вільного часу навіть збільшилася. Хто винен у тому, що під час відпустки чи в спортзалі ви не випускаєте з рук смартфон?

Отже, ми працюємо стільки ж, скільки й раніше, чи навіть менше, але чому ж нас не залишає відчуття, що ми вкладаємося в роботу більше, а отримуємо від своїх зусиль менше?

Як я сам для себе з’ясував, причина полягає в бракові міцних і глибоких стосунків – як на роботі, так і в особистому житті. У нас забагато ситуативних знайомих і замало близьких друзів, із якими складалися б стосунки підтримки.

Доводиться із сумом констатувати: значна частина наших знайомств сьогодні спрямована на виконання конкретних завдань і проектів, а не на розвиток і підтримку близьких стосунків. На жаль, ми самі зробили такий вибір. Наше повсякденне спілкування з колегами і клієнтами має переважно поверховий характер. Ми лише ковзаємо по поверхні – і багатьох це влаштовує. У професійному житті це призводить до втрати довіри клієнтів, працівників і роботодавців. Ми не можемо повністю розкрити свій професійний потенціал, адже боїмося запитати поради, дізнатися думку інших, попросити підтримки. В особистому житті ж з’являється відчуття, ніби чогось бракує.