Читать книгу Рослини - Группа авторов - Страница 4

Ніхто не знає, коли дрібні білкові клітинки, що їх носили хвилі прадавнього моря, набули ознак рослини, навіть найпримітив-нішої. Є думка, що бактерії, які теж належать до рослинного світу, існували вже за часів архейської ери. Деякі з них дожили до наших днів майже без змін, тож про бактерії докладно ми поговоримо у матеріалі «Невидиме диво», а зараз перейдемо до викопних водоростей, які, до речі, досі існують у водоймищах, проте мають відмінності від наших сучасників.

Ми знаємо, що вже у палеозойській ері, приблизно 300 млн років тому, в океані розповсюдилися синьо-зелені водорості, виникло розмаїття водоростей зелених, бурих, червоних та золотистих.

Синьо-зелені водорості за будовою нагадують бактерії, тому деякі вчені вважають їх нащадками бактерій. Проте є науковці, які стверджують, що ці водорості – їхні пращури. Але не викликає сумніву той факт, що синьо-зелені водорості дуже давні, бо їх рештки зустрічаються ще у відкладеннях протерозою.

Ці найпростіші з водоростей частіше всього були одноклітинними. Втім, серед них існували і багатоклітинні рослини, які нагадували тоненькі нитки. Як свідчать спостереження за їхніми нащадками, що живуть у сучасних водоймищах, найпростіші водорості розмножуються поділом клітин, а багатоклітинні – розділенням ниток.

Найцікавішою і дуже важливою особливістю синьо-зелених водоростей, як і деяких з їхніх примітивних родичів, є те, що вони беруть участь в утворенні геологічних порід. Приблизно за рік їх нащадки здатні відкласти до 2—6 мм вапна. А далекі предки синьо-зелених водоростей утворили величезні скупчення вапняків у товщах осадових порід в різні геохронологічні періоди. Часто під час розкопок знаходять так звані строматоліти – вапнякові утворення на дні прадавніх морів, химерні за формою. А на морській гальці, яку синьо-зелені водорості ніби обгортали своїми виділеннями з усіх боків, утворювалися онколіти – незвичайні на вигляд, з галькою усередині.

Утворювали породи й золотисті водорості, які відомі з часів кембрію. Жовтого кольору їм надавав пігмент фітохризин. З них найвідомішими є хризомонади. Здебільшого це одноклітинні організми. Поверхню кожної клітинки вкривав панцир з вапнякових пластинок – кокколітів. У крейдяних відкладеннях знайдено вапнякові шари, що складаються саме з них і бувають завтовшки кілька сот метрів. Важко уявити, скільки золотистих водоростей знадобилося, щоб утворити такі міцні шари, адже за розміром вони нагадують хіба що порошинки.

Нарешті, дуже цікавими були одноклітинні діатомові водорості, або діатоміти (грецькою «ді» – два, «атом» – частина), які відомі з початку тріасу. Скелет цих водоростей складався з двох частин, кожна з яких мала дрібнесенькі отвори, щоб рослина могла отримувати поживні речовини з води. Скелети нагадували коробочку з кришечкою, тому одна з частин була більшою за іншу. Коли клітина ділилася при розмноженні, обидві половинки розпадалися, а дві нові водорості залишалися лише з однією половинкою. З часом вони вирощували другу частину. Звичайно, та з них, яка одержувала меншу частину, була і за розміром меншою. Коли ділилася й вона, то її «дочка» ставала ще меншою. Так не могло тривати довго, бо з часом потомство діатомітів повинно було взагалі зникнути. Але природа знайшла вихід. У певний момент клітина скидала свій панцир, якийсь час розвивалася без нього і тільки потім вирощувала новий. «Коробочки» та «кришечки» падали на дно, поступово ущільнювалися і утворювали шари породи, що їх називають діатомітом. Іноді такі шари сягають десятків метрів у товщину, а в США відомий шар завтовшки 100 м.

Зелені водорості дістали назву через наявність у них великої кількості хлорофілу, який надавав їм насиченого зеленого кольору. Зараз зелених водоростей налічують близько шести тисяч видів. Не менш розповсюдженими були вони і в прадавні часи, причому існували як одноклітинні, так і багатоклітинні їх види.

Зелені водорості теж відкладають на своїй поверхні вапно, і в такій кількості, що створюють цілі рифи у теплих морях. Саме вони утворили міцні товщі вапняків у тріасових відкладеннях Швейцарії.

Серед них з тріасу відомі так звані сифонові водорості. Організм кожної з них фактично є однією гігантською клітиною. Іноді такі клітини сягають 50 см у довжину.

Червоні водорості є багатоклітинними. Вони теж нагадували вищі наземні рослини. Прикріплювалися червоні водорості до каміння на дні моря. Завдяки пігментам вони мали червоний колір. їх клітини теж виділяли вапно, але з домішкою магнезіальних солей. З них утворювалися різноманітні горби, шари і рифи, тобто вони теж брали участь в утворенні геологічних порід. Червоні водорості є дуже давніми й існували вже у кембрії.

На жаль, бурі водорості, відомі з часів девону, ще не вивчені як слід. Зовні їх нащадки нагадують вищі рослини і навіть мають спеціальні клітини, щоб утримуватися на місці, прикріпившись до ґрунту. Часто вони мають оливково-зелений та брунатний кольори, завдяки чому й дістали свою назву.

Можливо, саме бурі водорості стали предками вищих наземних рослин. Вважають, що спочатку вони висунули верхівки з води. А були й такі водорості, що вибралися на берег і живилися водою припливів і прибою. Поступово вони пристосувалися до життя на суходолі, але ще багато мільйонів років були прив’язані до водоймищ. Про їхніх сухопутних нащадків ви дізнаєтеся з наступного розділу.