Читать книгу Загадки природи. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 10

Легенди про «живе каміння» виникли не на рівному місці. Мешканці Скандинавії та Прибалтики досі впевнені: каміння може не тільки пересуватися за власним бажанням, але й рости. А як інакше можна пояснити появу таких «гостей» на полі, де, здавалося б, вибрані найменші грудочки?

Поріоманія – термін суто медичний. Означає він манію бродяжництва, нездоланний потяг людини до зміни місць. Проте поріоманія, здається, властива не тільки істотам, але й неістотам. Так, у різних місцях нашої планети здавна існують величезні кам’яні валуни, яких час від часу тягне знятися з насидженого місця й вирушити у світи.

Уперше з феноменом блукаючого каміння люди зустрілися ще в доісторичні часи. Якщо вірити давнім слов’янським легендам, Синь-камінь здавна був місцем поклоніння богам. Цей легендарний валун лежав тоді на вершечку пагорба неяподалік від села Городище під Переяславлем-Залеським. У давні часи саме тут жили меряязичники, які поклонялися Синь-каменю, справляли біля нього свої обряди і приносили жертви на честь слов’янського божества Ярила (до речі, через це стара назва пагорба – Ярилина гора чи Ярилина плішина). З цим валуном було пов’язано багато легенд: так, вважалося, що в ньому мешкає дух, який може виконувати мрії та бажання.

Камені-мандрівники у «Долині смерті»

З уведенням християнства поблизу Синь-каменя було побудовано монастир. Під час правління Василя IV Шуйського (1552–1612) з язичницькою святинею вирішили покінчити остаточно: поряд з валуном викопали здоровенну яму, скинули туди камінь і вирівняли землю. Утім, через кілька років загадковий валун почав виглядати на поверхню, а незабаром і взагалі «виборсався» з ями, знову поставши на старому місці.

Через 150 років церковна влада Переяславля вирішила закласти валун у фундамент нової дзвіниці. Узимку «мерянського бога» скинули з гори, повантажили на сани і повезли через Плещеєве озеро. Лід не витримав такої ваги, проломився, і дивний камінь затонув на глибині п’яти метрів. Однак він і на дні озера не знайшов спокою і почав поступово… рухатися в бік берега! Рибалки на це явище якось не звертали уваги, пояснюючи його падінням води у водоймищі. Але через два роки «мерянський бог» піднявся вже на кілька метрів над рівнем води. Тоді давньою святинею зацікавилися вчені. Вони лише розвели руки: звичайнісінька собі каменюка, залишилася, мабуть, ще з льодовикового періоду… Ось тільки чому сірий валун після дощу стає синім і починає блищати, наче морська галька? Нині поряд з невтомним мандрівником стоїть табличка з написом: «Синій камінь – втілення бога Ярила – був затоплений у 1778 році й опинився на березі через 70 років».

Про мандрівне каміння люди споконвіку говорили, що його «земля народжує». Геофізики від усілякої фантастики відмахуються – мовляв, там, де кам’яниста земля, під впливом сезонних коливань температури земля та скельні породи по-різному змінюють свій об’єм. Саме через це валуни починають рухатися, ніби «спливаючи» на поверхню. Дехто з науковців пояснює загадку Синь-каменя так: «мерянський бог» виповз із озера «шляхом вимерзання». Але чому тоді інші каменюки тихо-мирно сидять собі на дні, не рипаючись з місця?! Ні, мабуть, таки недарма язичники боготворили окрему конкретну глибу…

Ще один знаменитий «турист» мешкає неподалік від озера Болонь (Далекий Схід). Півторатонний валун майже правильної круглої форми, незважаючи на назву – Мертвий камінь, – дуже жваво й спритно чимчикує в одному йому відомому напрямі. Просидівши на місці місяців зо два, він раптом відчуває потяг до нових вражень і починає «мандрувати».

Але найбільш загадковий з непосидючого каміння екземпляр був знайдений у Тибеті поряд з одним з буддійських монастирів. Цей «альпініст» не просто рухається, а… дряпається вгору! Причому досить упевнено… Особливо цікавим є той факт, що ця каменюка важить 1100 кілограмів, тож інакше як дивом її пересування пояснити важко. Тибетський валун бродяжить уже понад тисячу років! За цей час він неодноразово «намотував» якийсь незрозумілий, але усталений маршрут: видряпувався нагору на висоту 2560 метрів, спускався з неї, а потім починав намотувати круги… На підйом та спуск у завзятого «альпініста» йде в середньому 15 років, після чого він протягом наступного піввіку рухається круговим маршрутом довжиною 60 кілометрів. Єдине, що з’ясували вчені, – це сам маршрут та вік «мандрівника». Останньому, до речі, виповнилося більше 50 мільйонів років…

У передгір’ях Алатау таких «мандрівників» налічується понад 50 штук. Важать вони приблизно тонн по десять кожний, але досить спритно чимчикують угору схилами, періодично зупиняючись «перепочити». За годину вони можуть таким чином проповзти до трьох метрів (!), залишивши позаду себе проорану борозну. Місцеві жителі говорять, що колись дивне каміння спокійнісінько лежало біля підніжжя гір і нападами любові до мандрів не страждало. Але після того, як над валунами завис якийсь НЛО, вони дружно зрушили з місця й подряпалися нагору. Нині «альпіністи» перебувають на висоті понад шість кілометрів від місця свого старту…

Містики впевнені: у блукаючому камінні живуть потойбічні істоти. Такий легендарний релікт є, наприклад, у графстві Ессекс (Англія). Під ним начебто споконвіку живе злий дух. Коли бульдозер вивернув гранітний валун з усталеного місця, на церковній дзвіниці (порожній і зачиненій, між іншим!) самі собою почали дзвонити дзвони, а сільськогосподарське знаряддя та важкі стовпи відкрили в собі здібності до польотів… Лише тоді, коли загадковий камінь з певними ритуалами повернули на місце, незрозумілі явища припинилися.

Звичайно, що, розповідаючи про мандрівне каміння, не можна не згадати «мандрівників» зі штату Каліфорнія. Там, у національному заповіднику «Долина Смерті», який розташувався на дні висохлого озера Рестрейк, зібралася велика компанія валунів, що полюбляють «гуляти». Рух різного за розміром каміння – від невеличкого кругляка до велетня вагою в півтонни – справляє разюче враження. «Мандрівники» рухаються по величезному, рівному як стіл мертвому глинистому плато, що вважається найспекотнішим місцем на планеті. Валуни рухаються неспішно, іноді «виписуючи» великі зигзаги. За один «перехід» вони можуть долати десятки метрів, залишаючи на піску помітні сліди. При цьому, каміння не крутиться, не перекочується, а повзе по поверхні, ніби його хтось тягне. Цікаво, що помітити момент, коли такий «мандрівник» вирушить у чергову подорож, поки що нікому не вдавалося. Якщо стояти поряд з валуном, він буде сумирно лежати на місці, але варто відійти трохи вбік, і каменюка «прямує» в одній їй відомих справах… «Мандрівники» Долини Смерті можуть долати до півметра за годину! Отже, вони є справжніми спринтерами серед своїх неспокійних родичів.

Валуни із зони Великого каньйону також мандрують, «намотуючи круги» та перемахуючи все довкілля. Через надміру активне каміння у Великому каньйоні немає практично ніякої рослинності.

Спеціалісти вважають найбільш вірогідною причиною пересування валунів вплив дощу та вітру: глиниста поверхня грунту від води стає слизькою, а сильний вітер пересуває по ній валуни. Але як бути з Долиною Смерті?! Звинуватити це пекло в наявності опадів не зможе найзатятий оптиміст… До того ж багатотонні «мандрівники» частіше за все просуваються проти вітру. Одна з груп науковців спробувала провести експеримент, що перевірив би «дощову версію». Зрушити невеликий камінь з місця не змогла навіть уся група дослідників разом… З’ясувалося, що для пересування «мандрівника» вагою півтонни потрібен вітер, що дме зі швидкістю не менше 400 кілометрів за годину. Важко навіть уявити собі ураган такої сили… І взагалі, який вітер може примусити валун чимчикувати вгору?!

Ще одна загадка мандрівного каміння – швидкість його руху. Вона, як не дивно, зовсім не залежить від сили тяжіння та зчеплення з грунтом. Насправді ж валуни рухаються з різною швидкістю, яку не можна пояснити вагою. Існувало припущення, що причиною руху може бути денне коливання температури, однак тоді каміння «повзло» б на південь. А неживі «туристи» вештаються в усіх напрямках.

Долина Смерті

Звичайно, що за таких умов повної загадковості феномен спробували охрестити «іншою формою життя». Мовляв, язичники зовсім не каменюці вклонялися, а невідомій істоті… Геомагнітні аномалії, метеоритне походження тощо поряд з цією ідеєю виглядають зовсім невиразно. Марення? А хто його знає! У всякому разі, французькі вчені Рішар Демон та Бертран Ескольє заявили: тривале дослідження зразків мандрівного каміння дає підстави стверджувати: «ненормальні» валуни насправді живі істоти! От тільки процеси їхньої життєдіяльності дуже повільні. На вдих «живого каміння» потребується від трьох днів до двох тижнів. Ці створіння начебто мають пульс, який можна відстежити тільки за допомогою спеціальної апаратури (кожний удар кам’яного серця триває в середньому добу). Дослідники певні: валуни не тільки дихають та рухаються, але й спроможні думати! І хоча науковий світ поставився до розробок французів, скажімо так, прохолодно, самі ентузіасти пропонують скасувати їхні доводи іншими експериментами.

А каміння тим часом не тільки рухається по землі, але й літає. Наприклад, потяг до неба в 1990 році раптом відчули важенні валуни в Онтаріо (Канада) та в Арканзасі (Америка). То що ж, продовжуватимемо й далі наполягати на «кам’яній незворушності»?!